Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 16)

Жінка зробила паузу і безпорадно трусонула головою, хмурячись.

— До монастиря, — підказала Ніна. Це не могло бути випадковістю: мабуть, янголи наклали щось схоже на чари, завдяки яким усе пов’язане із монастирем відразу вилітало в людей із голови. Отак вирішувалася проблема надмірного зацікавлення пані Целіною та громадкою її підопічних, але ж це породжувало й кілька питань, які Ніна зараз не мала часу обдумати.

— До монастиря, так. Сестри прийняли її і дали роботу. Офіційно — помічниця на кухні, хоча бідолашна навіть юшки ніколи зготувати не вміла. Але вона була там певним чином щасливою… Зрештою, навіщо я тобі це розповідаю? Це смутна історія, а в тебе ще буде час, щоб зазнати смутку.

— Мені дуже подобаються ці її картини, — сказала Ніна. Хотіла ще запитати, що сталося з Маурою, але інстинктивно відчула, що це не найкращий момент. Старша пані могла б щось запідозрити. — Вони такі… дивні. А чи ви не знаєте, де б я могла побачити її інші картини.

— Якщо котрась і лишилася, то певно тільки в родині Маури. Це на вулиці Камінній, номер сімнадцять. Питай про дім Левицьких, будь-хто покаже тобі дорогу.

— Дякую і перепрошую, що я зайняла стільки часу.

Назовні знервована Тамара стукотіла в скло.

— Усе добре, як і всі старі люди, я люблю позгадувати. Молодих це зазвичай знуджує, тож я рада зустріти зацікавленість — задля різноманітності.

Ніна вже йшла до дверей, коли під впливом імпульсу розвернулася.

— Тут колись було дуже красиво, так? — вона майже побачила кав’ярню років двадцять тому. Вогонь у каміні, чоловіки в кріслах після вдалого полювання, жінки в горжетках із лисячого хутра, стріляють корки від шампанського, а ще звук скла, коли воно цокається зі склом.

Старша пані смутно посміхнулася.

— Так, колись тут було дуже красиво.

— Боги, що ти там робила? — пирхнула Тамара, як тільки Ніна вийшла. — Ми вже думали, що в нас ноги до тротуару приростуть.

— Я там побачила картину, що намалювала божевільна, про яку розповідав Яцек. І на ній — Диявольське Коло. Та засохла купа дерев саме так називається.

— І що з того?

— Нічого, — відповіла Ніна, бо й справді — що з того випливало?

Повітря після грози було свіжим і холодним, на вулиці розлилися калюжі каламутної води. Ніна перескочила через одну з них і запитала:

— Чекаємо на Адама?

— Ні, — Тамара стенула плечима. — Он він іде.

Хлопець приєднався до них, і всі разом рушили до монастиря. Адам знову волікся позаду, а інші удавали, що його не помічають.

— Як вважаєте, чому янголи обрали саме нас? — запитала Ніна. — Ви про це думали? Бо ж вони мусили мати якийсь критерій.

— Мені говорили, що це через те, що ми хороші діти, — сказав Яцек, але відразу почервонів під поглядом Тамари.

— І ти їм повірив?

— Це не через вік, — Ніна розгинала пальці. — Не через місце проживання, бо я з Вроцлава, Яцек із Гданська, а ти, Тамаро?

— Варшава, — лаконічно відповіла та.

— Власне, Еліза — з-під Кельце, Лідка зі Шльонська… Нас зібрано з усіх земель Польщі.

— Може, через наші родини? Риси характеру? Уподобання? Спробуємо порівняти, — запропонував Яцек.

Але порівняння нічого не дало. Ніна мала молодшого брата, але Яцек і Тамара були єдиними дітьми. Яцека виховала мати, вона була з тих матусь, які пхають у своїх дітей несамовиту кількість їжі й три чверті року наказують носити шапку. Про надмірну опіку Ніна здогадалася, бо, звичайно, хлопець про це не казав. Батьком же Тамари був професор, який після дванадцяти років удівства, коли йому виповнилося шістдесят, несподівано оженився на дівчині, яка була ненабагато старшою за його дочку.

Уподобання вони також мали різні. Ніна цікавилася мистецтвом, а ще любила пригодницькі книжки, особливо ті, де герої подорожували екзотичними країнами, Тамара до дрижаків любила детективи, а Яцек марив про те, аби стати гарцером, і колекціонував знання з різних галузей. Знав, як зробити годівничку для птахів, що робити, коли людина загубиться у лісі, й навіть яким чином надавати першу допомогу. Причому ці знання були виключно теоретичними.

Відсутність практики трохи здивувала Ніну: зрозуміло, що Яцек перебував під надмірною опікою матері, але ж був спритним хлопцем, то чому не намагався застосувати в житті хоча б частку своїх знань? Не кожен має можливість загубитися у лісі чи надати першу допомогу, але ж годівничку для птахів міг би й зробити, раз він цим цікавиться. Дівчинці здавалося, що це має значення, але треба було ще подумати. Але раніше, ніж вона встигла зосередитися, повний захвату крик Тамари вирвав її із задуми:

— Дивіться, веселка!

Ніна підвела голову. Над озером постала різнокольорова дуга, один кінець якої гинув у освітленій сонцем воді, а другий сягав аж до лісу. Усі кольори видавалися ніби вмитими дощем, дуже інтенсивними та глибокими. Вода була темно-блакитного кольору, із золотими цяточками, а небо — на кілька відтінків світлішим, із білими, пухнастими хмаринками; дерева ж стояли у королівській зелені.

