Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 11)

Ідучи коридорами, Ніна заприсяглася собі (цього разу вже серйозно), що викаже вдячність. Адже не вина янголів, що Славека було поранено і що вона стільки пережила. Якщо вже до когось вона і може мати претензію, то лише до себе. Якби не вилізла з першого потяга за морозивом, якби не кричала кондуктору: «Людина хоче стрибнути на колію!», якби швидше побігла за допомогою… Усе могло б скінчитися інакше. Це була вина її дурості, а не янгольської. Вони її обрали, хоча Ніна на це й не заслуговувала, а тому зараз відчувала себе трохи шахрайкою. Може, це просто була велика помилка — Ніна цьому б зовсім не здивувалася. Але може… може, янголи помітили в дівчинці більше, ніж бачила вона сама? Якщо так, то вона не мала наміру їх підводити. Намагатиметься бути ґречною, і навіть якщо не зуміє «добре розважитися», то принаймні не нудьгуватиме.

Вирішивши так, вона ввійшла за пані Целіною до «кімнати з каміном». Він там і насправді був: великий і дихаючий жаром. Коло нього у кріслах і на килимі сиділа молодь. Тамара кивнула Ніні, а потім посунула до неї тацю, на якій стояла остання чашка з какао. Всі інші тримали такі само чашки в руках.

— Ти прийшла саме вчасно, — вишкірилася Тамара. — Сташек має намір скандалити.

Сташеком був хлопець у західних шмотках і з годинником на руці. Обличчя його, раніше рожеве, зараз стало пурпуровим, а світле настовбурчене волосся надало йому вигляду розлюченої канарки.

— Ви сказали, — звернувся він до Целіни Сошинської писклявим голосом, — що ми довідаємося, навіщо ми тут, щойно приїде остання особа. Ми вже в повному складі, тож я жадаю пояснень. В іншому випадку поїду найближчим потягом. Досить з мене цієї дурні — я міг поїхати з приятелями на Мазури.

Пані Целіна посміхнулася заспокійливо і трохи нервово.

— Азкіель хоче сам вам усе пояснити. Прошу тільки про хвилинку терпіння, напевне…

— Ви повторюєте це саме ось уже три дні, — звинуватив її Сташек. — А я відморожую зад у цій руїні. Тут постійно дощить і немає чого робити. До бані такі канікули!

Тамара хихотіла, звеселяючись, інші мали переважно заклопотаний або невпевнений вигляд. А Ніні стало шкода пані Целіну. Ця жінка була б ідеальною опікункою для молодших школярів, які любили б її за милий вигляд і чарівні ямочки на щоках. Але з підлітками вона, схоже, впоратися не могла.

На допомогу прийшов Адам.

— Ти тут на запрошення янголів, ти ж це розумієш? — сказав він фальшиво ввічливим тоном. — Я так розумію, вони мають пристосуватися до вимог шановного пана, так? Може, навіть Бог повинен узяти до уваги те, що ти волів би опинитися на Мазурах і змінити свої плани? Врешті-решт, що там янголи: важливіші ти і твої приятелі, і твій замерзлий задок.

Тепер уже сміялися всі, а Сташек почервонів іще сильніше. Пані Целіна намагалася розрядити ситуацію.

— Це тільки одна ніч, Сташеку. Завтра ти про все довідаєшся. Зрештою, сьогодні уже немає ніяких потягів.

Хлопець звалився у крісло, щось бурмочучи собі під ніс.

— У нього батьки-атеїсти, віриш? — Яцек нахилився до вуха Ніни. — Гадки не маю, чому янголи обрали його.

Але дівчинка думала про дещо інше.

— Тут тільки пані Целіна? Я маю на увазі тих, хто нами опікується?

— Ну, є ще Ремігіуш, отой водій і «золоті ручки». І його сестра, Сільвія, вона готує і прибирає. Тільки вони майже не з’являються. Ну й, вочевидь, Азкіель, який мешкає нагорі. Ти з ним бачилася? Кожен із нас був у нього, щойно приїхав. Він тебе питав про щось?

— Ні, тільки зробив так, що перестали боліти руки.

— Мені показав кулю світла. Наче в повітрі лампочка літала. І також не схотів сказати нічого конкретного.

— Потаємний він, еге ж? — Тамара сперлася на стіну, прикривши очі. Здавалося, вона єдина, хто не відчуває нетерплячки, яка трусила інших. А може, вся оця недбалість була позою? — Мені янгол сказав, що я маю добре розважатися, і цього мені досить.

Ніна пила какао. Воно було смачним, навіть їхня талановита кухарка не зуміла його зіпсувати. Уперше за багато годин дівчинка відчула себе… ні, не щасливою, бо продовжувала думати про Славека, але принаймні спокійною і в безпеці.

Пані Целіна потягнулася за товстою книжкою, що лежала на одному з крісел.

— Почитаємо перед сном Біблію, — запропонувала вона. — Хто хоче?

Зголосився Адам, що не здивувало Ніну.

Чорноволосий хлопець обрав історію Авраама та Ісаака. Ніна ніколи не любила цю оповістку — бо чи не значить вона, що Бог хотів би бачити людей не здатними до самостійного мислення, а сліпо слухняними, навіть якщо подібна слухняність призводила б до чогось жахливого чи поганого?

