Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 21)
Ніна кахикнула.
— Повертайся до ліжка, холодно…
— Він тут, — сказала Малгося.
— Що?
— Він уже тут і стане пожирати нас по черзі.
— Хто? — Ніна схопила дівчинку за плечі й міцно її струснула. Дитина потроху почала просинатися.
— Що… що… сталося?
— Ти говорила про когось, хто буде нас жерти по черзі.
Малгося дивилася на Ніну великими очима, нічого не розуміючи, і в цих очах відбивалося світло місяця.
— Що?
— Хто тут є? Ти сказала, що тут хтось є…
Губи дівчинки скривилися у плачі, по щоках полилися сльози. «Вона нічого не пам’ятає», — зрозуміла Ніна. Напевне, тепер треба було б обійняти та заспокоїти Малгосю, але вона була не надто вправною в таких питаннях.
— Іди спати, — сказала Ніна трохи знічено, наче відчуваючи себе останньою свинею. — Тобі наснилося щось погане.
Малгося почалапала до ліжка, все ще схлипуючи, а Ніна залізла під ковдру.
Що у лиха, це мало означати?
Вона відчувала, як на груди сідає важкенний холодний жах. Ніна ледь могла дихати, темрява навколо настільки загусла, що дівчина ледь втягала у груди повітря. Серце калатало об ребра так, наче мало намір їх зламати.
Це тільки сон, дитині наснилося нічне жахіття, буває.
А якщо ні? Перед зникненням Сташека Малгося говорила щось про сад…
Ніна крутилася у ліжку, все неспокійніша і спітніла. Їй вдалося заснути, тільки коли за вікнами почало світлішати, але й тоді її мучили погані сни. Вона не пам’ятала їх, коли прокинулася, знала тільки, що там було Диявольське Коло і що в ньому щось зачаїлося — щось дуже, дуже погане.
От тільки в ранішньому світлі все не здавалося настільки поганим. Дівчата вставали, розчісували волосся і перевіряли, яка погода за вікном. Еліза нагадала Лідці й Малгосі, що сьогодні їм чергувати на кухні, близнючки планували вилазку до містечка, а Тамара, насвистуючи, порпалася у валізці в пошуках більш-менш чистих штанів.
Усе було настільки нормальним і заспокійливим, що Ніна почала сумніватися, чи не наснилася їй нічна розмова з Малгосею. У будь-якому випадку дівчинка, здавалося, нічого не пам’ятала й була радісною, як завжди. Зате Ніна після кількох годин сну почувалася так, наче хтось перекрутив її крізь валики для віджимання білизни.
— Ти наче з хреста знята, — сказала Тамара, коли вони чистили у ванній зуби. — Щось сталося? — вона виплюнула піну й енергійно вимила щіточку.
— Не знаю, — Ніна тряхнула головою. — Чи то ні, я знаю, — раптом вирішила вона. — Нам треба поговорити. Мені, тобі та Яцеку.
— О, кінець таємницям?
— Кінець, тільки обіцяй, що не сміятимешся.
— Ну, це залежить від того, що ти скажеш, так? — Тамара вишкірилася до дзеркала, а потім скорчила личко, смішно морщачи ніс. — Але не переймайся, я завжди вважалася дивачкою, а Яцек любить божевільних, тож, знаєш… — вона послала Ніні широку посмішку. — Хто тебе зрозуміє, якщо не ми? Після сніданку в альтанці?
— Після сніданку в альтанці.
На сніданок були ще теплий хліб, масло, мармелад і великий глечик ячмінної кави з молоком. По всьому монастирю пахло свіжою випічкою — Сільвія мусила встати раніше й засунути в пічку кільканадцять буханців. А може, їх пекла Еліза? Беручи до уваги той факт, що в тісті непропечені шматки були відсутні, Ніна ставила на друге. Дівчинка полюбляла теплий хрумкий хліб, але сьогодні кусень у горло не ліз. Нарешті на тарілці залишилися недоїдені окрайці, а вона вийшла з їдальні раніше, ніж турботлива пані Целіна встигла зацікавитися, чи часом відсутність апетиту не є ознакою хвороби.
Дівчина всілася в альтанці. Хоч було й рано, сонце гріло сильно, а земля після вчорашнього дощу майже повністю висохла. Дзижчали комахи, кружляючи навколо запашних квітів. Ніна прикрила очі. Розплющила їх знову, коли почула відлуння кроків по гравію стежини. Це йшла Тамара, до якої за мить долучився Яцек.
— Ну, кажи, мала, — дівчина всілася зручніше на дерев’яній лавці.
Ніна знов зніяковіла під їхніми вичікувальними поглядами, а потім почала говорити: спершу невпевнено, далі сміливіше. Розповідала про шкарпетку, яку знайшла в руїнах, про дивну поведінку Адама й дивні слова Малгосі.
Щиро кажучи, в денному світлі це звучало страшенно дурнувато.
Яцек дивився на неї широко розплющеними очима, а Тамара трохи звела догори брови. На її обличчі мало що можна було прочитати.
