Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 15)

— Ну, бо… — Ніна набрала повітря. «Аби тільки не заплутатися», — подумала про себе. — …бо якби Сташек хотів поїхати, то відразу пішов би на станцію, а не до містечка. А якби не знав дороги і мусив іти через місто, то був би тут дуже рано. Я встала десь біля п’ятої, Еліза й пані Целіна — трохи пізніше, і жодна з нас його не бачила. Тож він мусив вийти з монастиря на світанку і до Маркотів дістався б… ну, найпізніше о шостій, містечко видно весь час, тож не міг загубитися. О тій порі тут було порожньо, магазини та управи не працювали. Сташек міг когось зустріти, із тих, які йшли на станцію, щоби потягом їхати на роботу, а ці люди повернуться тільки після опівдня.

— І навіщо пані Целіна наказала нам про нього розпитувати? — Яцек хитнув головою.

— Бо вона дурна, — прокоментувала Тамара.

— Або ж вона наперед знала, що ми ні про що не довідаємося. Вона знає, що Сташека ми не знайдемо, але хоче справити враження, що ці пошуки важливі для неї.

Яцек закліпав, Тамара нахмурилася. Знову блиснуло. Місто потемніло, наче на нього впала гігантська тінь.

— Ходімо до кав’ярні, — Тамара махнула головою у бік «Мисливської». — Тут зараз литиме наче з відра, а вона, — кивнула на Ніну, — відчуваю, хоче сказати щось жахливе. Я не люблю слухати жахливі новини на голодний шлунок. Пригощаю, — додала дівчина, побачивши зніяковілі погляди Яцека та Ніни.

Переслідувані грозою, вони побігли до кав’ярні. Ледь увірвалися всередину і зачинили за собою двері, як у шибки забубонів дощ. Ніна закліпала, а коли очі призвичаїлися до півтемряви, побачила, що всередині кав’ярня виправдовувала назву і справді була «мисливською». На стінах висіли роги, голови тварин і картини, на яких було зображено сцени полювання. Ніна відвернулася від малюнку, на якому собаки оточили ведмедя. Такі прикраси їй геть не подобалися, хоча водночас вона не могла не визнати, що кав’ярня по-своєму чарівна. Усе тут було старосвітським і натуральним: дерев’яним або шкіряним, таким, аби нагадувати про вечори, проведені біля каміна. Або про чоловіків у мисливських куртках, які сидять у глибоких кріслах і набивають люльки. Пахло кавою, пилюкою і рідиною для чищення дерева. У «Мисливській» було порожньо, тільки за лядою сиділа сивоволоса елегантна пані, яка підвела голову з-над книжки, коли почула, як вони заходять.

Яцек замовив велике тістечко з кремом і фруктами, а Ніна — найдешевше безе, бо вирішила, що немає потреби надто сильно користуватися щедрістю подруги. Тамара нахабно попросила вино.

— Неповнолітнім вина не продаємо, — відповіла заклопотана пані.

— Тоді нехай буде кава, — дівчина розвернулася до Яцека та Ніни і промовила недбалим тоном: — Вони, напевне, й вина не мають.

Ніні стало прикро, бо старша пані точно це чула. Посміхнулася, перепрошуючи, а жінка, заохочена цим, запитала:

— Ви приїхали сюди на канікули? Де зупинилися?

— Ми… е-е-е… — Ніна шукала підтримки в Яцека, але і в його голові, схоже, також не було жодної ідеї.

На допомогу прийшла Тамара.

— У монастирі, — заявила вона. — Його буде перетворено на музей, зараз там мешкає наша тітка, вона мистецтвознавець.

— Ах, у монастирі, — старша пані миттєво втратила зацікавленість.

За хвилину вони вже сиділи за столиком. Яцек за раз відгриз половину гігантського тістечка, а потім витер замурзане кремом обличчя. Ніна глянула на Тамару. Треба визнати, що дівчина мала хороші рефлекси та була метикуватою, але робити з пані Целіни мистецтвознавця! А що як до містечка прийдуть інші? Тітка, яка мешкає з десятком племінників і племінниць, збуджуватиме цікавість.

Ніна поділилася сумнівами з Тамарою, але старша дівчина не стала перейматися.

— То вже не моя проблема, — скривилася вона, сьорбнувши каву. — Чи ти маєш про все думати?

— Та вони не будуть цікавитися, — Яцек запхав за щоку решту тістечка. — Коли я був тут раніше, то говорив просто, що я з монастиря, і цього вистачало. Краще скажи, як тобі спало на думку, що ми не знайдемо Сташека.

— Я сьогодні вранці була біля тих засохлих дерев. Там є коло повністю голої землі, ви бачили? — Вони кивнули. — І саме там я помітила сліди. Хтось пішов до заростей.

— Ну й що з того? — закліпав Яцек.

— Не розумієте? Я бачила сліди, що ведуть ДО дерев, але жодних, які вели б у зворотному напрямку. Хтось УВІЙШОВ між тих дерев, але ніхто не ВИЙШОВ.

— Це неможливо, — Тамара нахмурилася. — Та купа дерев справді досить густа, але ж не настільки, щоби хтось зумів сховатися всередині. Його було б видно.

— Знаю, — Ніна обтрусила із сукні рештки безе.

— Може, просто хтось вийшов, задкуючи власними слідами? — припустив Яцек.

