Андрей Курков – Улюблена пісня космополіта (страница 26)

Це була пісня. Якщо бути точнішим — похідний марш. Ця пісні мала вже багато років, народилася вона у 1967 році, і відтоді я її ненавидів, і коли я думав про неї, то також ненавидів і себе. Бо це була моя перша і єдина пісня. Бо вона так сподобалася моїм братам по зброї, що вони співали її щоразу, коли були у строю.

Я пам’ятав дуже добре свою невдалу спробу написати слова і музику гімну. Це була мука, і якби не російська дитяча пісенька, мені б не уникнути сорому. На відміну від гімну, цю пісню я написав за півгодини, і мені не довелося думати над нею жодної зайвої хвилини. Слова самі просилися на папір, ритм був відомий, мелодія сама народилася з інтонацій, з якими я читав сам собі цю пісню вперше, відразу після її написання.

І от тепер, скільки років по тому, вона лунала тут, під вікном мого номера. Патрульна рота — тепер я вже знав, що це були американці — крокувала на вечерю.

А пісня звала до бою, зривала з плеча карабін, попереджала про низькорослих стрілків, які ховалися у рисових чеках.

Холодний піт залив чоло і я витер його об наволочку подушки.

А рота волала так, ніби марширувала на місці.

І деякі слова в пісні вже звучали по-іншому, напевно, були кимось змінені. Напевно, кожна рота співає цю пісню по-своєму.

Я молив Бога, аби прийшла тиша. І вона прийшла за кілька хвилин, та в моїх вухах ця пісня лунала до ранку. Я так і не заснув, перебуваючи у якомусь напівнепритомному стані. Іноді мені здавалося, що губи мої нашіптують слова з цієї пісні.

Ранок я зустрів з полегшенням і головним болем. Заледве підвівся з ліжка.

Вмиваючись, подивився у дзеркало, і мені стало себе шкода. Таким я, здається, ще ніколи не був.

Їсти не хотілося. Нічого не хотілося, але треба було йти у гараж і їхати кудись по пошту.

Хитаючись, я вийшов на вулицю. Сподівався, що свіже ранкове повітря збадьорить мене.

У гаражі мене чекав Георгій.

Ми привіталися.

— Ось тобі карта дороги. Приїдеш сюди, в цю точку, там військове містечко. Скажеш їм, що по пошту для Джалти. Це як пароль, а потім привезеш пошту сюди. Якщо будуть посилки, то розвезеш за адресами, а листи віддаси мені. Запитання є?

— Ні… — втомлено промовив я, взяв з рук Георгія планшет із картою і поплентався до джипа.

Дорога до військового містечка виявилася закороткою. Практично там, де кінчалося місто, у двох милях від останнього ліхтарного стовпа на набережній, починалося військове містечко. Довгі одноповерхові бараки стояли торцевими стінами до моря, трішки глибше за ними знаходилося кілька збірних складських будівель, і найвигіднішу позицію з військової точки зору займав невеличкий будиночок штабу: задньою стіною він сполучався зі схилом гори. Туди я й під’їхав.

За дверима мене зустрів вартовий.

— По пошту для Джалти, — оголосив я йому, випереджуючи всі можливі запитання. Вартовий кивнув і показав мені лінивим жестом руки на другі двері праворуч.

За ними, в досить малій кімнаті, на полицях, що йшли в кілька рядів по всіх трьох стінах, були розкладені посилки, бандеролі, запечатані сургучем цінні пакети і звичайні полотняні мішки.

За маленьким столиком сидів солдат — його ніби навмисно підібрали для цього приміщення: він теж був напрочуд малого зросту.

— Джалта?! — перепитав він мене, підводячись з-за столика.

Підставивши стрем’янку до правої стіни, він видерся на драбинку, підкликав мене й навантажив на мої підставлені руки три посилки і запечатаний мішок з листами.

Посилки я кинув на заднє сидіння й одразу ж подивився, кому вони призначалися. Як і слід було чекати, всі три були послані Айвенові. Поряд із кирилицею та сама адреса була написана латинськими літерами. Адресу це місце мало дивну: ЗАКРИТА НЕЗАЛЕЖНА ТЕРИТОРІЯ, ПД-0991, авеню Цісаря ІІ, АЙВЕНУ ГРЕМИЦЬКОМУ.

