Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 20)

Наприклад, високу чорну постать, яка стоїть біля мертвих дерев, жестами запрошуючи хлопця, аби він вийшов назовні.

Або ще гірше — когось знайомого й начебто дружньо налаштованого, який раптом показує своє інше, жахливе обличчя.

Вона відчула, як уздовж хребта пробігають дрижаки. Йшла вперед, час від часу навмання відчиняючи двері, але вже не сподіваючись, що знайде за ними щось цікаве, аж доки не наштовхнулася на ті, які відчинити не зуміла.

Ніна похмуро глянула на них. Двері були меншими, ніж інші, й максимально простими, без жодних різьблених прикрас. Мабуть, вони вели до якоїсь комори або до чогось подібного. Але навіщо замикати комору?

Ніна притулила око до шпарини, але всередині панувала темрява. Утім, за мить вона щось почула. Тихий шелест, наче відлуння ледь чутних кроків. Хтось ішов, волочачи ноги, а за кілька секунд у темряві з’явився млявий вогник свічки. Дівчинка стримала дихання, розриваючись між бажанням дізнатися, хто це, і прагненням утекти. Вона вже помітила постать, що підіймалася сходами з підвалу. І відразу зітхнула з полегшенням, коли побачила, що це лише Адам. Але водночас її здивувала зміна, що сталася із хлопцем: він плентався, наче його пригнічував невидимий тягар, а обличчя занепокоєно кривилося.

Що б не було у підвалах, Адаму, здається, не подобалося туди ходити.

Ніна відступила саме тоді, коли він відчинив двері. Побачивши її, хлопець миттєво повернув собі впевненість, і його обличчя набуло пихатого виразу.

— Знову крутишся, де не треба?! — гарикнув він. — Ти гірше за таргана, всюди лізеш.

— А я й не знала, що ти маєш такий досвід із тарганами, — ввічливо відповіла Ніна, зауваживши, що у хлопця збоку висить шкіряна торба. Він що, носив комусь їжу в той підвал? — Я зустрічала їх не так часто.

— Геть звідси, доки я насправді не розсердився!

В очах Адама блиснув гнів, але Ніна не могла позбутися враження, що вся ця лють проростає зі страху. Насправді Адам смертельно переляканий тим, що хтось міг спуститися у підвали й побачити, що там є. А може, хто?

— А що ти зробиш, якщо насправді розсердишся? — запитала вона невинно. — Поскаржишся пані Целіні, а вона надає мені по сраці?

— Я скажу янголу, — відрізав він. — Ти справді цього хочеш?

— Янгол не казав, що нам не можна ходити монастирем, — буркнула Ніна, трохи втрачаючи впевненість у собі.

Дівчинка розвернулася і пішла. Адам, мабуть, дивився на неї дуже пильно, бо вона весь час відчувала потилицею його погляд.

Пополудні, коли розпогодилося, Ніна, Тамара та Яцек пішли до містечка. Ніна хотіла зазирнути до будинку Левицьких і подивитися на решту малюнків Маури, але не зуміла знайти приводу, щоб залишити товаришів, тож вирішила, що картини можуть зачекати. Зате купила в канцтоварах зошит, олівець і підстругачку.

— Вестимеш щоденник? — запитала Тамара, зводячи брови.

— Ні я… хочу записувати різні… речі.

— Ага, речі, — старша дівчина кивнула. Її тон наче й був ввічливим, але вона говорила з Ніною, як із божевільною.

На підвечірку Ніна знову помітила Адама, який ішов із хлібцем до дверей у підвал. Крім цього єдиною подією, яку мало сенс запам’ятати, був візит матері Яцека. Вона приїхала з Гданська на деренчливій машині. Була це пухкенька жіночка в жовтій сукні, з великими плямами поту під пахвами, і криво одягненому капелюшку з квітами. Вона увірвалася до монастиря наче снаряд, схопила Яцека та притиснула його до великих материнських грудей.

— Як ти почуваєшся, любий? — зашварґотіла жінка, поки її син крутився, безрезультатно намагаючись випручатися. — Тебе тут добре годують? Не холодно тобі вночі? Я привезла додаткового светра, бо в цих мурах, мабуть, страшенні протяги… Знаєш, ніхто не зумів показати мені дорогу до цього місця? Той… той…

— Монастир, — підказала Тамара, яка весело спостерігала цю сцену, стоячи осторонь. Ніна мовчала, намагаючись стримати хихотіння.

— До речі, монастир. Він стоїть на відлюдді; хто б міг подумати, що в такому місці можна зробити табір для дітей?

— Янгол, — підказала Тамара.

— Ах, янгол, так, — товстенька жінка трохи знітилася. — Хіба він не міг знайти нічого кращого?

«Але ж вона має рацію», — усвідомила Ніна. Це й справді погане місце для того, щоб тут проводила канікули група молоді. Старий, напівзруйнований і вогкий будинок, глибоке озеро, всипаний гострим камінням берег… Навіть ліс був віроломним: розповідали, що зовсім недавно там загубилася дитина — і знайшлася тільки через два дні, замерзла та голодна.

Ніна, безумовно, погоджувалася з аргументом про те, що янгольська сила тут зростає. Але ж, здається, це не єдине таке місце в Польщі?

