Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 10)

Але чорноволосий виявився спостережливим.

— Вона нам бреше, — звернувся він до пані Целіни. — Я бачив, як вона подавала Яцеку знаки.

Над столом запала повна напруги тиша. Ніна відчула неприязнь, що оточила чорноволосого. Вона й сама прониклася нею. «Донощик», — думала дівчина, вперто витріщаючись у пусту тарілку. А ще ненавиділа привертати до себе загальну увагу, хоча цього разу її втішав факт, що симпатія молоді, яка згромадилася у їдальні, схоже, на її боці.

Усі чекали на реакцію пані Целіни.

А жінка безпорадно обводила поглядом обличчя підопічних. Нарешті з халепи її визволила висока дівчина зі світлою косою.

— Бреше, не бреше — яка різниця, — флегматично заявила вона. — Що ми — міліція, щоби людям допит влаштовувати? Беріться до їжі, а не базікайте.

— Еліза має рацію, — пані Целіна із вдячністю посміхнулася. — Саме час набратися сил. Адаме, подаси супницю?

— Авжеж, прошу, — хлопець охоче простягнув руки.

«Підлабузник», — докинула Ніна черговий камінчик до гори не дуже приємних епітетів, яка росла щохвилини.

На щастя, діти біля столу перестали звертати на неї увагу, тож вона могла спокійно взятися за суп. Була це особлива сіро-зелена рідина, що пахла так, наче зробили її з водоростей, і смак схожий. Також можна було взяти скибку товсто нарізаного хліба з маслом.

Напнуті нерви і поганющий смак їжі призвели до того, що Ніна, ще донедавна голодна наче вовк, тепер ледь скубала окраєць. Шлунок стиснувся у кульку, але очі й мозок працювали гостро, тому вона використала хвилинку спокою, аби роздивитися товариство.

Разом із Ніною (не враховуючи пані Целіни) було їх тринадцятеро, всі у віці від десяти до п’ятнадцяти років. Наймолодшою Ніна вважала несміливу Малгосю, найстаршою здавалася флегматична Еліза. Праворуч від Ніни сидів Яцек, а ліворуч — дівчина в штанах, років чотирнадцяти. Ніна дивилася на неї мить-другу. Звичайно, вона вже бачила жінок у штанах, але ніколи — за столом.

Дівчина помітила її погляд, вишкірилася і продовжила сьорбати суп.

Далі сиділо два хлопці: один похмуро дивився у тарілку й працював ложкою, наче боявся, що хтось забере в нього цю жахливу вечерю, а другий безперестанно щось до нього шепотів і хихотів. Перший мав розміри невеличкої шафи, другий був дрібний, тож разом вони були схожі на Фліпа та Флапа[13]. Потім — дві близнючки, обидві ширококості й красиві, якщо, зрозуміло, комусь до вподоби рум’янець і сільська врода. Далі — темноволосий хлопець, який дивовижно нагадував жабу, і ще один, товстий, із обличчям рожевим, наче шкіра відмитого підсвинка.

Потім антипатичний Адам, а далі…

Тринадцята особа, яка сиділа за столом, підняла голову від тарілки, і Ніна побачила обличчя найвродливішої дівчини, яку вона коли-небудь бачила, враховуючи навіть фільми та книжкові ілюстрації. Очі кольору найчистіших смарагдів, шкіра — наче кров з молоком, волосся кольору крила крука. Якби Ніна хотіла її описати, просто мусила б ужити ці затерті визначення. Бо це були геть не метафори: дівчина мала саме такий вигляд. Поряд із нею врода пані Целіни здавалася ляльковою, а сама Ніна, яку тітонька-кравчиня назвала «ладненькою панянкою», видалася би бридким каченям.

— Красива? — прошепотіла сусідка Ніни. Після чого додала із якимось задоволенням: — Але страшенна дурепа.

Задоволення її було зрозумілим, бо дівчину в штанах аж ніяк не можна було назвати вродливою. Волосся невизначеного кольору в неї було обрізане коротко, та ще й нерівно, наче зачіску робила власноруч, зате обличчя мала широке, а ніс — невеличкий і кирпатий, наче малесенька картопелька, кинута на широке поле ластовиння. Ніна також зауважила, що і руки, і штани сусідки замурзані, причому досить помітно. Проте дівчина здавалася симпатичною, тож Ніна їй обережно посміхнулася.

— Їжа тут завжди така жахлива? — заговорила вона.

— Ні, — лаконічно відповіла коротковолоса. — Зазвичай ще гірша. Я, до речі, Тамара. Моя мати була росіянкою, тому таке ім’я.

— Ніна. Знаєш, навіщо ми тут? Начебто вони мають для нас якусь несподіванку?

— Я не знаю нічого. У мене був вибір: сидіти тут або вдома, тож я обрала тут.

Ніна вже хотіла поцікавитися, чому так, але пані Целіна вибрала цей момент, аби запитати, чи смачний суп.

За столом знову запанувала ніякова тиша. А потім одна з близнючок загундосила:

— Ач, яко кінська сеча, просю пані.

Тамара пирхнула сміхом, а друга близнючка поспіхом кинулася щось пояснювати. Перебив її схожий на жабу хлопець.

— Шановна пані, не слухайте її, — сказав він приголомшеній Целіні. — Їжа просто чудова, а Геля із села, тож оцінити не може. Я вже другу порцію взяв, так смачно.

