Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 22)
Хвилинкою пізніше з монастиря вийшли Малгося і Тимек, які по-змовницьки сховалися у дальній частині саду. Які секрети можуть мати ці діти? Може, знайшли десь пташине гніздо або щось подібне…
Трава була м’якою, а тепло таким приємним…
Ніна відкрила очі й неспокійно озирнулася. На щастя, Адам усе ще сидів під грушею.
На алейці навпроти саме зникали Маріуш та Артур.
Блискавично прийнявши рішення, Ніна встала та пішла слідом. Адам, певно, найближчим часом не зрушить з місця, а вона мала шанс побачити, що готують Фліп і Флап.
Хлопці зупинилися на березі озера, де з води вистромлювався величезний сірий камінь. Над ним звісила гілля стара яблуня. Ніна присіла за великим кущем бузку — якби хтось із хлопців озирнувся, напевне помітив би її. Утім, вона вирішила, що нічого страшного не станеться навіть у цьому випадку, бо мала таке само право бути тут, як і вони.
— Нормально, зараз побачимо, що ти можеш, — сказав Артур. — Наприклад… — він роззирнувся. Ніна здригнулася, але, на щастя, погляд хлопця затримався на яблуньці. — Наприклад, спробуй відламати отой сук.
Маріуш поплював на долоні, підвівся й обхопив гілку, що росла над його головою. Вона була завтовшки з руку дорослого чоловіка. Дерево затрусилося, коли хлопець шарпнув, листя зашелестіло, протестуючи, а на траву посипалися дрібні дички.
Ніна дивилася недовірливо. З якого дива хлопець розраховував, що йому вдасться зламати таку гілку? Вона ж була достатньо міцною, аби витримати його вагу!
Маріуш шарпнув ще раз, а на його круглому обличчі з’явилися крапельки поту. «Це неможливо», — думала Ніна. Справді, хлопець був високим і мав міцну статуру (може, навіть кремезний), але ж це не перетворювало його на циркового силача!
Дерево тріснуло з оглушливим звуком, і в тому місці, де гілка виростала зі стовбура, з’явилася шпарина. Маріуш шарпнув іще раз, і гілка залишилася у його руках. Він витріщився на листя, схоже, не знаючи, що із цим усім робити, а тоді кинув її в озеро.
— Чудово, — похвалив його Артур. — А тепер спробуємо дещо важче…
— Думаєш, що це я той Обраний?
— Ясна річ, — запевнив його Фліп. Він мав обличчя пустотливого бісеняти, навіть трохи симпатичного, але з якимось неприємним блиском в очах. — Ти ж найсильніший, а я тільки найшвидший. У битві корисніша сила, ніж швидкість.
Флап кивнув, явно задоволений.
«Артур геть не вірить у те, що каже, — подумала раптом Ніна. — Насправді він вважає, що Обраний — це він, а Маріуша обманює, бо має якусь мету».
— То може зараз… — худорлявець озирнувся, шукаючи черговий виклик для свого сильного товариша.
Але цього разу його погляд ухопив принишклу за кущем Ніну.
— А ти тут чого? — гримнув він. — Тебе ніхто не запрошував.
— Я й не знала, що потребую запрошення. — Дівчина встала, намагаючись виглядати гідно. Це було нелегко, бо ноги в неї затерпли. — Що ви тут робите?
— Тренуємося, — відповів Маріуш.
— Щоби виступати в цирку?
— Гей, вона певно з тебе насміхається, — Фліп розвернувся до Флапа.
Вона дивилася, як на обличчя Маріуша потроху виповзає підозра, наче будь-яка думка ледь пробивалася йому в голову.
— Ти з мене смієшся? — він зробив крок до Ніни, і вона відразу перелякалася. У її школі хлопці дотримувалися неписаного правила, що дівчат не б’ють, тож могла собі багато чого дозволити. Але чи знав про це правило Маріуш?
— Не насміхаюся, це правда, — запевнила вона поспішно. — Це був комплімент. Найсильніша людина світу виступала у цирку, ти не знав?
— Ні. Хто це був?
— Прізвища не пам’ятаю, — вона шкодувала, що немає поряд Тамари, вона блискавично б щось вигадала. — Але я бачила в газеті фото.
Маріуш відступив тоді, коли за його спиною Артур злостиво усміхнувся. Ніна почала розуміти, чому Фліп так розхвалює товариша. Сам він був худорлявим і слабким, але ж тримав на повідку великого, слухняного та страшного собаку, якого міг нацькувати на кого захоче. Досить лише час від часу цього собаку погладити.
Вона сковтнула слину.
— А якщо серйозно, то навіщо ви тренуєтеся?
— Перш за все перевіримо, що Маріуш може робити, а коли вже знатимемо межі його можливостей, то зробимо таку виставу, що у всіх щелепи повідпадають.
