Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 23)
— Із задоволенням.
У зв’язаній шнурком течці лежало п’ять малюнків вугіллям. Зображені на них монашки працювали в саду, втішалися літнім днем над озером або йшли до містечка — Ніна впізнала характерну вербу, що росла на березі, вона минала її по дорозі. Так, картинки зі щоденного життя. Нічого незвичайного, але ж відчувалося, що в малюнках є дещо більше, ніж здавалося на перший погляд.
«За ними слідкують», — подумала Ніна.
Саме в цьому й полягала вся справа. На кожному малюнку францисканок було зображено у дивній перспективі, наче за ними слідкував хтось, присівши в кущах або сховавшись у дуплі дерева. І тіні за їхніми спинами були надто густими, а коли Ніна примружувала очі, їй здавалося, що темрява укладається в якісь моторошні фігури. У малюнках відчувалася атмосфера чогось жахливого.
Вона сковтнула слину.
— Вони… неймовірні.
— Правда? Коли людина дивиться на ці малюнки, то аж дрижаки по спині йдуть.
— Маура була вашою приятелькою? — Ніна краєм ока зауважила, що знуджений Яцек вийшов із кав’ярні й тепер крутиться перед костьолом.
— Я була років на п’ятнадцять старшою, а така різниця у віці не сприяє дружбі, — відповіла пані Стефанія. — Зрештою, вона не мала приятелів, тільки ґроно залицяльників і людей, які були від неї у захваті. Але я вірила в її талант, ще коли Маура була дівчинкою, схожою на тебе, й усі сміялися з її захоплення малюванням. Я уже тоді говорила, що в неї є хист, і вона цього не забула, потім час від часу дарувала мені то картину, то якісь малюнки. — Вона сумно посміхнулася. — Навіть під кінець життя, коли божевілля майже повністю її поглинуло, Маура все ще пам’ятала. Була доброю дівчиною, хоча багато хто говорив інакше.
— Як… — Ніна завагалася, але, мабуть, не існувало хорошого способу, щоби поставити це питання. — Як вона померла?
— Вона втонула в озері. Іноді вона плавала у човні, щоби малювати з нього береги. Мо… монашки, — жінка трохи заїкнулася, наче не була певною, що використовує правильне слово, — дозволяли їй це, хоча й не мали, бо Маура була божевільною, і краще б її замкнули й тримали під постійним наглядом. Але вона не виносила стін, потребувала самотності, як риба потребує води. Тож вона відпливла, а потім здійнялася буря, після якої монашки знайшли перекинутий догори дном човен. Тіла не знайшли. Сумна історія, моя дитинко, дуже сумна. — Вона похитала головою.
«Тіла не знайшли», — думала Ніна, коли через хвилинку йшла разом із Яцеком на вулицю Кам’яну.
Якщо тіла так і не знайшли, то звідки ж відомо, що вона насправді померла?
Ніна відчула, як її пронизує холод, хоча надворі стояла літня спека. Може, Маура все ще жива?
А Адам носить комусь їжу в підвал…
Ще вчора вона уявляла собі спокійне життя у монастирі, а тепер у її голові виник зовсім інший образ: монашки з лютими обличчями тягнуть коридором жінку, яка опирається, заштовхують її в холодний темний підвал і замикають на ключ. Як у «Монасі» Льюїса[16]. Ніна сковтнула. «У тебе занадто багата уява, — сказала вона собі. — Навіщо сестрам таке робити? Вони ж опікувалися Маурою, усі в містечку так говорили…»
«Може, їм довелося її зачинити? — підказав тихий шепіт у голові. — Бо була небезпечною для себе й для інших? Може, Маура й справді виявилася одержимою дияволом, а монашки були не в змозі цьому зарадити і вирішили ізолювати нещасну жінку?»
Вона трусонула каштановою чуприною й озирнулася. Вулиця смажилася у серпневій тиші, повітря тремтіло від жару. Навкруги було на диво порожньо, тільки кіт, присівши на порозі, проводжав їх очима, що нагадували дві срібні п’ятигрошівки. Ніна відчувала, наче опинилася на одному з малюнків Маури. Наче хтось за нею спостерігав. Наче от-от мало статися щось погане. Ці спека, тиша й пустка не були природними; світ завмер, зачаївся і чекав. Дівчина уявила тінь крил, що несподівано заслонили небо. Вона майже її бачила, майже відчувала на плечах раптовий холод. Це от-от станеться, саме зараз…
Але нічого не сталося, і за мить дивне відчуття минуло, от тільки тиша й пустка досі здавалися неприродними. Ніна облизнула зшерхлі губи. «Уява, — подумала вона, — це лише моя уява».
Яцек спочатку з ентузіазмом поставився до ідеї навідатися до рідних Маури, але зараз із кожним кроком сповільнювався усе більше, аж доки не почав ледь дибати по спеці, згорблений і нещасний.
— Здається, що крутимося по колу, — пробурмотів він нарешті. — Ту будку із сувенірами ми минали вже чи не тричі…
— Жінка на ринковій площі сказала, що ми маємо дійти до прасувальні, а потім — повернути ліворуч, — Ніна роззирнулася. — Мусимо шукати прасувальню.
— Шукаємо її годину, — нагадав Яцек. — Якщо зараз не повернемося, запізнимося на обід.
