Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 12)

Ніна збентежилася. Жодна із цих версій, на її думку, не була переконливою. На роль місіонерки вона не годилася, на роль янгола — тим більше. Три бажання? Якими були б її бажання? Щоби мати нарешті перестала бути смутною, щоби Славек був живий. І нова валізка, бо ж альтруїзм, урешті-решт, має свої межі. Але це була дурня, тільки дитина могла таке вигадати. Янголи — не золоті рибки.

— Я… не знаю.

Розчарована Тамара стенула плечима й повернулася до читання. Ніна залізла під ковдру. Думала. Не про бажання, а про дещо інше.

За мить Тамара всілася на її ліжку. В руці вона все ще тримала книжку — були це, як устигла роздивитися Ніна, до неможливого зачитані пригоди Шерлока Голмса.

— Ну, далі, мала, — сказала Тамара тихо, щоб ніхто більше не почув. — Давай. Адже я бачу, що в твоїй голові щось крутиться.

— Я насправді не знаю, що б то могла бути за несподіванка. Але думала я про дещо інше…

— Про що ж?

— Чому вони обрали саме нас? Ми геть не особливі. Принаймні я, — додала вона чесно. — Я не знаю вас достатньо, але ви також здаєтеся мені швидше… звичайними, якщо без образ.

Тамара з непідробною цікавістю глянула на неї.

— А ти не ідіотка, хоча здаєшся нею, — заявила вона.

Ніна зрозуміла, що це мав бути комплімент, але стало прикро. Тамара це зауважила.

— Ну, не кривися так. Просто коли я побачила тебе за вечерею у тій жахливій дівчачій спідниці, то подумала, що ти ще одна лялька, як та дурна Лідка.

Тамара озирнулася через плече й ще більше стишила голос:

— Жодній із цих курок подібне й на думку не спало, — додала вона, перш ніж приголомшена Ніна встигла відповісти, що всі спідниці, якщо не згадувати кілти, дівчачі просто за визначенням. — Думають, що вони виняткові й аж обсцикаються від щастя. Наче Богу дійсно є діло до десятирічної дівчинки, яка спить із ведмедиком, чи до кремезних близнючок із села.

— Але він таки ними цікавиться? Інакше б нас тут не було.

Тамара стенула плечима.

— Так, здається. Але це вже не моя проблема.

— Тебе воно й насправді не обходить?

— Не дуже, — вона вишкірилася, і ця трохи хуліганська посмішка нагадала Ніні Славека. — От просто із цікавості я, мабуть, хотіла б дізнатися, але якщо не довідаюся, то не перейматимуся. У мене в житті є більші проблеми. Ну й, з іншого боку, чому б мені перейматися? Так чи інакше кривди вони нам не зроблять, еге ж?

— Ти не віриш у янголів? — запитала Ніна нерішуче.

— Вірю, чому ні. Навіщо ти запитуєш?

— Тебе це не хвилює?

— Чому маю хвилюватися? — Тамара демонстративно позіхнула. — Я добра? Може, я не бігаю щодня до костьолу, але також нікому не роблю кривди, тож мені нічого боятися.

— Гашу світло! — гукнула від дверей Еліза. — Якщо кому потрібно буде вночі до туалету, хай візьме гасницю зі столу. Світло не вмикати, бо всіх перебудите.

Тамара повернулася на своє ліжко, а спальня занурилася у темряву. Ніна довго не могла заснути. Під ковдрою було тепло, але як тільки вона вистромляла ногу за межі зігрітого місця, її відразу зустрічав холод жорсткої, свіжонакрохмаленої постелі. Темрява була густою, наче патока, і настільки абсолютною, що Ніна перестала розуміти, де в неї правий, а де лівий бік. Єдиною точкою для орієнтації залишалося тепер вікно, яке вона бачила, якщо зводилася трохи на ліктях й озиралася. Сірий прямокутник, здавалося, плавав у морі темряви — плавав буквально, бо пересувався, коли Ніна дивилася. Тож вона намагалася не дивитися, хоча й знала, що це лише ілюзія. Дощ ущух, і лише вітер усе ще розбивав хвилі об берег, а на монастирські мури кидався, наче велика тварина, що раз у раз сопіла у темряві. Стогін протягу, що ганяв порожніми коридорами, був найпохмурішим і найсамотнішим звуком, який Ніні доводилося колись чути. До цього додавалося ще й похропування дівчаток, які крутилися у ліжках.

«Може, я не бігаю щодня до костьолу, але також нікому не роблю кривди, тож мені боятися нічого», — сказала спокійно Тамара, а Ніна замислилася, чи цього й справді вистачить. Раптом її вразила страшна думка: може, крилаті зібрали їх тут не для того, аби нагородити, а для того, аби покарати?

Але ні, це не мало б жодного сенсу. Може, вони й не були найкращими, але ж не були й найгіршими. Крім того, навіть якщо Ніна, Фліп і Флап, Тамара чи Сташек заслуговували на кару, напевне на неї не заслуговували мала Малгося або набожна Лідка — ну, хіба що вони мали на своєму сумлінні якісь страшенні речі, що здавалося Ніні малоймовірним.

А може, янголи не хочуть нас ані нагородити, ані покарати, а вся справа в чомусь зовсім іншому?