Брехав так переконливо і з такою чарівною посмішкою на бридкому обличчі, що Ніна, незважаючи на власні відчуття, зрозуміла, що суп і справді їй смакує. Зрештою, окрім правдивої Гелі, ніхто не мав наміру якось особливо нарікати. Урешті-решт, усі вони були дітьми важких повоєнних часів, і їм доводилося їсти й не таку гидоту.

І майже всі походили з бідних родин, це Ніна також зауважила. Зуміла розпізнати плаття з дешевих матеріалів і сорочки, перешиті з одягу батьків. Єдиним винятком був товстунчик із рожевим обличчям, який мав західні вельветові штани й навіть годинника. Ну, може, ще Яцек, щоправда його одяг був не досить чистим і трохи заношеним, зате хорошої якості.

Після вечері пані Целіна наказала молоді йти до «кімнати з каміном», а Ніні махнула рукою.

— Іди за мною, люба. Тут є дехто, хто дуже хоче з тобою познайомитися.

Вони піднялися на другий поверх. Коридори тут були ще більш занедбані: на білих стінах сіріли бридкі патьоки, а запах вологого тиньку нагадував запах грибів. Над головою Ніни час від часу блимали голі лампочки.

Вона подумала про всі ті прочитані книжки, в яких невинну героїню вели порожніми й похмурими коридорами до замкнених дверей. Інколи за тими дверима чекала якась мила несподіванка.

Але найчастіше — ні.

Пані Целіна посміхнулася, підбадьорюючи, а тоді заштовхала її у невелику кімнатку. Та, на диво, виявилася досить затишною: у каміні палахкотів вогонь, стіни були начебто недавно пофарбованими. На них висіли картини релігійного змісту, а під вікном стояло глибоке крісло. Порожнє, бо янгол сидів на підвіконні, дивлячись у залиту дощем темряву.

Він озирнувся тільки на мить — вродливий, як усі янголи, золотоволосий, із білою шкірою, яка, здавалося, світилася власним сяйвом, наче хтось запалив свічки в алебастровій скульптурі.

— Вітаю, — промовив він м’яко. — Я Азкіель. Ти змусила нас непокоїтися.

— Вибачте, — Ніна втупила погляд у власні ноги. Чи вона колись навчиться дивитися янголам в очі?

— Маєш вигляд ґречної дівчинки. — Їй здалося, чи крилатий насправді засміявся? — А може, ти й не така ґречна, га?

Ніна кинула короткий погляд на Азкіеля, який нахилив голову набік, наче зацікавлений горобець.

— Я… не знаю.

— Ох, нехай йому, — цього разу вона була впевнена, що її співрозмовник хихоче. — Тільки пам’ятай, що від нас нічого не приховаєш. Ми знаємо все.

«Неправда, ви не знали, яким потягом я приїду, — подумала Ніна. — Й не знали, що останню частину шляху я пройду пішки».

Їй було гаряче; здавалося, начебто погляд янгола проколює її навиліт. Ніколи раніше вона не відчувала себе настільки… відкритою, наче й справді всі її дрібні, дурнуваті секрети витягнули під денне світло. Відчувала, що мусить якось боронитися, тож подумала, що, може, Азкіель лише прикидається. Може, він просто боявся повідомити міліцію або батьків Ніни й для цього обдурював пані Целіну, розповідаючи їй, що дівчинка безпечно добереться до Маркотів.

— І що із твоїми руками й колінами?

— Упала на пероні, — Ніна глянула на янгола. Якщо він не прикидався досі, то повинен зараз звинуватити її у брехні. Проте він тільки дивився із дивною посмішкою, але не мав наміру заперечувати. Дівчина відчула, як у ній здіймається жар переляку. Вона тільки що намагалася перевірити посланця Небес.

Чому вона завжди мусить робити такі речі? Та ще і після того, як пообіцяла собі, що зміниться?

— Підійди ближче, — Азкіель зіскочив із підвіконня, і на мить Ніна побачила його крила — нематеріальні, наче вирізані з райдужного світла, й такі красиві, що вона мало не скрикнула від розчарування, коли вони зникли.

Янгол торкнувся кінчиками пальців її долонь і колін. Його дотик був холодним і пекучим водночас, наче бурулька сильно замороженого льоду. А потім біль зник, хоча коли Ніна глянула на свої руки, сліди здертої шкіри все ще лишалися на них.

Вона непевно ворухнула пальцями й здивовано хитнула головою.

— Настає час дивовиж, — Азкіель посміхнувся. — Ваш світ безповоротно зміниться. Тішся, бо ж ти виявилася обраною.

— Ну власне… е-е-е… до цієї проблеми… Я вважаю, що, ну… що я на це не заслуговую. Я не…

— Рішення приймаєш не ти, до того ж уже пізно його змінювати.

— Дякую, — нічого іншого на думку їй не спало. Бо ж не випадало сперечатися з посланцем Небес.

— Ти прибула останньою, тепер ви в повному складі. Розважайтеся і будьте щасливі, а завтра я відкрию, яку несподіванку ми для вас приготували.

Ніні все ще було соромно. За прокляття, які вона бурмотіла, коли йшла польовою дорогою, і навіть за те, що мріяла про звичайні канікули. Ледь не зізналася в усьому цьому крилатому, але пані Целіна стиснула їй плече та підштовхнула до дверей.