— Це не настільки просто, як описують у книжках. По-перше, ніколи не потрапиш взуттям точно в слід: завжди контури трохи не співпадають. По-друге, сліди після такого подвійного проходження глибші.

— А ти відколи така мудра? — пирхнула Тамара.

— Уже десь тридцять шість годин, — зізналася Ніна.

— То навіщо ти йшла з нами в місто, якщо знала, що ми тут ні про що не довідаємося?

— Хотіла пройтися, — стенула Ніна плечима. — І не говорила, що ми тут узагалі ні про що не довідаємося — просто не довідаємося нічого про Сташека.

— Сподіваюся, що балаканина про сліди — це не якийсь дивний спосіб помсти? — Тамара глипнула на неї підозріло. — Якщо так — вибач, що я назвала тебе ідіоткою. Добре, можу визнати: ти не дурнувата лялька, просто у тебе такий вигляд. Отак, га?

— Я цього не вигадала.

— Але ж ти могла помилитися? — тиснув Яцек. — Ти не зауважила слідів, які вели назад. Може, їх змив дощ?

— Що йшов тільки в одному місці? — трусонула головою Ніна. Але насправді вона і сама почала сумніватися, адже чудово знала, що має схильність фантазувати про всілякі дивні речі… Як тоді, коли підозрювала завгоспа в тому, що той — американський шпигун.

А що, коли вона дійсно не побачила очевидного рішення?

— Може, дійсно я щось переплутала, — зітхнула дівчинка. Усі вже поїли, тож вона зібрала порожні тарілочки і віднесла їх до віконця із написом: «Повернення посуду». Над пришпиленою кнопкою карткою висів малюнок, який було не видно з головного залу. Він не пасував сюди.

Не пасував, бо замість іще однієї мисливської сцени на ньому було зображено засохлу купу дерев у монастирському саду.

Ніна хвилинку роздивлялася викручене гілля, настовбурчене в небо, наче чортові вила. Шипи, що ними їжачилася ця купа, були довшими, ніж насправді, довшими й ніби… гострішими, а все разом мало такий густий чорний відтінок, що дерева, здавалося, поглинали імлисте світло ранку. А може, вечора? Так, це, безумовно, був вечір, той похмурий час, коли прокидаються тіні, а людина починає бачити в них різні небезпечні речі. Здавалося, щось причаїлося у безлистому гіллі. Ніна нахмурилася. З дитинства вона пам’ятала малюнки, на яких начебто хаотичні рисочки укладалися у знайомі форми, якщо тільки той, хто дивився, знав, на що треба звертати увагу. І тепер вона мала враження, що перед нею саме така картинка і що будь-якої миті ця безглузда плутанина перетвориться на щось, на що дівчинка зовсім не хотіла дивитися…

Утім, не перетворилася — перед Ніною був звичайний пейзаж із садом, щоправда, винятково похмурий і відразливий, але не більше того.

Ніна підійшла до стійки, за якою сиділа сивоволоса жінка. Дівчинка завжди вміла домовлятися зі старшими жінками: зі своїм інтересом до минулого, довгим волоссям, старосвітськими сукнями і гарними манерами вона, певно, здавалася їм панянкою з передвоєнних часів.

— Та картинка, у кутку, — почала Ніна ґречно, — дуже цікава, але геть сюди не пасує.

Сивоволоса жінка знітилася.

— І справді. Але в мене рука не підіймається її викинути. Її малювала місцева художниця, вона вже померла, бідолашна. Подарувала мені цю картину за… зараз… за два… ні, за три роки перед смертю.

— На ній монастирський сад?

— Монастирський? — Жінка на мить здалася розгубленою. — Ах, так, справді, на малюнку Диявольське Коло. Сестри так його називали, а Маура Левицька жила серед них деякий час.

— Була монашкою? — невинно запитала Ніна.

— Ні, вона… що ж, тепер це геть не таємниця. Вона була психічно хворою, а сестри певний час опікувалися нею.

«Божевільна, про яку говорив Яцек», — подумала Ніна. Озирнулася — дощ ущух, хлопець і Тамара вже вийшли й подавали їй знаки через вітрину кав’ярні. Що ж, їм доведеться почекати.

— Я цікавлюся малярством, — сказала Ніна, що було правдою. — Але я ніколи не чула про таку художницю. Вона була відомою?

— Ох, ні, хоча дехто говорив, начебто вона має великий талант. Походила з Маркотів, а звали її Марія, зазвичай Марися, але просила, аби зверталися до неї Маура. З дитинства була ексцентричною, тягнуло її у великий світ. Урешті виїхала до Варшави, це було… йой, у тридцять четвертому, а може — в п’ятому? Перебувала там у вишуканому товаристві, мала кілька виставок, і якийсь час здавалося, що вона й справді зробить кар’єру. А потім прийшла війна, — жінка смутно кивнула. — Маура повернулася влітку сорок п’ятого. Повернулася зміненою. Ти напевне цього не пам’ятаєш, але так воно тоді бувало. Люди надто багато бачили, втрачали своїх близьких, і дехто… дехто не міг цього витримати. Маура втекла у світ фантазій. Ходила лісами або сиділа над озером, до інших майже не відгукувалася. А якщо це й ставалося, то лише для того, аби розповісти про потвор, що виходять із дерев, потвор, яких вона бачила. Діти почали її боятися, та й серед дорослих було чимало таких, хто вважав, що бідолашна Маура — одержима. Тому одного дня, коли вона намагалася утопитися, її забрали не до лікаря, а до…