Може, Азкіель просто не подумав, що й ті, котрі плавати не вміють, захочуть періодично купатися в озері. Урешті-решт, він був янголом, а янголи необов’язково мусять знати про потреби молоді.

Або насправді йому байдуже, як вони проводитимуть час. Може, важливо лише зібрати їх в одному місці?

— Про що ти думаєш? — зацікавилася Тамара.

— Нічого важливого, — труснула Ніна головою.

Мама Яцека поїхала, вручивши синові та двом його подругам по великому глазурованому тістечку. Хлопець дивився, як машина зникає у лісі, розбризкуючи з-під коліс брудну воду. Він усе ще не міг подивитися дівчатам в очі.

— Моя мама… вона… такою вже вона є… — нарешті пробурмотів хлопець.

— Вона цілком мила, — визнала Ніна, кусаючи тістечко. — І розсудлива.

— Розсудлива? — закліпав Яцек.

— Ага. Звернула увагу на те, що ми й самі мали зауважити.

— Передається, передається, — хихотіла Тамара, перестрибуючи через калюжу.

— Що передається? Божевілля?

— Божевілля також, — старша дівчина зупинилася. Її штанини забруднилися, але, схоже, вона цим не переймалася. — Проте я мала на увазі таємничість. У всіх тут є якісь секрети, ви зауважили? Малгося і Тимек ховаються по кутках і постійно про щось шепочуться, близнючки вже розмовляють майже виключно між собою або з Елізою, Маріуш з Артуром займаються тими своїми «тренуваннями», яких нікому не бажають показувати, а Лідка дивиться так натхненно, наче знає про щось, про що ми не знаємо.

— Пані Целіна таємниць не має, — запротестував Яцек. — І янгол…

— Ох, справді? А всі ці крутійські відповіді або зло, про яке ми навіть уявлення не маємо — що це? Чому він не сказав чітко, із чим боротиметься Обраний?

Ніна поволі кивала. Так, їй подібні питання також спали на думку. Мабуть, коли янгольські чари припиняють діяти, всі починають мислити тверезо.

— А Ніна постійно щось записує у своєму зошиті й не хоче нам сказати, що саме, — додала Тамара, дивлячись на подругу круглими, наче ґудзики, очима. Через веснянки на її щоках тягнулася смужка бруду, підрізане волосся й мішкуваті штани робили дівчину схожою на солдата, який саме вийшов з окопів.

— А ви? — Ніна обійшла мовчанкою згадку про її зошит. — Ви також маєте таємниці?

На її здивування, Яцек відвів погляд і навіть Тамара здавалася трохи заклопотаною.

Цього вечора Ніна витягнула зошит з-під подушки й відкрила його.

«СПИСОК ДИВНИХ РЕЧЕЙ», — йшлося у написі на першій сторінці.

Дівчинка послинила олівець і занотувала: «Що є у підвалі, до якого ходить Адам?» та «І чому хлопець мав такий вираз обличчя?»

«Може, тут і немає жодної таємниці, — подумала вона. — Може, він ішов до цього підвалу… не знаю, по квашені огірки на вечерю або щось таке. А його обличчя? Що ж, у кожного часом буває дивне обличчя.

Може, Адам потерпає через проблеми із травленням і від самого вигляду огірків у нього болить живіт?

Але ж якщо він погрожував, що повідомить про все Азкіелю, то повинен ходити у підвали з дозволу янгола. А може, навіть на прохання крилатого? Отже, у цьому немає нічого підозрілого».

Вона зітхнула. Мала вже три списані сторінки, але їй все ще бракувало необхідних доказів.

Із сусіднього ліжка на неї дивилася Тамара.

Ніна закрила зошит і, знітившись, відвернулася до стінки. За мить Еліза погасила світло, і спальня занурилася в темряву.

«Тут справді відбувається щось дивне, — думала вперто Ніна. — Я не божевільна, не вигадую речей, яких не існує. Доведу всім, що маю рацію».

Ніч була погожою, у вікно зазирав повний місяць, наче великий сріблястий шматок сиру. Знадвору долинав тихий плескіт хвиль, кувікання жаб, а час від часу й шелест кущів у саду, через це серце дівчини раз у раз починало битися сильніше. А монастир у темряві наче оживав: тут постукували віконниці, там вітер свистів у трубі, ще десь скрипіла підлога, викликаючи думки про чиїсь обережні кроки.

Ніна знала, що в старих будинках такі звуки цілком природні, але все одно довго не могла заснути, а коли врешті їй вдалося зануритися у неглибокий сон, щось її з нього грубо вирвало.

Хтось проходив повз її ліжко, запнувся і на мить сперся на щоку дівчинки холодною долонею.

Вона підстрибнула із калатаючим серцем й роззирнулася, намагаючись пронизати поглядом місячний напівморок.

Під вікном стояла дрібна постать у довгій білій нічній сорочці.

— Малгосю? — запитала Ніна хрипким від страху голосом. Так, це, мабуть, і справді була Малгося, ні в кого більше не було такої невеличкої фігури. Дівчинка трохи заспокоїлася.

— Що ти там робиш? Що сталося?

Вона підвелася і, шльопаючи босими ногами по холодній підлозі, підійшла до дитини. Та здавалася непритомною, наче все ще спала; з-під напівзакритих повік полискували білки очей. Сновида?