Андрей Курков – Улюблена пісня космополіта (страница 25)

Попереду з-за будинкових дахів вигулькнула знайома тераса.

Я зупинив джип, став на підніжку машини, та нічого, крім пальм, не побачив.

І через цю невдалу спробу моє бажання побачити Адель ще більше посилилося, і я, залишивши машину, пройшов між будинками з лівого боку авеню і вийшов на стежку, що вела на мусульманське кладовище.

Я дерся нею вгору з такою швидкістю, ніби з дитинства займався скелелазінням. І весь цей час я дивився під ноги, не дозволяючи собі навіть оком покосити на терасу. Я пам’ятав те місце, з якого вже якось бачив Адель, і лише там я збирався зупинитися й відірвати свій погляд від стежки.

А сонце вже підбилося на середину неба, і розморена під його промінням земля слухала комашиних пісень. Підіймаючись, я раз по раз зустрічав насторожено-цікаві погляди ящірок, що грілися на каменях. Із-під ніг виплигували коники. Вітер ворушив висохлими жовтими травами.

На душі знову було спокійно. Я насолоджувався залишками своєї свободи. Я підіймався над містом, залишивши внизу машину, патрульну роту, свої нові обов’язки. І було трохи сумно, бо зникло приємне відчуття свого тісного зв’язку з цим містом, зникла боязнь загубити його чи загубитися.

Але місто було гарне, як і раніше. Воно лежало під сонцем барельєфною мозаїкою, що пестила погляд дивними південними фарбами. Воно відбивало промені своїми віконцями та морем, яке слухняно і мирно лежало біля його берегів. Воно кликало до себе, та було в цьому звабливому поклику щось дивне, щось від пустельного міражу. І, милуючись містом, я починав розуміти, що його теплота, його добра гостинність, його зачарованість — усе це створила моя уява. Всі ці людські якості приписані місту моєю мрією про свою невідому, не вибрану досі батьківщину, батьківщину, яка в реальному світі просто не існує, якщо це тільки не який-небудь безлюдний острів, який чекає мене. Але що мені може запропонувати острів? Цілковиту свободу? Спокій? Абсолютну самоту?

Стежка пірнула ліворуч, потім праворуч, забралася на кам’яний майданчик — маленький, не більший, ніж квадратний метр. І тут я зупинився. Розігнув спину й обернувся до розкинутого внизу особняка.

На його терасі за пластмасовим столиком спиною до міста сидів чоловік у шортах, пив каву й щось писав.

Мені стало холодно. Холод прийшов звідкись зсередини.

Я дивився на цього чоловіка і намагався ні про що не думати.

А холод уже опускався в ноги, неначе замість крові моїми судинами лився витягнутий з холодильника апельсиновий сік.

І разом з цим холодом до мене приходила свіжість. Я відчув, яким легким стало моє дихання. І думки мої залунали ясніше, і виник у них незнайомий мені раніше порядок.

А почуття, вони покинули мене. Вірніше сказати: вони пішли у пам’ять, ставши часткою минулого. Я, звичайно, пам’ятав. Пам’ятав і Ірину, і Адель. Пам’ятав ту радість, яку доставляли мені думки і мрії, пов’язані з ними. Пам’ятав створену мною самим таємничість Аделі, цю гру в таємничість, розгадку якої я розтягував на якомога довше. Втім, ця таємниця залишилась нерозгаданою й донині. Якщо людина хоче насолоджуватися таємницею, їй не треба намагатися розкрити її. Розчарування неминуче. Я уник його й був з цього радий.

— Ну як машина?! — запитав мене Георгій, коли я повернувся у гараж.

— Гарна, — відповів я.

— Зараз можеш бути вільним, а вранці о десятій годині поїдеш по пошту. Я тобі завтра все поясню!

Вийшовши з воріт гаража, я пройшов повз «обіднє» кафе, навіть не зупинившись — не було апетиту.

Збочив на вулицю, що вела до готелю, й поплівся нею вгору під нещадно палючим сонцем. Охолоджуюча свіжість, яку я відчував півгодини тому, змінилася на втому. Хотілося замкнутися у своїй кімнаті й лежати, дивлячись у стелю, але навіть це бажання неможливо було виконати повністю: двері в номерах замків не мали.

У холі готелю сиділи кілька хлопців у спортивних костюмах, таких самих казенних, як і той, що був на мені. Вони сиділи у кріслах, а поряд на підлозі лежали сумки з речами і одна валіза, якій на вигляд було років сорок: вона була вщерть обклеєна перебивними картинками — дівочими мармизками, прикрашеними старомодними зачісками. Новачки чекали розселення. Не дай Боже, подумав я, щоб мені когось із них підселили!

Піднявся у номер. Розчинив вікно і ліг на ліжко.

Стеля була добре поштукатурена — жодної тріщинки, жодної брудної крапки. Її стерильність починала дратувати мене, і я повернувся на бік.

Треба було заспокоїтись, уявити собі що-небудь добре з недавнього вільного життя, та перед очима — хоч заплющуй їх, хоч ні — за червоним пластмасовим столиком спиною до мене сидів чоловік у шортах і щось писав.