Знову авеню Цісаря. Добре, що це десь на початку вулиці. Принаймні, звідти я не побачу тераси.

Дорога від військового містечка до набережної була залита асфальтом. Машина котилася по ній м’яко. Асфальт ще не встиг розплавитися під променями сонця.

А в моїй голові усе ще стояв шум, легке гудіння через безсонну ніч. Ось зараз я би зміг заснути без проблем, якби не служба. Але треба було їхати на авеню Цісаря — цікаво, що там робить Айвен? — потім повертатися в гараж і питати, чи є інші завдання…

Колеса джипа знову застрибали бруківкою вузеньких вуличок, і я поміняв швидкість. Тепер машина їхала повільно, зате не так трусило.

Виїхав на авеню й зупинився біля одинадцятого номера. Цей номер на овальній табличці був прибитий до воріт заввишки в півтора людських зрости. Я знайшов поглядом дзвінок, натиснув на його кнопку.

Тут було тихо.

Чекаючи, поки хто-небудь підійде до воріт з іншого боку, побоюючись, повільно повернув голову й покосив поглядом у бік тераси.

І полегшено зітхнув — звідси її не було видно.

Напруження тривало, можливо, з хвилину й одразу ж відпустило мене, залишивши у владі легкого головного болю.

Ще раз натиснув на кнопку дзвінка.

Зачув грубі лункі кроки — до воріт підходив чоловік.

— О! — зрадів Айвен, відчинивши хвіртку й побачивши мене. — А ти як мене знайшов?!

— За адресою на посилках… — відповів я.

— А, посилки… Ну давай, тягни їх сюди! — і він пішов доріжкою до великого будинку, що виднівся у глибині двору, прикрашений башточкою, що на кілька метрів височіла над даховим коником.

Я взяв із заднього сидіння посилки і зайшов у хвіртку.

Айвен відчинив двері й пропустив мене в дім.

— Зараз ліворуч! — казав він мені у спину.

Я зайшов у простору кімнату і зупинився.

— Поклади їх у кут і підемо бахнемо вина! — запропонував Айвен.

Я опустив посилки на підлогу.

— Хоча ти ж на службі, — раптом пригадав мій колишній сусід. — Ну давай вип’ємо чаю! Ходімо!

Ми піднялися на другий поверх, пройшли тісним — двом зустрічним не розійтися — коридором і знову подерлися угору вузькими гвинтовими сходами.

Мені вже здавалося, що ці гвинтові сходи ніколи не закінчаться. Навіть моя голова запаморочилася від спірального обертання.

— Ну ось! — вимовив раптом Айвен, котрий підіймався попереду мене. — Тепер можна й за стіл сісти.

Здолавши останні сходинки, я опинився в зовсім круглій кімнаті, посеред якої, як і має бути, стояв круглий стіл. На стіні, а в цій кімнаті завдяки відсутності кутів була лише одна стіна, висіло кілька фотографій чоловіка поважного віку з розкішними сивими вусами, ледь піднятим угору орлиним носом і само-впевненим поглядом.

— Сідай до столу, я зараз самовар поставлю! — сказав Айвен.

Я обернувся й побачив, що він справді ввімкнув електричний самовар.

— Тут у мене «російська кімната», — вів далі Айвен. — Вечорами я тут п’ю чай і слухаю радіо… Ти, до речі, якої національності?

Я понизав плечима, присідаючи до столу.

— Єврей?! — запитав Айвен.

Ніколи б не подумав, що знизування плечима може означати національність.

— Ні, — промовив я, вважаючи, що якщо я ще раз знизаю плечима, це може завести Айвена в цілковиту оману.

— Ну, а батьки в тебе хто?! — продовжував він, додаючи в самовар води з великого глека.

— Батько — поляк, мати — палестинка…

— А! — кивнув сам собі Айвен. — Значить, — напівслов’янин!

— Ні, — не погодився я, — радше на три чверті слов’янин…

— Чому?! — відверто здивувався інспектор з правил поведінки.

— Тому, що мій батько довго жив і помер у Сибіру, — відповів я.

— А-а, — знову кивнув Айвен, присідаючи на стілець поруч зі мною, — значить, ти маєш і російське коріння…

Я всміхнувся.

— У мене тут краснодарський чай, — похвалився Айвен. — Ти коли-небудь куштував?