Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 17)

Але це, безумовно, лише ілюзія.

Коли вони вийшли на берег, сонце закрили хмари. Ніна затремтіла від холоду і чимшвидше загорнулася в рушник. Тепер було непогано. Дівчина потроху зігрівалася, поряд Тамара запевняла похмурого Яцека, що навчить його плавати.

За мить з монастиря прийшла Лідка, як завжди чарівна у своїй дешевій сукні.

— Обід готовий, — сказала вона. — Чи ви гонга не чули?

Яцек миттю підхопився з трави, Тамара з Ніною неохоче підвелися та почали витирати рушниками мокре волосся.

— Ти серйозно вважаєш, що тією янгольською несподіванкою буде перетворення нас усіх на крилатих? — запитала Ніна.

— Чому ні? — Лідка променисто всміхнулася. — Я вже свою нагороду отримала і знаю, що з нею треба зробити. Коли виросту, то стану черницею.

Лідка розвернулася і покрокувала назад, а Тамара закліпала.

— Стьобнулася, от точно стьобнулася. Як вважаєш, тут взагалі є хтось нормальний?

— Я нормальна, — заявила Ніна, але старша дівчина захихотіла.

— Я геть у цьому не впевнена. Розповідаєш дивні речі про людей, яких пожерли дерева.

Певно завдяки старанням Елізи гороховий суп був значно кращим, ніж учорашнє їдло, але на їжі все одно ніхто не міг зосередитися. Навіть Яцек відмовився від добавки, навіть Тамара, досі гранітно-спокійна, здавалася піднесеною.

Після обіду всі пішли до кімнати із каміном, де на них уже чекав Азкіель. Сидів він у кріслі, вродою своєю контрастуючи зі старими обшарпаними меблями. Посміхався, але Ніні це зовсім не покращило настрою. Була вона дивно знервованою: як тоді, коли отримала нагороду як найкраща учениця у класі й мала забрати її з рук директорки на очах усієї школи.

Молодь усілася навколо Азкіеля, а пані Целіна стала біля його крісла. Ніна знайшла місце на килимі під стіною, підтягнула до підборіддя коліна й обхопила їх руками. Серце сильно стукотіло, дихання рвалося. Вона майже відчувала напругу, що розлилася у повітрі.

Янгол обвів зібрання поглядом.

— Вам напевне цікаво, навіщо ми вас сюди запросили, вірно?

Усі енергійно закивали. Азкіель знову посміхнувся й нахилився у кріслі.

— Може, ви знаєте, — почав він, — що дехто з нас має незвичайні здібності…

— Наприклад, передбачення майбутнього, — сказав Тимек із розумним виглядом обличчя.

Янгол кинув на нього схвальний погляд.

— Так, саме так. І от якийсь час тому ми передбачили, що з’явиться незвичайна дитина, хлопець або дівчинка. Ми шукали його — або її — роками, врешті відібрали тринадцять кандидатів, із яких кожен міг виявитися особливим. Як ви, напевне, здогадуєтеся, ці тринадцять — ви. Але ми все ще не можемо вирішити, хто з вас. Наші знання і сила, на жаль, обмежені. Тому ми вирішили запросити всіх вас сюди та поспостерігати за вами. А якщо говорити точніше, то спостерігатиму я, — він посміхнувся знову. У кімнаті стало так тихо, що можна було б почути, як шпилька падає. — А коли канікули скінчаться, ми вже знатимемо.

Ніна обвела поглядом обличчя приятелів і приятельок — усі мали такий вигляд, наче в їхніх головах запалили малесенькі лампочки з написом: «О рани Божі, може, це я!» Але більшість, незважаючи на блиск в очах, мала на обличчях ще й досить невпевнений вираз.

— І що ми маємо робити? — запитала одна із близнючок.

— Нічого особливого. Тішитися свіжим повітрям, гратися, насолоджуватися дозвіллям. Просто поводьтеся, як завжди.

— А це незвичайне дитя… яким воно має бути? — спохмурнів Артур.

— Красивим, — цього разу відповіла пані Целіна, а оскільки всі мимоволі глянули на Лідку, швидко додала: — Красиве в духовному сенсі, не обов’язково фізичному, із чистим серцем, великою відвагою і незаплямованою душею.

— Це не я, — буркнула Тамара, яка сиділа поряд із Ніною. — Це точно не я.

— Ти не можеш бути в цьому впевнена, люба, — почула її пані Целіна. — Ти ще дитина, ти не знаєш добре саму себе. Кожен з вас може виявитися Обраним. І я готова закластися, — послала вона дівчині солодку посмішку, — що в глибині душі ти значно миліша, ніж демонструєш це.

Непереконана Тамара труснула головою.

Адам устав, і миттю усі погляди перестрибнули на нього.

— Якщо це я, — заявив хлопець рішуче, — то тут і зараз присягаюся, що зроблю усе, щоби захистити янголів від злих людей і битися на боці Бога.

