Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 18)

Вони виходили, піднесені, підштовхуючи одне одного й ділячись здогадками. Хвилинкою пізніше Тимек уже ганявся коридором за Малгосею, яка зі сміхом тікала від нього, близнючки з Елізою завзято про щось дискутували, а Маріуш і Артур сперечалися, хто з них більше заслуговує на роль Обраного.

Ніна, Тамара та Яцек залишилися позаду. У дверях пропустили ще Лідку й Адама. Красуня плуталася у власних ногах з відсутнім виразом на обличчі, а хлопець…

Ніну здивував вираз його обличчя. Від самовпевненості Адама не залишилося й сліду, тепер улюбленець пані Целіни дивився, наче приголомшене звірятко, за яким зачинилися дверцята пастки. Він наче все ще не розумів, що, власне, сталося, але вже передчував, що нічого хорошого.

Ніна завмерла з відкритим ротом, а Адам якнайшвидше відвернувся. Коли він знову глянув на дівчинку, то вираз обличчя мав гордовитий і відразливий.

Що, на Бога, коїлося із цим хлопцем?

«Може, він усвідомив, що не має і шансу стати Обраним», — подумала вона, але не була повністю задоволеною такою відповіддю.

Тамара та Яцек, певно, нічого не зауважили.

— Ну, от ми вже все знаємо, — дівчина засунула долоні в кишені штанів. — Зізнаюся, я думала, що та янгольська несподіванка буде чимось цікавішим, але я маю дармовий відпочинок. І це добре.

Але цього разу її зухвалість здавалася трохи награною.

— Як вважаєте, хто з нас має найбільші шанси? — запитав Яцек. — На кого ставите?

— На нашу красуню Лідку, на кого ж іще? — стенула плечима Тамара. — Погляньте на її обличчя: вона вже зараз має такий вигляд, наче до неї з’явилася Матір Божа.

— А я думаю, що це Ніна.

— Чому я? — дівчинка думала, що Яцек жартує, але певно ні, бо дивився на неї з пошаною в очах.

— Ти стрибнула з потяга, а пані Целіна казала, що Обранець мусить бути відважним.

— Направду, то була єдина відважна справа, яку я зробила в житті.

— Ну, хоча б якийсь початок, — захихотіла Тамара. — Тепер тобі бракує тільки чистого серця і тієї… ну, кришталевої душі. Маєш її?

— Мені так не здається.

— То на кого ставиш?

— На Малгосю, — випалила Ніна.

— Малгося? — Тамара закліпала від здивування. — Чому?

— Не знаю. Може, тому, що її ніхто не бере до уваги.

Аж до самого вечора янгольські одкровення були головною темою для розмов. Дівчата час від часу збиралися тісними групками й шепотілися, хлопці хизувалися спритністю та силою. Тут відзначився Маріуш, який знайшов у саду сукату гілку та гелемсив нею об стовбур невисокої яблуньки, репетуючи при цьому:

— Побачите, від вас тільки мокре місце залишиться, коли з вами закінчу! Захищайтеся! Не маєте проти мене ані шансу!

Поряд Артур підкидав догори меншого патика, підхоплюючи його. Був несамовито швидкий: навіть коли патик падав далеко, хлопець якимось дивом уже опинявся у правильному місці, наче мав у ногах пружинки. Яцек спостерігав за цим захоплено, а Ніна із цікавістю. Тамара, схоже, думала про щось інше.

— Може, в щось пограємо? — запропонувала вона. — Мені вже набридло дивитися на цих клоунів.

— У що, наприклад? — Ніна відвела погляд від Маріуша й Артура.

— У будь-що. Ми тут маємо різні ігри й багато «іграшок». Ходімо, покажемо тобі.

Речі, що були в одній із кімнат, викликали в Ніні змішані відчуття. Там лежали зігнуті ракетки для тенісу й один ледь живий воланчик, кілька гумових м’ячів, пара ляльок, кінь на шнурку і трохи старих, ще довоєнних настільних ігор. Вона здогадалася, що за всі ці речі вони повинні дякувати пані Целіні, яка вирішила, що молодь може знудитися у монастирі. Ніна оцінила її добрі наміри, але, з іншого боку, о рани Божі… М’ячі чи тенісні ракетки — це нормально, настільні ігри могли придатися у дощові дні, але один вигляд дерев’яного коника на шнурку її обурив — адже таким граються п’ятилітки! А ці ляльки… З усієї їхньої групи тільки Малгося ще бавилася ляльками.

Ще один доказ того, що пані Целіна кепсько підходить на роль опікунки підлітків. Ніна цим переймалася. Адже, як не крути, всі вони залежали від розсудливості й умінь пані Целіни.

Під вечір, скориставшись тим, що Яцек і Тамара грали в шахи, Ніна вибралася до саду. Потребувала трохи побути на самоті, тож пішла до зруйнованого крила — там, де на березі лежали залишки мурів, а трава була білою від вапняного пилу з розвалених стін. Сюди, схоже, рідко хто ходив.

Вона всілася на чомусь, що нагадувало шматок вежі, зняла боти й занурила ноги в озеро. Вже темніло, сонце, заходячи, потроху ховалося за обрій, протягнувши по воді криваво-червону смугу.

Ніна й сама не знала, що їй про все це думати. Вона навіть не була до кінця впевненою, чи хоче бути Обраним. Її мати зраділа б, бо для матері така звістка, безумовно, виявилася б радісною. Може, вона б навіть нарешті посміхнулася. У дівчинки аж стислося серце, коли вона це уявила. Ніна витерла очі від сліз. Мама хотіла б, щоби її донька виявилася обраною янголами.