Деякий час вона розважалася, придумуючи інші закінчення цієї історії: у її версії Бог нагороджував Авраама не за бездумне виконання наказів, а саме за спротив. Ніна, усвідомивши, що вона коїть, поспішно намагалася відкинути ці думки і зосередитися на словах Адама. Мусила визнати, що в чорноволосого добра дикція і певний драматичний талант — у його виконанні біблійна історія звучала майже як радіовистава.

На якийсь час Ніні справді вдалося зосередитися на Біблії. Утім, пізніше її думки перестрибнули на оточуючих хлопців та дівчат. Вродлива Лідка слухала з таким виразом, наче перед нею розкрилося небо, інші переважно також здавалися захопленими. Утім, Сташек явно нудьгував, Фліп і Флап про щось шепотілися (пані Целіна кидала на них грізні погляди, але даремно), а Тамара дивилася у вікно.

У певний момент Ніна вловила з розмови Фліпа та Флапа слова «магічні фокуси», «перевдягаються». Сторопіла. Чи вони справді вважали крилатих перевдягненими людьми? Яким дивом янголи могли їх обрати?

Адам скінчив читати і відклав Біблію. Дощ стукотів у шибки, заколисуючи, розмови поступово почали згасати. Нарешті пані Целіна сказала всім: «На добраніч», нагадала, щоб вони не засиджувалися, і вийшла. Невдовзі Еліза почала заганяти Малгосю до ліжка. Дівчинка почовгала за нею, наче сонний песик, звикла, схоже, до того, що старші нею командують. Інші також швидко пішли митися. Ніна вирішила, що почекає, бо біля умивалок усі не помістяться.

Вона подалася до спальні, вклалася на ліжку й нарешті закінчила «Графа Монте-Крісто». Потім дівчата почали повертатися, тож вона вийняла з валізки мило, рушник і пішла до ванної кімнати. Там була тільки Лідка, яка вдивлялася у дзеркало так, наче побачила себе вперше.

Ніна стала поряд і скривилася від власного відображення. Цікаво, як це — бути красивою? Із красивого мала тільки густе волосся, що блищало, наче вилущені каштани, — і яке вона через порожні гордощі не стригла, хоча більшість її однокласниць полюбляли короткі зачіски. Люди так часто цим волоссям захоплювалися, що Ніна дійшла висновку, що решта її зовнішності, схоже, не варта уваги. Хоча, з іншого боку, ота решта також не була негарною, думала вона, критично оцінюючи обличчя у формі серця, із широким чолом і гострим підборіддям.

Лідка простягнула руки й торкнулася свого відображення. У цьому жесті був якийсь несміливий, непевний захват і ніби… боязкість?

— Я вродлива? — запитала вона.

Ніна придушила відповідь нечемну і зважилася на іронічну:

— Врода — це справа надто суб’єктивна, — Ніна любила важкі слова. — Для того, хто полюбляє картини Пікассо, ти, напевне, страшенно бридка, — їй подобалось вихвалятися своїм знанням про мистецтво.

Лідка незмигно дивилася на неї. Ніна змилостивилася.

— Так, ти вродлива. Тобі ніхто цього раніше не говорив?

— Ні.

Це прозвучало щиро і так сумно, що Ніна відчула сором. Знову не зуміла втриматися аби не вимудритися. Навіть вибачилася б, але Лідка вже вийшла.

Ніна зачинила за нею двері, після чого підтягнула до них дерев’яну лавку. Зняла капці. Зі шпарин у вікнах тягнуло дощовим холодом, а підлога була льодяною, але дівчинка не мала наміру здаватися. Минулого вечора вона не купалася узагалі, й зараз їй здавалося, що вона вся липка від бруду. Ніна роздяглася і помилася поспіхом, що вимагало еквілібристичних здібностей, таких як укладання ніг до умивальника, а коли скінчила, то виявилося, що вона стоїть у калюжі розхлюпаної води й цокотить зубами від холоду. Хіба вони тут не мають хоча б миски, де можна було б умитися, ллючи на себе воду з глечика?

Вирішила, що за першої можливості розпитає про це Тамару.

Раптом її знову охопило відчуття самотності, яке особливо посилювалося тут, у цьому похмурому приміщенні, де тебе оточують тільки вологість старих стін і запах іржавого залізяччя.

Вона витерлася шорстким рушником, одягла нічну сорочку і повернулася до спальні. Малгося вже лежала в ліжку поряд із ведмедиком, Еліза саме дбайливо закутувала її у ковдру. Одна з близнючок розчісувала іншу, а Лідка порпалася у валізці. Тамара підвела голову від книжки і глянула на Ніну.

— Хвилину тому ми мали цікаву дискусію на тему тієї янгольської несподіванки. Малгося вважає, що крилаті виконають три бажання кожного з нас, як у казці, Лідка — що нас тут усіх перетворять на янголяток, Еліза — що станемо місіонерами чи кимось подібним, а близнючки — що достатньою несподіванкою є вже власне канікули, бо вони, бідолашні, раніше нікуди не виїздили. Час і тобі висловити свою думку. У чому, як вважаєш, полягає янгольська несподіванка? Можеш навіть погодитися з кимось із нас. Я, наприклад, за близнючок. Тиждень чи два відпочинку від моєї мачухи цілком мене задовольнить.