Андрей Курков – Улюблена пісня космополіта (страница 27)
— Ні, — зізнався я.
Айвен підвівся, підійшов до тумбочки, на якій стояв самовар, висунув верхню шухляду і витяг звідти квадратну пачечку чаю. Висипав, мабуть, півпачки у нікельований чайник для заварювання. Потім поставив на стіл цукорницю і дві великі чашки.
— Вже закипає! — промовив він заспокійливим тоном. — А звідси гарний вид на околиці. Поглянь!
Я підійшов до одного з чотирьох маленьких віконець цієї кімнати. І побачив поряд унизу край даху будинку і нижню частину авеню Цісаря та дахи будиночків, які спускалися до моря.
— Цей дім збудував собі один австрійський архітектор, — казав Айвен. — Думав зустріти тут старість… А в цій вежі він мав читальну кімнату. Шкода, що я не люблю читати, а то б теж сидів тут вечорами й читав що-небудь.
— Так ти вже тут господар?! — дійшло раптом до мене.
— Так! — спокійно відповів Айвен.
Закипів самовар, і новий господар цього дому поквапився до тумбочки.
Я відійшов до іншого вікна й побачив знайоме передгір’я, і кам’яний майданчик, з якого я дивився на… я відвів погляд від цього каменя і тепер роздивлявся смугу берега, яка відходила в далину, лінію, по якій проходив вододіл жовтого піску й синьої води. Звідси все виглядало казково. Ідилія без прикмет нинішнього часу. А там же далі, за лисим пагорбом, укритим вигорілою травою, стоять бараки військового містечка…
Ступивши крок назад, я звернув увагу на велику фотографію в позолоченій рамці. На пожовклому знімку стояла група молодих людей. Обличчя з минулого ніяково усміхалися. Зверху, над їхніми головами, акуратними графічними літерами було виведено «БАУХАУС».
— Ти не знаєш, що таке «БАУХАУС»? — запитав я, впізнавши в одному з молодих хлопців на старому знімку колишнього власника цього дому.
— Ні, — відповів Айвен. — Хаус — це по-англійськи «будинок». Напевно, якийсь дім… Чай налитий!
Я повернувся до столу.
— Тобі скільки цукру? — запитував Айвен.
— Я без.
Він гмукнув і висипав у свою чашку три чайні ложки іскристого піску.
— Я так стомився вчора… — зітхнув він, підносячи чашку до рота і хукаючи на гарячий чай. — Довелося всі правила переписувати…
— Навіщо?
— Вставляти всюди цю патрульну роту. тепер усюди: «це правило не стосується солдатів з патрульної роти та генерала Казмо». Генерал такий незадоволений… Виходить, що ці солдати важливіші за нього…
«Бідний генерал», — подумав я, дивлячись у віконце навпроти. До віконця було метри два з половиною, і, природно, нічого, крім непевних обрисів дахів, стріл кипарисів і гори, що пнулася вгору, я побачити не міг. Та в цій картинці — а пейзаж за вікном дуже нагадував акварель у рамці під склом — світилася червона цятка. Вона була ледве помітна, та мені цього було досить, щоби знову згадати жах учорашнього вечора і подальшої після нього ночі. Я відсунув свій стілець убік, і вийшло, ніби я відсунувся від Айвена.
Він поглянув на мене здивовано.
— Спека… — промовив я.
— Так, — погодився Айвен і відпив ще чаю.
Я заспокоївся трохи. Віконце залишилося ліворуч від мене. Аж тут щось примусило мене примружитися і я знову відчув зростаюче всередині мене роздратування. Мені можуть не повірити, але я справді в цю мить зустрівся поглядом із фотопортретом колишнього власника будинку, що висів на стіні навпроти. І я не витримав його погляду, хоч і намагався.
