Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 14)
Виявилося, що Яцек знає також силу-силенну інших речей. Наприклад те, що до війни Маркоти були відомою дачною місциною, чи не настільки ж популярною, як і приморські санаторії. У містечку був невеличкий готель, а місцеві заробляли, здаючи кімнати. Але пізніше готель згорів, а перш ніж устигли його відбудувати, почалася війна, після якої увесь туризм вивітрився з думок. Тож готель руйнувався усе сильніше, а молодь тікала з Маркотів до більших міст. Тепер тут лишилися переважно літні люди, що були прив’язані до цієї землі з діда-прадіда.
— А монастир? — запитала Ніна, водночас розмірковуючи, чому вона не подумала піти перед поїздкою до бібліотеки.
— Його заснували францисканці[14] на початку дев’ятнадцятого століття. Був тут невеличкий шпиталь, ви про це знали? Наші спальні — саме в колишніх шпитальних залах.
Дівчинка кивнула. Це мало сенс.
— І що з тими францисканцями сталося?
— Нічого, — Яцек знизав плечима. — Деякі померли, решта переїхала до інших монастирів. Цей уже кілька років стоїть порожнім.
— І ним ніхто не цікавиться? — нахмурилася Тамара. — Дивно.
— Ну, трохи дивно, — радісно визнав Яцек, застрибуючи на камінь. Він послизнувся і мало не гепнувся у воду, але в останню мить утримав рівновагу та м’яко, наче кіт, зістрибнув у траву. Ніна все ще не перестала дивуватися, як хтось такий… товстий може одночасно бути таким спритним. — Може, сестер прикінчила та божевільна? — захихотів хлопець.
— Яка божевільна? — Ніна приспішилася. Адам майже їх наздоганяв.
— Певний час вони тримали в монастирі божевільну, — пояснив Яцек. — Це було відразу після того, як із неба впали янголи.
— Але ж той шпиталь був не для душевнохворих?
— Ну, ні.
— То звідки божевільна?
Яцек стенув плечима.
— А я знаю? Повторюю лише те, що чув від місцевих. Зрештою, вони про монастир говорять неохоче.
— Наче бояться?
— Та ні, чого б то? — він глянув на Ніну зі здивуванням. — Чому б вони мали боятися? Більше наче… немає бажання про це думати, чи якось так. Наприклад, я розпитував про ту жахливу суху купу, ти ж її бачила? — Дівчинка кивнула. — Люди щось починали говорити, а потім раптово замовкали, наче взагалі забували, яким було питання. І в результаті я й досі не знаю, чому ті дерева мають такий вигляд.
— А божевільна? — Тамара, схоже, не цікавилася станом рослинності.
— Про божевільну вони також не дуже хотіли говорити. Тільки й довідався, що вона потрапила туди, коли в монастирі вже не було шпиталю, але люди з містечка за звичкою все ще ходили лікуватися до сестер. А ті допомагали, якщо тільки могли. З тією божевільною також прийшов якийсь родич, батько чи брат. Сказав, що вона одержима, що якусь там дитину мало не замордувала, чи якось так, але вони не хотіли здавати її у в’язницю. Тоді сестри змилостивилися і закрили жінку в себе в келії.
— Стривай, момент, — Ніна нахмурилася. — Так вона була божевільною чи одержимою?
— Може, і те й інше? Хотів би я якось побачити якогось одержимого! Це мусить бути щось!
— Не думаю, що це було б розвагою, — сказала йому Ніна, а Тамара захихотіла:
— Йому здається, що одержимість — це щось подібне до кімнати жахів у атракціонах.
Яцек трохи образився.
— Та жінка робила різні дивні речі, — пояснив він. — Бігала по садку в нічній сорочці, ховалася у лісі й лякала дітей. Це могло б бути цікавим, не думаєте? Таке… ну, знаєте, пізнавальне.
Хлопець дивився на дівчат, явно очікуючи від них підтримки.
Захоплені розмовою, вони навіть не зауважили, що їх наздогнав Адам, який випередив Яцека і став перед ними, шаленіючи від люті. Адам мав такий вигляд, що товстун мимоволі відступив, а Ніна сплела руки на грудях. Тільки Тамара спостерігала за цією сценою спокійно і з явною цікавістю.
— Мені блювати хочеться, коли тебе слухаю, — гарикнув Адам. — Бла-бла, дурню торочиш, як стара баба. І розуму в тебе не більше, ніж у кроля. Зайнявся б чимось корисним замість того, аби повторювати дурні чутки. Чи нічого не вмієш? — він пхнув Яцека так сильно, що хлопець хитнувся назад. — Кретин! Ідіот!
Адам відвернувся і помарширував до містечка. Інші невпевнено перезирнулися.
— Що це з ним? — здивований Яцек трусонув головою.
— Це одержимість, — винесла вирок Тамара. — Здається, це заразливо. Краще ходімо швидше, буде дощ.
Ніна глянула вгору й мусила визнати, що Тамара має рацію. Сонце пашіло жаром з-за заслони імли, небо на сході почало темнішати. Наближалася гроза.
Тамара та Яцек вирвалися вперед у такому темпі, що Ніна ледь утримувала крок. Вона сунула позаду, все більше пітніючи і задихаючись.
— Ходиш, наче дівчина, — звинуватила її Тамара, на мить озираючись.
