Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 19)

Власне, саме так — голодним.

Тепер це враження стало чіткішим, охопивши не тільки озеро, але і сад, і монастирські мури. Усе здавалося Ніні страшним, наче пастка, що от-от мала зачинитися.

«У тебе просто надто бурхлива уява», — вмовляла вона себе. А в сутінках звичайні речі здаються страшнішими. Коли Ніна вистрибнула з потяга, а потім ішла колією, також думала, що за нею щось женеться, але ж тоді нічого не сталося.

Вона схилилася над озером і кінчиком пальця торкнулася дзеркала води — темної, нерухомої, наче розлита пляма олії. Поверхнею розійшлися концентричні кола, які швидко поглинула темрява. І щось промайнуло у глибині озера — риба чи сріблястий відбиток місяця, що саме сходив.

Хоча насправді оте «щось» було схожим на бліде людське обличчя.

«Уява», — подумала Ніна, стискаючи губи, але відступила — про всяк випадок.

Найважливіше питання зараз звучало так: чи Сташек насправді дістався додому?

Вона геть не була в цьому впевненою.

З іншого боку, вона не могла закинути пані Целіні, що та бреше. І не в ситуації, коли йшлося про зникнення неповнолітнього, якого мала пильнувати пані. Вираз полегшення на обличчі жінки, коли вона привітала Ніну біля брами, був, безумовно, щирим.

Ні, Ніна вірила, що пані Целіна насправді мала телефонну розмову. Але ж хтось міг її й ошукати. Передзвонити і видати себе за батька чи матір Сташека, а тоді сказати, що син не може підійти до апарата й розповісти про все сам, бо, наприклад, спить після виснажливої подорожі.

Отак просто.

Ніна здригнулася, бо не мала уявлення, що має з усім цим робити. Могла б піти до Азкіеля, може б, він її вислухав. Але крилатий, незважаючи на всю свою вроду — а може, власне, через неї — пробуджував у ній неясний жах. Вона уявляла легеньку посмішку на його губах і голос, коли він мовив із легенькою ноткою іронії: «Мене захоплює допитливість цієї дитини».

Ніна ковтнула слину. Ні, бачитися з янголом вона не мала бажання.

«Почекаю ще кілька днів, — вирішила вона боягузливо. — Якщо за цей час не станеться нічого дивного, значить, я й насправді перебільшую, і вигадую неіснуючі речі. А якщо станеться, то, може, отримаю якийсь доказ».

Це був не найкращий план, але поки що вона спромоглася лише на такий.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,

в якому Адам потайки ходить до підвалів,

а Ніна, Тамара та Яцек роздобувають ключ

Наступний день Ніна розпочала з того, що відразу після сніданку обійшла знизу догори весь монастир.

Вийшовши зі спальні дівчат, вона повернула праворуч і рушила довгим коридором. На колись білих, а зараз посірілих стінах виднілися світлі прямокутні плями від знятих картин. Може, монашки забрали їх із собою? Або місцеві обікрали монастир, коли він стояв порожнім? Ніна минула двері ванної кімнати й інші, які вели до їдальні. Вона йшла в бік північного крила, лампочки над її головою блимали, наче застерігаючи, що будь-якої миті вона може опинитися на незнайомій території.

За її спиною поступово стихали голоси молоді, яка залишалася у їдальні, аж нарешті Ніну огорнула тиша. Тільки в брудні шибки барабанили краплі дощу. Ранок був сірим і каламутним; якби не освітлення в коридорі, дівчинка ледве бачила б далі кінчика власного носа.

Лампа згасала й засвічувалася знов із тихим електричним гудінням. Ніна здригнулася. Вона стояла точнісінько навпроти великих дерев’яних різьблених дверей із клямкою: настільки важкою, що мусила повиснути на ній усім тілом, аби та хоча б поворухнулася. Нарешті двері відчинилися зі страшенним скрипом. Приміщення було поглинуте напівмороком; жовтий промінь, що падав із коридору, ледь-ледь сягав кількох кроків. Ніна увійшла, аби мати можливість побачити, що всередині немає нічого цікавого. Зала була порожньою і запиленою, під високою стелею висіли сірі поволоки павутиння.

Розчарована дівчинка відступила.

Інші приміщення мали схожий вигляд: пустка й шари м’якого пилу, що лежали на підлозі; відлуння, яке відбивалося від стін; інколи — сточені шашелем меблі, що майже порозпадалися від вологи. Ніна підозрювала, що всі ці кімнати мають якісь монастирські назви, але вона їх не знала, знала тільки, що місце, де вони їли, називається «рефекторієм». Усюди відчувався запах старості й холодних кам’яних мурів. Нічого цікавого, але дівчинка почала належно оцінювати ті зусилля, які хтось вклав, аби приготувати хоча б частину монастиря, щоб молодь могла тут мешкати. Хто навів лад у кімнаті з каміном, їдальні й кухні? Хто вмеблював приміщення і хто запустив генератор струму?

«Напевне, Ремігіуш і Сільвія», — вирішила вона, бо не думала, що всім цим займалася пані Целіна.