«Підлабузник», — подумала із неприязню Ніна. Утім, вона не могла заперечувати, що виступ його справив враження.

— Я також! — підвівся — о, диво! — Маріуш. Від його попередніх сумнівів не залишилося і сліду; цієї миті хлопець мав такий вигляд, ніби міг стрибнути за янгола у вогонь.

— І я! — Артур, схоже, також уже забув, що нещодавно щось згадував про магічні фокуси і перевдягнених людей.

— Я також присягаюся.

— І я.

— Я теж! — сказав Яцек, а коли Ніна глянула на нього, відвів погляд. — Ну, я знаю, що я товстий, але інколи… ну, знаєш, буває…

Ніна знала, бо подумала про те саме. У казках зазвичай саме ті, які на перший погляд шансу не мали, отримували винагороду: найдурніший та останній в усьому син короля отримував принцесу, а Попелюшка — свого принца. Тож чому товстун не мав виявитися Обраним?

І чому нею не могла бути тринадцятирічна дівчинка із Вроцлава, яка нічим не вирізняється серед інших?

Пані Целіна дарувала їм посмішки, показуючи ямочки на щічках, а янгол дякував легкими кивками. Ентузіазм охопив і Ніну, яка, правда, не встала, але дивилася на світле обличчя Азкіеля й думала, що заради когось такого є сенс битися. «Якщо це я, — вирішила про себе, — то я не підведу янголів».

Вона роззирнулася. З облич присутніх у кімнаті зникла невпевненість; тепер усіх розпирала енергія, наче вони відразу хотіли рушити на битву зі злом. Вайлуватий Маріуш випнув груди, обводячи усіх поглядом тріумфатора, жабоподібний Томек підстрибував, наче радісне щеня, а обличчя Лідки світилося так, наче сам сивобородий Бог злетів до неї на хмаринці. Навіть Тамара пожвавилася.

Спокій у кімнаті зберігала тільки одна людина.

То була Кароліна, менш правдомовна з близнючок. Здавалася вона… обережною. Так, мабуть, це було правильне слово. Не стільки недовірлива, скільки обережна. Порівняно з охопленою ентузіазмом молоддю вона справляла враження геть дорослої та мудрішої.

Ніна перехопила її погляд і раптом засоромилася своєї готовності битися за янгола. Адже нічого конкретного вони не дізналися.

— Хтось має питання?

— Що той Обраний робитиме? — хотів знати Яцек, а Ніна мовчки підтримала його. Це було найважливіше питання.

— Те, про що ви вже подумали, — Азкіель блиснув у посмішці зубами. — Допоможе нам боротися з великим злом.

— З комуністами?

— Зі злом ще більшим, — крилатий споважнів, і в кімнаті раптом війнуло холодом, а молодь трохи втратила впевненість у собі.

— Обраний битиметься, маючи на своєму боці янголів, а Бог позичить йому силу. Тож не треба боятися.

Ніна вирішила, що ця відповідь страшенно багатозначна, але молодь, здається, була в цілому задоволеною.

— Ще якісь питання? Так, Ніно.

Вона опустила підняту руку.

— Янголи наклали на монастир чари, правда? Тому люди про нього забувають?

— Правда, — пані Целіна знову відповіла замість крилатого. — Якби не це, влада давно перетворила б його на щось на зразок складу.

— Але якщо янголи мають таку силу, то чому вони все ще переховуються? Чому потребують допомоги людей?

У кімнаті запала тиша, а пані Целіна нахмурилася. Ніна ж, натомість, усвідомила, що її питання могло здатися нахабним. Вона почервоніла.

— Зрозумійте, я геть не проти допомагати янголам, — запевнила дівчинка нервово. — Навпаки, я дуже охоче допомагаю… Точніше, допомогла б, якби могла, але… — «О рани Божі, я тільки глибше занурююся», — подумала вона, зітхнула й зосередилася на найголовнішому. — Мені просто цікаво.

— Ніно, зараз, думаю, такі питання не на часі, ми говоримо про інші справи.

— Ні, чому ж, я відповім, — Азкіель умостився у кріслі. — Мене захоплює допитливість цієї дитини. Бачиш, Ніно, в деяких місцях сила янголів є більшою, ніж в інших. Тут — одне з таких, бо ці землі споконвіку належали християнам. Тому ми могли зробити так, аби люди не звертали на монастир уваги, і саме тому ми вас сюди запросили. Така відповідь тебе задовольнить?

— Так, дякую, — вона всілася, почервонівши до коріння волосся.

— А що зі Сташеком? — тихо писнула Малгося десь з-за спин.

— Що ж, те, що він нас полишив, мабуть найкраще свідчить, що він не Обраний, правильно?

Більшість із тих, хто тут зібрався, гаряче закивали.

— Якщо це все, то вважаю, що тепер можете йти гратися, — пані Целіна послала їм прощальну посмішку.