«А вистава полягатиме в тому, що хлопець голими руками вирве з корінням дерево?» — хотіла запитати Ніна, але завбачливо прикусила язика. Нічого дивного, що хлопці приховували ці тренування. Тут справа була не тільки в кінцевому ефекті, але й у тому, що пані Целіна багато що могла висказати за нищення саду.
— Тому ти маєш тримати рота на замку, розумієш? Інакше Маріуш із тобою побалакає, — Артур блиснув зубами в посмішці пустотливого бісеняти. — І раджу бути з ним ґречною, бо він — Обраний.
— Ясно, розумію, — їй було соромно, але вона справді боялася. Могла сказати Маріушу, що Обранець не має так поводитися, але знала й те, що це все одно нічого б не дало. Люди такі істоти, які в присутності янголів стають святобливими, але потім це швидко минає. Урешті-решт, Ніна не знала добре ні Артура, ні Маріуша; може, з їхньої точки зору погрожувати дівчаткам — це майже християнський обов’язок. У її школі були хлопці, які вважали, що хороший вчинок — бити євреїв, тож і щось подібне її не здивує.
Вона могла б щось сказати, але не сказала нічого. Яцек помилявся: Ніна геть не була відважною.
Дівчинка повернулася на своє місце, до все ще незакінченого детективу.
Адам тим часом десь зник.
Ніна вилаялася. Коли через кілька хвилин з’явилися Тамара та Яцек, їй довелося визнати, що хлопець зник.
— Ти не змогла б стати детективом, — звинуватила її Тамара. — Детектив мусить уміти слідкувати за людьми. Що ти робила, якщо навіть не зауважила, коли він кудись пішов?
— Я…
— …заснула.
Урешті-решт, те, що вона бачила в саду, здається, не мало великого значення. Авжеж, Маріуш був сильним, але міцного хлопця важко вважати підозрілим. Мабуть, просто природа винагородила його силою за брак розуму.
— Заснула? — пирхнула Тамара. — ЗАСНУЛА?
Ніна опустила голову й почервоніла.
— Я мало спала минулої ночі, — пробурмотіла вона, протестуючи. — Крім того, я тут сиділа весь час, поки ви розважалися.
— Я вже вмію плавати, — заявив Яцек. — Я говорив, що швидко вловлюю?
— Він справді вміє, — у голосі Тамари вчувалося легке здивування.
Вирішили, що тепер Тамара пильнуватиме Адама, а Ніна та Яцек підуть до міста.
— Заглянемо до «Мисливської»? — запропонувала дівчинка, коли вони йшли вздовж берега. Погода все ще була хорошою, сонце сильно пригрівало: наче вчорашній дощ і нічні страхи лише наснилися Ніні.
— У тебе ж немає грошей.
— Куплю собі «оранжад», на це мені вистачить.
— Насправді ти бажаєш поговорити про ту художницю, так?
— Ну-у-у-у… — протягнула Ніна.
— Чим вона цікава? Тим, що малювала Диявольське Коло? І що з того? Як на це не дивися, але це ж найхарактерніший елемент саду, і якби я був художником, то, напевне, і сам би його намалював. Чи то, — виправився Яцек, — якби любив такі жахи.
Ніна кивнула. Яцек і справді мав рацію… Часом вона ставила собі питання, чому її настільки цікавить Маура Левицька.
Може, тому, що на її картині було щось більше, ніж просто сухі дерева. Наче художниці вдалося вловити зло й загрозу, які випромінювало Коло. Вона наче бачила більше, ніж інші люди.
Ніна не дуже зуміла б розтлумачити це хлопцеві, але він, на щастя, не протестував, коли вони попрямували до «Мисливської». У кав’ярні знову було порожньо, старша пані, з якою Ніна останнього разу розмовляла, читала за прилавком книжку. Побачивши їх, вона посміхнулася і встала. Усередині пахло свіжою кавою, деревом і пилюкою.
Ніна привіталася й попросила «оранжад». Яцек зробив те саме. Старша пані дивилася на Ніну, нахмуривши брови, наче не впізнаючи, і тільки за мить на її обличчі з’явився вираз полегшення.
— Рада знову вас бачити. Ви мешкаєте в… — вона знову нахмурилася.
— У монастирі, — підказала дівчинка, а потім вирішила, що саме час відрекомендуватися.
— Стефанія Бистшак, — і собі сказала сивоволоса пані. — Останнім часом до мене приходить небагато людей, то що ви скажете, якщо до «оранжаду» я додам вам задарма два безе?
Безе були добрими: з одного боку, крихкими, з іншого — масними від кавового крему. Насолода. Ніна запила своє «оранжадом» і підійшла до прилавка. Дівчинка уявлення не мала, як розпочати розмову, але пані Стефанія її випередила.
— Маю дещо для тебе, — сказала вона. — Я знала, що ти раніше чи пізніше прийдеш, тож принесла з дому кілька малюнків Маури. Дивно, я думала про тебе вчора увечері, а сьогодні ледь тебе впізнала. Мабуть, старішаю… Ну, нехай. Хочеш подивитися?