Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 13)
Кому вона мала не дозволити? І чи це прохання насправді було спрямовано до неї? І що, власне, означало оте «вранці»? Так можна назвати і світанок, і пізнішу годину.
Ніна ще деякий час крутилася під ковдрою, аж поки не зрозуміла, що вже не засне. Тож поспіхом вдягнула такі холодні речі, що здавалося, начебто вони мокрі, і через задні двері вийшла до саду.
Не дощило, але водою, здавалося, був просякнутий цілий світ. Волога висіла в повітрі, з дерев скрапувала вода, черевики відривалися від землі з голосним плямканням. Небо було затягнене хмарами, а внизу, під ногами Ніни, лежало озеро, ніби вкрите густим і білим, наче сметана, туманом. На щастя, туман не досягав невисокого пагорбу, на якому ріс сад, — тут лише де-не-де лежали сиві пасма, схожі на павутиння. Ніна вирішила обійти монастир і подивитися на нього при денному світлі. Монастир був великою неоготичною брилою, що й досі зберігала красу, хоча її вже й почав надгризати зуб часу. Південне крило завалилося чи під впливом старості, чи, може, тому, що впала на нього якась випадкова бомба. У цих руїнах видно було фрагменти побілених стін, утоптаний у багнюку вапняний пил запорошував траву аж до берега затягнутого імлою озера. Ніна спритно перескочила через щось, що скидалося на рештки однієї з веж. Інша частина саду справляла добре враження, хоча грядки заросли хвощем, а плодові дерева здичавіли. І все ж дівчина не могла не визнати, що сад цілком красивий — похмурий у своїй занедбаності, але красивий. І тут вона побачила в північному крилі те, через що по ній поповзли дрижаки.
То була купа засохлих дубів, приземкуватих і покручених, наче старі руки. Сплутані гілки створювали зміїний клубок, в якому не можна було розпізнати, де закінчується одне дерево й починається інше, до того ж їхні стовбури обплітали здерев’янілі безлисті ліани з великими — із палець — і гострими, наче бритви, шипами. Усе разом викликало жах: чорне на тлі сірого неба, мертве, але чомусь дуже страшне. Ці дуби оточувало коло порожньої землі: не росло там ані стебелини трави чи бур’яну. Тільки де-не-де лежало кілька почорнілих засохлих листочків. Наче ґрунт у тому місці виявився отруєним, наче мусило тут померти все, що переступило невидимий кордон. Ніна підійшла ближче. На голій землі чітко виднілися відбитки ніг, що вели просто в чорну гущавину, наїжачену шипами.
Ніна обійшла цю групу, тримаючись краю кола, а коли знову опинилася на тому місці, де стояла перед тим, хтось крикнув за її спиною:
— Гей, ти! Повертайся додому!
Вона озирнулася, більше здивована, ніж обурена. Від монастиря наближався Адам, червоний від гніву, з нечесаним волоссям, що робило його схожим на мініатюрну версію розгніваного Шопена. Взуття і штани його були забруднені білим вапняним пилом.
— Чуєш, що кажу? Додому!
— Так можеш до пса свого звертатися, — сказала Ніна. — Я схожа на собаку?
Мить вони мірялися поглядами. Дівчина виграла.
— Не можна виходити назовні, — стиснув губи Адам.
— Правда? І хто так сказав?
— Я сказав. Повертайся усередину.
— Повернуся, якщо гарно попросиш, — посміхнулася вона. Це було нерозумно, але принесло їй хоча б якесь задоволення.
— ПРОШУ, — процідив хлопець крізь зуби.
Вирішивши, що цього їй вистачить, Ніна проігнорувала сарказм і пішла до дверей, бо не могла ж стирчати на цьому холоді вічно, та й мала вже повертатися.
За сніданком вони довідалися, що Сташек зник.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,
в якому з’являються наступні таємниці, сліди ведуть лише в один бік,
а малюнки викликають неспокій
— Мабуть, повернувся додому, — сказав Маріуш, великий, незграбний хлопець, який попереднього вечора їв суп так, наче хтось його збирався відібрати. Артур, його худорлявий товариш, енергійно кивнув.
— Ага. Хотів звалити, то й звалив.
— Не переймайтеся, — жабоподібний Томек блиснув чарівною посмішкою. — Сташек — дурень. От побачите, він ще пожалкує, що пішов.
Пані Целіна здавалася змученою. Під очима у неї були темні кола, а гримасу на блідому обличчі ледве можна було визнати посмішкою. Вона не їла, тільки рвала хліб, сіючи навколо крихти.
— Може, запитаємо в янгола? — розсудливо запропонувала Ніна. — Він, напевне, все знає.
Довкола столу почулося схвальне буркотіння, але пані Целіна не здавалася задоволеною цим рішенням.
— Азкіель… Азкіель має свої справи, недобре буде його відволікати.
«Ще один доказ, що крилатий тільки вдає всезнання», — подумала Ніна. Ще вчора вона була б цим задоволена, але зараз… зараз трохи боялася й воліла, щоб ними опікувався той, хто справді знає усе.