У північному крилі Ніна знайшла капличку, так само занедбану, як і весь монастир, але це місце вона зуміла розпізнати, що додало їй наснаги. Крізь вітражні риби у вікнах падало забарвлене в багрянець і зелень світло, над олтарем висів великий дерев’яний хрест. Підлога і різьблені лавки були вкриті товстим шаром пилу.

«Чому тут ніхто не прибрав? — не розуміла Ніна. — Можна було припустити, що каплиця — це перше місце, яке янгол захоче довести до ладу. Ми могли б, наприклад, приходити сюди на спільні молитви».

Утім, тільки від думки, що вона мала б сидіти в цьому вологому темному приміщенні, їй ставало недобре. У костьолах і каплицях є своя чарівність, але тут її зовсім не було.

Ніна піднялася сходами на другий поверх. Тут було ще менше що оглядати, вздовж коридору тягнувся ряд тісних і похмурих келій. Дівчинка пригадала кімнату Азкіеля — чи й вона була раніше келією? Якщо так, то певно належала комусь важливому, наприклад, пріору, бо була набагато більшою і з невеличким каміном.

Цікаво, чи пані Целіна також має таку милу, добре обставлену спальню?

Ніна зупинилася перед кімнатою Азкіеля й після миті вагання зазирнула крізь шпарину. Крилатий знову сидів на підвіконні, вдивляючись у вікно, — нерухомий, наче мармурова статуя. Ніна затримала дихання. Про що він може думати?

Янгол озирнувся, і його сріблясті очі зупинилися на дверях. Він не кліпав, просто дивився, лишаючись нерухомим, наче зміна пози була лише ілюзією. «Він знає, — подумала Ніна. — Знає, що я тут».

Дівчинка відступила. Але ж вона не мала підстав боятися янгола, правда? Може, він і був дивакуватим, але аж ніяк не страшним.

Вона тихенько відійшла від дверей і рушила далі. Уявляла, який вигляд мало б це місце, якби його не покинули. Мури, нагріті теплом літнього дня, на підлозі золоті плями від сонця, що світить у вікна. Чути шемріння молитов і тихі кроки монашок, які ходять коридорами у своїх довгих світлих шатах, схожі на духів. Крізь широко відчинені вікна чути клацання садових ножиць і запах квітів. Кожен тут достеменно знає, що робитиме о цій порі завтра, за тиждень, місяць чи рік. Кожен розуміє, що він на своєму місці, й відчуває присутність Бога, яка охоплює весь монастир. Тут спокійно та безпечно.

Ніна на мить уявила себе монашкою. Чи таке життя їй сподобалося б? Може, так, хоча, з іншого боку, вона не могла не визнати, що було б воно трохи нудним.

Утім, Ніна краще розуміла Лідку з її дивакуватим прагненням стати черницею.

Йдучи в сторону південного крила, вона нарешті дісталася до великої дворівневої бібліотеки. Одна зі стін завалилася, і тепер крізь дірку залітав дощ, намочуючи й без того мокрі книжки. Ніна взяла одну з них до рук, але папір розпадався у пальцях. Різкий запах плісняви забивав ніс.

Як хтось міг дозволити, щоби книжки так постраждали?

Вона пройшлася уздовж рядів, читаючи назви тих книжок, які можливо було розрізнити. Більшість томів було написано іноземними мовами або латиною, яку Ніна знала не надто добре. Деякі назви дівчинка розуміла: травник і книжка, присвячена народній медицині, молитовний пісенник, житія святих.

Це було не її чтиво, але все одно: побачивши стан, в якому перебували книжки, вона відчула, як крається серце. Хтось мусив цим зайнятися.

І чи не була якась частина цих творів цінною? Що старіша книжка, то більше вона коштує — Ніна, на відміну від місцевих, це добре знала, а місцеві, схоже, цього не розуміли, бо інакше давно б уже винесли все, що зберігалося у бібліотеці.

Вона підійшла до прірви в мурі й поглянула вниз. Під її ногами мокнув під дощем старий граб. Одну з гілок було зламано (буревієм?), гострий, наїжачений трісками кінчик стирчав угору, наче загострена паля. Ніна здригнулася і машинально відступила. Якби вона зараз послизнулася і впала… Ні, вона не хоче про це навіть думати!

Дівчинка перевела погляд на фрагмент саду, вкритий уламками каміння. Там, над озером, було місце, де вона сиділа вчора й роздумувала. Звіддаля долинув сміх дітей, і за мить у полі зору дівчинки опинилися дві невеличкі фігурки, вдягнені у дощовики. Малгося і Тимек? Певно так, вирішила Ніна, вони були наймолодшими та найменшими. І напевно тільки їм і схотілося бігати під дощем; решта, мабуть, нудилася у кімнаті з каміном.

Вона знову спустилася на перший поверх і ще раз пройшлася по всьому монастиреві. Минула їдальню, спальню хлопців, а потім ванну кімнату.

Вікна в коридорі, що поєднував два останні приміщення, виходили на Диявольське Коло. Це занепокоїло Ніну. Вона легко могла уявити, як Сташек прокидається вранці й, не прочунявши, йде до ванної кімнати, а дорогою дивиться у вікно і бачить там… що?