«Так чи інакше, але кривди вони нам не заподіють», — сказала Тамара, а Ніні спало на думку одне просте питання. Звучало воно так: а власне, звідки ми про це знаємо?

Авжеж, ніколи раніше вона не чула, аби янголи заподіяли людині кривду. Але ж про них і знали небагато. Чому вони впали на землю? Чому саме на терени Польщі й чому зараз? Чи мали вони якісь плани, а якщо мали, то які саме?

Ніна усвідомила, що, власне, все, що вона чула про крилатих, це виключно домисли людей, які ними опікувалися. Мати її, наприклад, стверджувала, що янголи були послані Богом, щоби врятувати поляків від чуми комунізму, але, направду, якось вони нічого в цьому напрямку не зробили. Навпаки, це їх доводилося рятувати.

Рятувати… Ніна пригадала історії, що вона терпляче компонувала з обмовок, які їй доводилося чути. Янголів на світанку витягають з будинків люди, які приїздять на чорних машинах; янголів відвозять на допити — побитих і приголомшених. Камери, де вони стоять по кісточки в крижаній воді, тортури. Янголи не хворіли, але біль відчували так само, як люди. Пізніше чи раніше визнавали все. Що їхні дії шкодять польській державі, що змовилися з американськими імперіалістами, а найперше, що насправді вони геть не янголи, бо ж Бога не існує. Більшість потім зникала, наче каміння, кинуте у воду, але деяким влаштовували показові процеси й потім розстрілювали.

Ніна відчула сором, що хоча б на мить змогла запідозрити янголів у поганих намірах, і мовчки попросила в Бога пробачення. Була маловірною — і саме в цьому полягала її найбільша проблема. Насправді, раптом усвідомила дівчинка із неприємним відчуттям у шлунку, характером вона більше нагадувала батька-скептика, а не матір. «Хочу вірити, — якось сказав тато, — але що я можу зробити, якщо досі маю сумніви?» Ніна також мала сумніви і не могла утриматися від того, аби ставити питання; утім, вирішила, що боротиметься із цією своєю рисою. Де-де, а в монастирі, поряд із янголом, це має вийти.

Вона прикрила очі, занурюючись у приємні фантазії про саму себе, якою вона стане за кілька днів. Ніна, яка гаряче молиться і знаходить у собі незнані досі безодні християнської доброчинності й послушенства; Ніна в костьолі співає із натхненним обличчям. А потім слова янгола: «Більшою буде радість на небі від одного грішника, що кається, ніж від дев’яноста дев’ятьох праведників, що їм не треба покаяння».

Вона вже засинала, заколисана цими приємними думками, коли з напівсну її вирвало бурмотіння і неголосні стогони. Якусь із дівчат, схоже, мучив кошмар. Ніна намагалася це ігнорувати, але не могла — кому б не наснилося щось погане, вона борсалася у ліжку, наче в гарячці.

Малгося, це мусить бути Малгося. Ніна вже зрозуміла, звідки долинають ці звуки. Дитина аж плакала уві сні.

Що там Еліза? Нехай би прокинулася і заспокоїла малу, вона ж нею найбільше опікується. Ніна інстинктів опікуна не мала. Оскільки у неї був молодший брат, люди очікували, що їй сподобається займатися дітьми, але ці очікування вона ігнорувала. Авжеж, за братом доглядала добре, але це зовсім не означало, що мала бажання гратися зі шмаркачами або пестити їх.

Давай, Елізо, прокидайся.

Але, схоже, старша дівчина спала наче мертва. Ніна не могла більше витримувати, тож устала, намацала капці й, простягнувши руки, наче сліпець, рушила в той бік, де, як сподівалася, стоїть столик із гасницею. Темрява здавалася ще густішою й ворожішою. Ніна уявляла, що в цій темряві причаївся хтось, хто от-от схопить її за кісточку. Або що пальці її натраплять на нерухоме холодне обличчя.

Але натрапила вона тільки коліном на столик, мало не скинувши лампу. Вилаялася, намацала сірники й запалила один. Далі пішло легше. Із гасницею у руці підійшла до ліжка Малгосі. Дитина все ще стогнала, на її чолі виступили краплі поту.

— Прокинься, прошу, — вона схопила дівчинку за плече. Раптом на неї упало неочікуване, страшне відчуття дежавю, бо нещодавно так само вона шарпала Славека. — Чуєш, уставай!

— Не дозволяй йому вранці йти до саду, — промовила Малгося.

— Що? — Ніна нахилилася, але дівчинка потрохи затихла. Наче потрусивши за плече, Ніна прогнала її поганий сон. Або наче жодного кошмару не було, а Ніні здалося.

Але ж їй не здалося?

Малгося спала спокійно, рівно дихаючи напіввідкритим ротом. Ніна ще хвилинку думала, чи не розбудити дівчинку і чи не покликати на допомогу пані Целіну, бо спогад про те, що сталося зі Славеком, був надто сильним. Але ж це не мало жодного сенсу. Дитині просто наснилося щось неприємне, із ким не буває.

Вона повернулася до ліжка і заплющила очі.

Прокинулася, коли за вікном уже посірішало. Котра могла бути година? Напевне досить рано, бо в монастирі ще всі спали; щонайменше, вона не чула жодної вранішньої колотнечі.