Я намагався думати про що-небудь інше, аж раптом зрозумів, що я не думаю про нього, він просто застряг у моїй зоровій пам’яті, як інколи на кіноекрані застигають які-не-будь кадри, і їх смикає то вгору, то вниз, поки не порветься плівка і хвостик її не мигне, залишивши екран білим. Я міг думати про що завгодно, та цей чоловік однаково сидів до мене спиною й щось писав. Хоча б побачити його обличчя! Подивитися, що він там пише?!

Знову зі мною було щось не гаразд. Зародившись усередині, збудження зростало, наче я щойно випив п’ять горнят міцної кави. Я крутився з одного боку на інший, пробував лежати на животі — думав, що занурившись у подушку, зможу заспокоїтися, ба навіть задрімати. Та відразу ж нова хвиля роздратування підкочувала до горла, і вже на кінчику язика відчував я реальну гіркоту, а разом з нею охоплювала мене й інша гіркота, наближена до відчаю, гіркота від утрати друзів, від того, що й сам я вже був, здається, остаточно втрачений, гіркота від того, що й свобода моя, і любов, а якщо вже навіть і не любов, то вже дійсно — щира закоханість, виявилися такі короткочасні й ненадійні. Все минуло, лишилося за календарною рискою вчорашнього дня. І тільки я, залишивши все це в минулому, дивом перекочував у день сьогоднішній, уникнувши кулі. Банальна думка зразу ж запитала мене: а чи не краще було по-геройськи загинути, чи навіть не по-геройськи, а просто «по-людськи»? Стати невинною жертвою й лежати на чиїй-небудь совісті червоною плямою до кінця його днів?! І дивно, що не обурився я від цієї думки, не вимовив внутрішньо: «дурниці»! А знову повернувся, ліг на спину, покосився на вікно, в очікуванні вечора. Та надворі було світло і сонячно.

А він усе сидів за цим червоним столом і писав щось. Я бачив, як рука його плавно пересувалася від початку рядка до його кінця, а потім на початок нового рядка. Хто він такий? Письменник? Можливо… Скільки письменників творили під південним сонцем, насолоджуючись горами, морським бризом, засмаглими красунями. Може, й це один з них? Новий Хемінгуей? Чехов?..

Я вже відчував дрож від накопиченого в мені роздратування. Сів на ліжку, знову ліг, знову втупився у стелю. А вечір ніяк не наставав.

Я чомусь був твердо переконаний, що низькі зірки на нічному небі подіють на мене заспокійливо. Напевно, тому, що мав звичку легко засинати в будь-якій темноті, навіть якщо це було о третій годині дня і вікна були добре зашторені.

Та все ще було сонячно, і світло це різало очі.

Я знову занурив обличчя у подушку.

Я хотів спати, але моє тіло було настільки наелектризоване нервовою енергією, що візьми-но я в руку звичайну лампочку, вона б напевне загорілася.

Я вже не шкодував про свою поїздку на авеню Цісаря і, звісно, про подальше видирання нагору стежкою. У своєму сьогоднішньому стані я був сам винен.

А він потягнув із купки паперу ще один аркуш, відклавши списану сторінку в тоненький стосик ліворуч від себе. І знову писав, трохи нахилившись уперед, трохи нависаючи над папером. І раптом у кімнаті, двері й вікна якої виходили на терасу, запалили світло, й відразу стало жовтіше. Лише жовте світло залило терасу, і небо над нею стало гарніше, глибше та нижче.

Я лежав і вже не намагався забрати цю картину від моїх очей. Я був стомлений і безпорадний: мій жахливий стан перемагав мене. Але я все-таки лежав, зануривши обличчя в подушку і зціпивши зуби, мовчки спостерігав за спиною чоловіка, що пише.

Здається, це тривало вічність. Але наприкінці цієї вічності я розслабився й відчув, що наближається сон. Нерви ніби заспокоїлись, і я терпляче чекав тепла, яке зв’яже моє тіло і мою свідомість в один вузол. Але тепло не приходило. Тривав стан очікування тепла. Було воно, без сумніву, приємніше за попередній стан.

Та він усе ще писав і купка паперу ліворуч від нього росла, тоді як друга купка, та, що була праворуч, меншала.

Уперше в своєму житті я відчував наближення божевілля. Вперше я не міг нічого собі наказати, і, природно, нічого не міг робити. Я тільки лежав і чекав. І те, чого я дочекався, мене ще більше пригнітило.

Я не орієнтувався в часі й помітив тільки, що в чоловіка, який сидів до мене спиною, в цю мить закінчилися в ручці чорнило, і він, уставши з-за червоного стола, пішов з тераси.

Він пішов, а я почув раптом знизу, з вулиці цього міста, якийсь до болю знайомий звук. Навіть не один звук, а ціле зібрання звуків, яке створює немов атмосферу місця. Основним звуком у цьому зібранні було марширування кількох десятків пар похідних черевиків. Та решта складових наповнили мене спочатку панікою, а потім просто жахом.