— Я і… є дів… чина, — просапала Ніна.
— Це не означає, що повинна бути розтелепою.
— Вона вчора стрибнула з потяга на ходу, — Яцек зненацька заступився за Ніну. У його голосі прозвучала гордість, наче то він зробив такий вчинок.
— Справді?
Дівчинка підтвердила, а оскільки вони трохи сповільнилися, то зуміла передихнути. Тамара похитала головою — Ніна не зрозуміла, чи мало це означати здивування, на кшталт: «Ну хто б міг подумати», чи, може, недовіру.
— Тому ти запізнилася? Бо стрибнула з потяга? Виходить, про матір — то дурня, так?
— Ні, я… зустріла одного хлопця.
— Стає усе цікавіше, — вишкірилася Тамара.
— Та я не про те, — Ніна почервоніла й почала плутатися. Чому вони так на неї дивляться? Вона цього не терпіла. — Він сів у Лешні, і виявилося, що також їде до Маркотів. Ми подружилися…
Далі вже якось пішло само. Відповідно до того, як Ніна розслаблялася і говорила все вільніше, обличчя її слухачів серйознішали.
— Може, вдалося б відшукати того сільського лікаря, — запропонувала Тамара. — У монастирі є телефон, ми могли б запитати, до якого шпиталю забрали Славека.
— А потім подзвонили б туди від імені його родини і запитали, як він почувається, — Яцек старанно покивав. — Щось вигадаємо, не переймайся.
— Та я навіть не знаю, в якій місцині була та лікарня, — похитала головою Ніна. — Крім того, пані Целіна має рацію. Ми не повинні привертати до себе увагу. Якщо Славек одужає, то сам мене знайде.
Минув певний час, доки вона зуміла переконати Яцека й Тамару, які прагнули допомогти їй. Хлопець навіть придумав поїхати до найближчого міста зі шпиталем неподалік від Лясковіце, прокрастися, перевдягнувшись, у відділення і по черзі оглянути всіх пацієнтів. Це було нерозумно, але мило. Краще, ніж недбале «все буде добре» від пані Целіни.
Аж раптом Тамара захихотіла.
— Ми маємо не привертати увагу, ага? І тому ти вдягла оце мережане платтячко?
— Це інше, — відповіла Ніна холодно, але у глибині душі відчула, що дівчина може мати рацію. Ще вчора вона б не вдягла довоєнну сукню через побоювання, що це впаде комусь в очі. А тепер, коли вона нарешті дісталася до Маркотів, почувалася безпечно й забула про обережність. Утім, втішала себе думкою, що в таких невеличких містечках на чужих все одно звертають увагу, тож зауважать Ніну незалежно від її одягу.
Небо темніло все більше, наче по ньому розливався величезний синець. Простягнені пальці грози вже сягали озера, на якому з’явилися брижі. Сонце здавалося затягнутим сивим димом пожежі, а в душному повітрі можна було відчути холодне дихання. Перші будинки міста вони проминули, коли над лісом гримнуло — поки що стиха, але небо на заході перетяла яскрава смуга.
— Зараз задощить, треба поспішити, — Тамара роззирнулася. — Добре, я беру лівий бік вулиці, ви — правий. Питайте людей, чи не бачили вони Сташека. Зрештою, ви й самі знаєте.
Дівчина ввійшла до першого-ліпшого магазину, Яцек розпитував людей, які йшли тротуаром. Робили це досить вправно, бо дівчинка мала зухвалість, необхідну для такого розпитування, а хлопець брав енергією та завзяттям.
Ніна всілася на лавці перед костьолом і використала хвилинку перед грозою на те, аби роздивитися Маркоти.
Містечко дійсно було невеличке та занедбане, у бруківці зяяли дірки, а центром вулиці саме йшла зграйка гусей, яких гнав хлопець із березовим прутиком у руці. Окрім костьолу тут була пошта, кілька магазинів під обдряпаними вивісками, молочний бар і ресторан «Озерний», який радше нагадував дешеву забігайлівку. Найвищий будинок мав п’ять поверхів, причому три нижні уже відремонтували, а четвертий і п’ятий досі були похмурими, чорними, випаленими руїнами, що глипали на перехожих порожніми дірками вікон. Ніна здогадалася, що це готель, про який говорив Яцек і ремонт якого перервала війна. Будівля і справді не радувала своїм виглядом. Хоча, з іншого боку, кав’яренька «Мисливська», розташована на першому поверсі, справляла краще враження, ніж молочний бар чи ресторан. Принаймні ззовні.
— Гей, принцесо, може, ти б поворушилася і допомогла нам? — Тамара стала над Ніною. За мить до неї долучився і Яцек.
— Але в цьому немає сенсу, — відповіла дівчинка. Чому вони самі цього не розуміли?
— Ми ж мали розпитувати про Сташека, пам’ятаєш? — Яцек підтримав Тамару. — Пані Целіна нас просила.
— Пам’ятаю, але сенсу в цьому немає.
Яцек уже відкривав рота, аби щось додати, але Тамара встигла раніше.
— Зачекай. Дай їй сказати, що має на увазі. Ну, чому розпитування не має сенсу?
Небо продовжувало темніти, його прорізала блискавка, миттю пізніше над містом залунав грім. Він звучав так, наче хтось у хмарах перекидав каміння.