— Як вам? — запитала, почервонівши, Ніна.
— Ми можемо провести слідство й зрозуміти, що тут відбувається, — запропонував Яцек, але наче з меншим ентузіазмом, ніж зазвичай. Схоже, він таки трохи боявся.
— Ми б також могли… — Ніна стенула плечима, — виїхати звідси. Нас тут нічого не тримає.
— Ти маєш на увазі втечу? — пирхнула Тамара.
— Мені здається, що це цілком розумне рішення, якщо тут і справді є щось, що бажає нас пожерти, — сказала Ніна, але останнє слово прозвучало настільки нереально, що вона й сама не йняла віри тому, що каже.
— Я нікуди не поїду! — заявила Тамара. — Не маю наміру проводити останні тижні канікул із мачухою.
— Я також не поїду, — вирішив Яцек. — Ви бачили мою матір. Якщо повернуся додому, то знову сидітиму, слухатиму з нею радіо й ходитиму до її жахливих подруг… Тут хоча б відбувається щось цікаве.
— Ніно?
Дівчинка уявила вираз обличчя матері, якби вона почула, що дочка виїхала з Маркотів, бо один із хлопців ходив у підвал, а малій дівчинці щось наснилося.
— Так, мабуть, і я не дуже можу повернутися, — зітхнула вона. — Моя мама…
— Дасть тобі дубця? — запитав із співчуттям Яцек.
— Ні, подивиться сумно.
— Це й насправді жахливо.
— Ну, наче я її підвела, — пояснила Ніна. — Вона почувалася страшенно гордою через те, що янголи мене обрали.
— Крім того, ми всі, певно, хочемо дізнатися, хто є Обранцем, так? — додала Тамара. — Вже не кажучи про те, що ним може виявитися один з нас. Не те, щоби я сподівалася на шанс, але Ніна — чому б ні?
— Нормально, тож залишаємося, — вирішила Ніна. — Тепер ще треба зрозуміти, чи підемо до пані Целіни або до янгола, чи намагатимемося про щось довідатися самостійно.
— Самостійно, — сказала Тамара. — Без образ, але все це звучить страшенно дивно. Таємниця Загубленої Шкарпетки. Секрет Замкнутих Дверей. Якщо в тому підвалі справді лише повидло, яке пані Целіна ховає від нас, то ми пошиємося у дурні.
— Ти мені не віриш?
— Вірю, що ти віриш у те, що говориш, — сказала старша дівчина. — Але, може, в тебе просто бурхлива уява. Таке буває.
— Ти нам допоможеш? — перепитав Яцек, і Тамара стенула плечима.
— Чому ні? Тут немає чого робити, тож можемо розкривати похмуру таємницю підвалу. Але не ображайтеся, якщо всередині ми побачимо лише ряди запилених банок.
— А якщо ми побачимо щось інше? — завагався Яцек. — Щось… страшніше?
— Отож, якщо там є щось небезпечне? — підтримала його Ніна, думаючи, що повненький хлопець, як і його мати, куди більше розсудливий, ніж могло б здатися на перший погляд.
Тамара нахмурилася.
— Є й така можливість. Але Адам ходить туди сам, а на героя він не схожий. Якщо він може із цим впоратися, то ми втрьох тим більше зможемо впоратися.
Яцек кивнув. Ніна мала сумніви, але вирішила, що так чи інакше, але вони мусять ризикнути.
План був простим: вони мали слідкувати за Адамом, довідатися, де він ховає, або звідки бере ключа, здобути його й увійти в підвал.
Першою чергувала Ніна, бо Тамара вже пообіцяла Яцеку, що сьогодні після сніданку вчитиме його плавати. Нормально, Ніна не мала нічого проти. Повернулася до монастиря і знайшла Адама — він саме виходив із хлопчачої спальні, притискаючи до грудей велику товсту книжку в полотняній палітурці. Попрямував у сад, де всівся під грушею і заглибився у читання. Хоча день був теплий, хлопець чомусь одяг светра.
Дівчинка розташувалася за альтанкою: так, аби бачити Адама і щоби він водночас не бачив її. Читала позичений у Тамари детектив і час від часу поглядала на чорноволосого.
Адам виявився геть нецікавим об’єктом спостереження. Він просто сидів, гортаючи сторінки товстої книжки, і здавалося, що може так стирчати до самого обіду. Ніна зітхнула й спробувала зосередитися на пригодах Еркюля Пуаро, який, власне, розгадував загадку блакитного експреса.
Від спеки хилило на сон. Трава була м’якою, а спека літнього дня укривала її пуховою ковдрою… Дівчинка змагалася з бажанням опустити повіки. Зі свого місця вона добре бачила вхідні двері, тож помітила близнючок, які збиралися до міста. Обидві були вдягнені в білі сукні, наче йшли до костьолу. Чи вже неділя? Ні, здається субота, вирішила Ніна. О рани Божі, в цьому місці вона повністю втрачала відчуття часу…