Ніна, дівчинка з міста, не любила болота, комарів, пітьми й вологості — вони були невід’ємно пов’язані в її голові з природою, — але могла оцінити красу, коли її бачила.

— Це й справді дуже гарно, — визнала вона милостиво.

— Правда? — пролунав за спиною чийсь голос. Ніна розвернулася і побачила Адама, який непомітно до них доєднався. — Це найкрасивіше місце на світі.

Обличчя його палало натхненням. Хлопець уже не видавався похмурим чи набурмосеним і зараз був цілком симпатичним. Ніна відчула, що це може стати саме тим моментом, який розтопить кригу, і вони зуміють сказати один одному кілька милих слів.

Проте у цю мить з кишені Адама щось випало на землю. Він блискавично схилився, а коли випростався, його обличчя набуло презирливого виразу.

— Чого так витріщаєтеся? — буркнув він, знову вкладаючи ту річ у кишеню, а потім розвернувся і попрямував до монастиря.

Тамара похитала головою.

— Це заразне, — заявила вона. — Шаленство тієї божевільної, яку утримували сестри в цих стінах, схоже, десь тут і залишилося, а тепер заражає людей.

А Ніна задумалася над тим фактом, чому, до лиха, Адам приховує від них, що купив у містечку зубну щітку.

У воротах монастиря їх привітала широкою посмішкою пані Целіна, ще здалеку махаючи рукою.

— Ходімо, ходімо, — кричала вона. — Вже можна не перейматися. До мене телефонували рідні Сташека, хлопець саме повернувся додому.

Тамара послала Ніні промовистий погляд: мовляв, бачиш? Яцек, напевне, зробив би те саме, але відчув запах обіду й погнав, аби перевірити, чи не вдасться йому випросити чогось раніше. Дівчата голодними не були, але не мали чим зайнятися, тож пішли за ним. З кухні долинали окрики Елізи, яка командувала черговими-близнючками, наказувала їм то почистити картоплю, то докинути ще трохи дров у грубку, а то винести компот у сад, аби він трохи вихолов. Сільвія, усунута з посади королеви кухні, сиділа на стільці й лущила горох. Побачивши Яцека, вона підвела голову. Сільвія була схожою на брата: те саме широке, начебто тупувате обличчя і контрастуючий із ним блиск інтелекту в очах.

— Цього мені на допомогу не треба, — гримнула вона на Яцека, шкірячи зуби. Дівчина говорила чіткіше, ніж Ремігіуш, але Ніна все одно ледь її розуміла. — Останнього разу три тарілки розгепав, усе в нього з рук валиться.

Хлопець, почервонівши, намагався виправдатися, але ніхто його не слухав. Тамара схопила Яцека за лікоть і потягнула до дверей.

— Пішли посидимо над водою.

— Пам’ятайте, що після обіду всі мають зібратися у кімнаті з каміном! — крикнула їм навздогін Еліза.

— Думаєте, янгол нарешті скаже, навіщо ми тут? — прошепотів Яцек, але Ніна лише трусонула головою, а Тамара стенула плечима.

Вони перевдягнулися у купальні костюми й вирушили на озеро. У містечку був невеличкий кам’янистий пляж, але з боку монастиря берег їжачився гострим камінням, по якому ковзали ноги. Ніна зняла боти й стала на одному з каменів, невпевнено дивлячись на дзеркало води. Камінь був нагрітий сонцем, але вода здавалася холодною. Дівчина згадала слова пані Целіни, яка попереджала, що дно тут стрімко уривалося, і просила, щоби в озері купалися тільки ті, хто вміє добре плавати.

Тим часом Тамара стрибнула у воду й пірнула, наче тюлень. Безсумнівно, плавати вона вміла. За мить випірнула й помахала Ніні та Яцеку, які все ще стояли на березі.

— На що чекаєте?

— Я не вмію плавати, — пробурмотів хлопець, червоніший, ніж за хвилинку до цього на кухні. Ніна глянула на нього здивовано, бо він же мешкав біля моря, а Яцек відвернувся.

— Ніно?

Ніна плавала непогано, але вода викликала в ній неспокій, адже здавалася майже чорною і під сонячним промінням полискувала, наче обсидіан[15]. Дівчинка не могла позбутися враження, що озеро набагато холодніше, глибше і ніби… голодне. Наче тільки й чекало, аби її проковтнути.

Вона відігнала від себе дурнуваті думки й поволі зсунулася з каменя. Холодна вода миттєво паралізувала її, вона навіть забула, як дихати. Біля берега вода сягала їй до пояса. Тамара сміялася трохи далі, тож Ніна зажмурилася і відчайдушно попливла. Через кілька секунд призвичаїлася до температури — озеро вже не здавалося крижаним і було просто приємно холодним.

— Гарно, так? — Тамара підпливла ближче.

— Гарно, — визнала Ніна. Десь зник страх, тепер вона просто купалася з насолодою. Пірнула й розплющила очі. Вода була прозорою, тож Ніна бачила віддалене на кілька метрів дно, яке вкривало поросле водоростями каміння. Водорості ліниво вигиналися, гнило-зелені, місцями брунатні. Наче довге дівоче волосся. Наче там, унизу, була худорлява жіноча постать, яка приховувала в мокрих сплетіннях бліде обличчя.