Але чи хотіла цього сама Ніна?

На думці, що їй доведеться битися з якимось злом, нехай навіть найменшим, стало млосно. Ні, на таке вона не здатна — той стрибок із потяга був результатом відчаю, а не відваги.

Ніна сподівалася, що вона не є Обраним. Тамара мала рацію, Лідка зі своїм натхненним обличчям і бажанням стати черницею здавалася чудовою кандидаткою. Або Маріуш, сильний і не дуже меткий здоровань, ідеальний Геркулес. З іншого боку, були й ті, хто, здавалося б, жодного шансу не мав: сіра мишка Малгося, нахабна Тамара або вайлуватий Яцек. Але ж, згідно із казковими схемами, будь-хто з них міг виявитися Обраним.

Але не Ніна, бо вона була такою… посередньою — ані найкращою, ані найгіршою кандидаткою. Ніякою, одним словом.

Вона зітхнула, визнаючи подумки, що досі її життя було дуже нудним. Навіть і сама Ніна була швидше нудною. Вона добре вчилася, допомагала хазяйнувати (хоча цього не любила), завжди говорила сусідам «доброго дня», любила старосвітські сукні із силою-силенною мережив, а вечорами переглядала з батьком альбоми, присвячені малярству, — її тато до війни вивчав історію мистецтв, і, хоча не зумів стати магістром, у нього залишилося захоплення, яке він прищепив і дочці.

Нічого цікавого. Навіть вади Ніни були не надто видатними: трохи зарозумілості, упертість і схильність до фантазування, особливо під час нудних святкових мес. Не найкращий матеріал для героїні.

Утім, була одна подробиця, що не пасувала до образу слухняної дочки — Ніна, скільки вона себе пам’ятала, завжди любила читати пригодницькі книжки. Із експедиціями в екзотичні країни, піратами, таємницями й купою пригод. Романи для хлопців, не для дівчат. Її мати ставилася до цього поблажливо, вважаючи, що донька з часом переросте такі уподобання. Утім, цієї миті дівчинка подумала, що, можливо, це щось більше.

Може, в ній віддавна була несвідома спрага до пригод. Може, це, власне, був її шанс, аби таку пригоду пережити. Бо в монастирі відбувалося щось дивне, вона була в цьому впевненою. Ну, майже впевненою. Раніше, у випадку завгоспа-шпигуна та інших, у глибині душі Ніна завжди знала, що це лише фантазії, але тепер… тепер — ні. Цього разу передчуття підказували їй, що вона має справу із чимось реальним.

Сліди в Диявольському Колі, а потім похмура картина в кав’ярні, слова Малгосі, дивна поведінка Адама й Лідки… Інколи їй здавалося, що тут кожен приховує якийсь секрет. Навіть Яцек із Тамарою були з нею не до кінця щирими.

Вона встала й розтерла замерзлі плечі. Навколо густішали вечірні тіні, сонце вже повністю заховалося за небокраєм. Стемніло, але не настільки, щоби Ніна не могла побачити, що її боти забруднені вапняним пилом.

Дівчинка неохоче подумала, що, мабуть, доведеться добряче їх чистити, а потім вона про дещо згадала.

Адам, коли вона зустріла його вранці в саду, також мав взуття, забруднене вапном. Приходив сюди, але навіщо?

Ніна роззирнулася — навколо, окрім руїн, не було нічого цікавого. Вона прийшла сюди подумати, але малоймовірно, щоб і хлопець приходив у руїни з тією само метою. Не о п’ятій ранку, коли він міг побути на самоті будь-де в саду.

Навіщо він тут вештався?

Вона роззирнулася знову, пройшла поміж фрагментами монастирських стін. Потім погляд її зачепився за те, що лежало на траві. Наче якесь кольорове шмаття, хоча в темряві, що саме підступала, дівчина не бачила чітко.

Вона нахилилася і підняла… шкарпетку. Були на ній жовті та червоні смужки, і могла вона належати тільки одній людині — Сташеку, який носив закордонні шмотки. Шкарпетки інших хлопців були бурими, як і їхнє вбрання.

Ніна стояла й роздивлялася знахідку. Звідки тут узялася шкарпетка?

Хвилинку вона роздумувала, чи не розповісти про неї Тамарі та Яцеку, але вирішила цього не робити. Напевне, вони знову почнуть казати, що вона помилилася і що Адам уранці не мав білого пилу на ботах. А потім знайшли б якесь малоймовірне пояснення, що, наприклад, коли Сташек ішов на вокзал, то шкарпетка випала в нього з валізки. Але навіщо йому було пхатися в руїни, якщо найкоротший шлях до брами пролягав біля Диявольського Кола? Або ж він міг просто вийти через головні ворота, взагалі не морочачи собі голову біганиною по саду.

Схоже, тут таки відбувалося щось дивне.

Ніна глянула на монастирські мури. Тепер, у сутінках, вони здавалися їй куди похмурішими, ніж удень. При сонячному світлі, коли навколо чути голоси хлопців і дівчат, вона могла думати, що тут добре: блакитне озеро запрошувало скупатися, ліс сповнювався приємною прохолодою, і навіть здичавілий сад мав якусь меланхолійну красу — ну, якщо не звертати увагу на засохлі дерева у Диявольському Колі. Але і вдень траплялися миті, коли все це змінювалося: наче хтось підміняв на кілька секунд слайд у проекторі. Ніна добре пам’ятала ті хвилини перед купанням, коли озеро здавалося таким глибоким, холодним і голодним.