— Боїшся, що ми загубимося чи що ти лишишся голодним? — пирхнула вона.
Хлопець тряхнув головою.
— Ні… Хоча. так, і цього трохи. Але ти взагалі подумала, що ми скажемо людям? Вітаємо, ми цікавимося вашою померлою донькою і хотіли б глянути на її картини.
— Щось вигадаємо, — відповіла Ніна, хоча в глибині душі знала, що Яцек має рацію: їм важко буде знайти правдоподібний привід для такого візиту.
Вони вчетверте стали перед магазином із сувенірами. Дівчинка з відчаю заплющила очі. Здавалося, наче всі дороги вели на цю невеличку площу, вкриту бруківкою, де в центрі стояла недіюча дерев’яна криниця, а поряд — кіоск чи схожа на стилізовану під народну хатку будка, за шибою якої виднілися кораблі в пляшках, фігурки з мушель та інший дріб’язок — усе гидко кічувате й запилене. Магазинчик було зачинено, на дверях хтось прибив листок із написом «Зараз повернуся» — настільки брудний, що він міг висіти тут чи не з місяць. Десь неподалік чувся тихий скрип, наче від неприкритої віконниці, хоча вітру не було.
Ніна здригнулася, почувши відлуння кроків. У їхній бік ішов старий чоловік.
— Вибачте, будь ласка! — підбігла до нього Ніна. — Чи не знаєте ви, як дістатися до вулиці Кам’яної?
Той глянув здивовано.
— Бачите вивіску прасувальні? Тож за нею повертайте ліворуч. Це за кілька кроків.
— Ма… мабуть, ми загубилися, — Ніна почервоніла. Яким дивом вони не зауважили цієї вивіски, адже проходили там не один раз? Ще кількома хвилинами раніше вона могла заприсягатися, що ніякої прасувальні тут немає, і жодна з навколишніх вуличок не є Кам’яною — а вони ж перевірили всі в радіусі, певно, півкілометра.
— О, так, тут останнім часом люди часто губляться, — старий пан кивнув, а Ніна не зрозуміла, чи він говорить серйозно, чи кепкує з них.
— Повертаймося, — нервово запропонував Яцек, коли чоловік пішов. — Подумаємо, що сказати родині Маури, і прийдемо сюди ще раз. Крім того, пані Целіна буде переживати, якщо ми не встигнемо на обід.
— Добре, — дівчинка відчувала себе не в своїй тарілці. Вона намагалася пояснити собі, що просто не помітила прасувальню, але що більше про це думала, то менш правдоподібним це пояснення здавалося — вивіска була великою, червоні літери чітко вирізнялися на тлі сірих кам’яниць. І ці вулички, по яких вони крутилися по колу. Незалежно від того, в який бік вони йшли, все одно завжди потрапляли в це саме місце.
Ні, Ніна тепер не знайшла б у собі сил, щоби зустрічатися з родиною Маури, і не мала бажання оглядати наступні похмурі й страшнуваті картини. Не зараз.
— Повертаймося.
На обід вони й справді запізнилися, але, на щастя, лише на кілька хвилин.
— Вибачте, — пробурмотів Яцек за себе і за подругу, а пані Целіна рухом голови веліла їм зайняти свої місця за столом.
— Прошу, щоб у їдальню ви приходили пунктуально. Я й так забагато вам дозволяю, тож хоча б це буду від вас вимагати, — вона нахмурилася, але в її голосі було малувато рішучості. Сказати чесно, пані Целіна інколи здавалася дівчинкою, яка намагається поводитися наче сувора вчителька.
— Ми загубилися у містечку, — пояснила Ніна. — Обіцяємо, більше такого не станеться.
Вона сіла поряд із Тамарою, яка тріумфально дивилася над тарілкою гарячої картоплі.
— Я знаю, де Адам бере ключ від підвалу, — прошепотіла старша дівчина. — І я знаю, як його здобути.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ,
в якому приходить несподівана гроза, Малгосі ніхто не вірить,
а Ніна розкриває секрет підвалу
Після обіду загуркотіла гроза, а в їдальні різко стемніло ще до того, як Еліза та її помічниці встигли зібрати тарілки. Ніна підбігла до вікна. Сонце зникло за чорною хмарою, що клубочилася і була схожа на шкіру, здерту з гігантського вовка. Поверхня озера зморщилася, трава й квіти гнулися до землі, наче по саду йшов невидимий велетень і розгортав їх ногами. Вітер зі стогоном ударив у шибки, а потім усе на мить стихло й завмерло.
— Оце вам і хороша погода, — озвалася з-за спини Ніни Тамара.
Небо прорізала блискавка, а за мить загуркотів грім. Полетіли важкі краплі, в саду миттю утворилися калюжі, а в них лопалися брудні бульбашки повітря. Вітер рвав листя і гнав до берега спінені, збиті хвилі. Далекий ліс розчинився за сірою заслоною дощу.
Ніна трохи відсунулася — зі щілин у вікні тягнуло холодом і вологою, що осідала на щоках.
— За такої погоди, вважаю, ви маєте залишатися у монастирі, — сказала пані Целіна трохи стурбовано.
— Але ж що пані каже! — миттєво запротестував Тимек. — Погода чудова, лише трохи накрапує дощик.