Ніна напилася ячмінної кави з молоком і намазала скибку хліба повидлом. Водночас не переставала придивлятися до тих, що зібралися біля столу. Було схоже, що більшість молоді не переймалася. Яцек і Тимек уже почали сперечатися, чи янгол скаже зараз, що то за несподіванка, чи може почекає, поки повернеться Сташек. Артур докладно розповів, що саме думає про розумові здібності зниклого, а Еліза взагалі про нього не думала, а, вирішивши, що підопічні пані Целіни від сьогодні допомагатимуть на кухні, вже складала список чергувань.
— Лідко, допоможеш мені? І ти, Гелю?
— Горняток мити не буду, — заявила правдомовна близнючка. — Ненавиджу це.
— Кароліно?
Друга близнючка навіть не повернула голови. Замислена, вона дивилася вдалечінь, насупивши брови.
— А шо як йон по темку сі загубив? — сказала повільно. — Йон же шляху на станцію не зна.
— Тоді ми його пошукаємо, — Яцек, як завжди, аж світився від ентузіазму.
Пані Целіна кивнула.
— Ви маєте рацію, ми повинні глянути. Я поїду машиною на вокзал, а ти, Яцеку, йди до міста й розпитай там. Дорогу ти знаєш. Решта може понишпорити навколо. Тільки пам’ятайте: не відходьте далеко! Ми ж не хочемо, аби ще хтось загубився, еге ж?
— Я піду з Яцеком, — заявила Тамара.
— Я також, — Ніна із жахом думала про список чергувань Елізи. Крім того, дівчинка хотіла розвідати околиці.
Вона вже знала, що станція розташована за містом, так що Маркоти, монастир і вокзал — наче три вершини, що утворюють трикутник. Тож до міста треба було йти не тим шляхом, що на станцію, хоча в обох випадках відстань більш-менш співпадала — десять хвилин машиною або година пішки.
— Піду з ними, якщо ви не маєте нічого проти, — відізвався, на здивування Ніни, Адам.
Вона не могла йому заборонити, втім кинула на хлопця убивчий погляд. Чому захотів із ними йти? Адже мусив знати, що нікому не подобається його товариство.
Не думаючи більше про це, дівчинка поквапом допила каву і рушила до спальні. Якщо вже вона піде до міста — нехай і провінційного — треба б гарно вдягнутися.
Ніна обшукала валізку, відкладаючи вбік «практичні» бурі й заштопані речі. Мала тільки дві красиві сукні: блакитну, в якій вона виїхала з дому і яку тепер треба було випрати й підшити, та кремову — найулюбленішу. Її вона знайшла у скрині на горищі, серед речей, що лишили колишні мешканці Вроцлава. Мережива вже трохи пожовкли, але довоєнний одяг усе ще захоплював своєю старосвітською, крихкою красою. Матір Ніни його терпіти не могла — може, через те, що колись це мало належати німецькій дівчинці, — але Ніна полюбила сукню з першого погляду і почувалася в ній так, ніби потрапляла до іншого — кращого — світу. «Саме так, — думала вона, зав’язуючи бант на спині. — До світу, де не було війни й повоєнної сірості, де люди весело розважалися, а елегантні панянки та пані в довгих сукнях їздили в екіпажах на прогулянки».
Тамара чекала перед головним входом до монастиря, сидячи на ще трохи вологій землі. Побачивши Ніну, вона спохмурніла.
— Жартуєш, правда?
— Щось не так?
Дівчина обвела поглядом сукню, найдовше затримавшись на банті, що виглядав з-за спини Ніни.
— Ти наче метелик-капусниця, крила якого впали на задок.
— Не треба заздрити, — із гідністю заявила Ніна. Вже зрозуміла, що на кпини Тамари немає сенсу зважати. І вона не боялася, що люди в містечку можуть дивитися на неї здивовано: Ніна ненавиділа, якщо люди на неї витріщалися тоді, коли треба було щось говорити, але не заперечувала, коли на неї звертали увагу через нетиповий одяг.
За мить до них долучився Яцек, і вони разом вирушили в дорогу. Адам ішов на кілька десятків кроків далі, з чого всі були задоволені.
Тепер, коли туман розтанув, Ніна побачила на іншому кінці озера містечко — маленьке, наче в перевернутій підзорній трубі, воно чітко вимальовувалося на тлі темної стіни лісу. Над червоними дахами будинків стирчала голка костьолу, нижче була розташована риболовецька пристань. Дорога пролягла широкою дугою вздовж берега; ліворуч тягнувся буковий ліс, а праворуч вони минали якесь велике сіре каміння, одне з яких було наполовину занурене у воду, інше стирчало із прибережної трави, наче спини кам’яних хижаків. Поверхня озера була темною і нерухомою, а сонце, навіть затуманене, добре пригрівало. Задушливе, липке повітря обіцяло грозу.
— Це диявольське каміння, як його називають місцеві, — хизуючись, сказав Яцек, спритно здираючись на один із каменів. — Тут десь також є печера, яку ми могли б пошукати.
— Звідки ти все це знаєш?
— Трохи з книжок. Бо коли довідався, що маю сюди їхати, відразу пішов до бібліотеки. А трохи від місцевих. Я приїхав першим, ще в неділю, і з того часу встиг кілька разів побувати в містечку.