— Найбільш мені не подобається, — казав Айвен, — те, що наступна патрульна рота прибуде сюди з Росії…
— Ти цьому не радий?! — не повертаючись до Айвена, запитав я. — Це ж твої земляки… Може, зустрінеш друзів…
— Коли навколо забагато росіян — я втрачаю себе, — сказав він. — Знаєш, чому мені в Африці подобалось?! Бо я один був білий, а весь загін — чорний. Нас розтасували як карти — кожному місцевому загону по одному воїнові-інтернаціоналісту. Уявляєш, ти один такий, а решта всі — інші і схожі один на одного… І тут ще нічого, терпимо: я один — росіянин, а решта — іноземці чи такі, як ти… А якщо сюди приїдуть ще сто росіян, — і Айвен затулив обличчя долонями.
— Нічого, — я спробував його розрадити. — Приїдуть і поїдуть через місяць.
— Ти нас не знаєш! — Айвен похитав головою. — Я ж теж приїхав тільки на місяць і не поїхав звідси… Ти б поїхав на свою батьківщину, знаючи, що там розруха, нудьга й іржаві трамваї, і лаються всі на кожному кроці?!
— Я не маю батьківщини, — нагадав я новому власнику дому.
— Значить, тобі легше, — прийшов до висновку Айвен.
Ось у цьому я погоджувався з ним.
Допивши чай, я вибачився і пояснив, що мене чекають у гаражі.
— Заходь, адресу тепер знаєш! — сказав на прощання Айвен.
Настрій його був похмурим, та, провівши мене до хвіртки у брамі, він усе-таки всміхнувся по-дружньому.
Розвернувши джип, я поїхав у гараж. Бензину було майже на нулі, і я вже уявляв собі як сам-один пхаю безпорадну машину по брукованій мостовій.
І раптом над містом знову залунало знайоме збіговисько звуків, іменоване маршовою піснею. І здалося мені, що долинає ця пісня звідкись зверху, з неба. Напевно, я чув відголос, що підхопив цю пісню і тепер бумерангом повертав її в місто.
Я повернув на вуличку, що вела до «обіднього» кафе, й побачив попереду крокуючу на місці роту.
Вони вже не співали. Вони дружньо марширували, всміхаючись і очікуючи своєї черги просочитися у вузькі двері, з яких вливалися у вуличне повітря солодко-пряні пахощі.
Я відчув дрож у колінах і ледве стримався, щоби не натиснути педаль газу і не в’їхати на всій швидкості в цю крокуючу голодну юрму.
І зрозумів, що сам я теж голодний. Голодний до злості. Це було зрозуміло, адже я не їв майже добу.
Зупинивши машину і зачекавши, поки всі вояки просочилися всередину, я й собі зайшов у кафе.
І побачив, що всі столики вже зайняті. І всі відвідувачі одягнуті у форму кольору хакі.
Я розгубився.
До мене підійшла молоденька офіціантка, вся в білому, як ангел.
— Зараз спецобслуговування, — сказала вона. — Приходьте через годину.
Я проковтнув цю новину майже спокійно. Коли тебе облили водою з ніг до голови, ще одне відро не робить різниці.
Я вийшов, сів у джип і, повернувши на вулицю Вацлава, в’їхав у двір гаража.
Мішок з листами відніс до офісу головного механіка. Поклав йому на стіл. Повернувся до машини. Георгія в гаражі не було, і я вирішив ризикнути й поїхати на східну трасу заправитися.
Розгорнув планшет і знайшов на карті бензоколонку. До неї було не більше чотирьох миль. Я завів мотор і виїхав на вулицю.
Уперше за останні три дні я відчув, що удача не покинула мене остаточно, коли я зупинив машину біля військової пересувної заправної станції і зрозумів, що саме в цю мить у циліндрах двигуна згоріла остання крапля бензину.
Я вийшов, узяв у руки заправний пістолет і встромив його в отвір бака.
— Гей, ти! Зараз же вийми! — Закричав мені по-англійськи один із двох солдатів, котрі чи то служили, чи то засмагали тут, просто на станції. — Це ж публічне місце!
Обидва розсміялися.
Я удав, що не розумію англійської.
— Джиммі, ти коли-небудь бачив такий акт? — сміючись, викрикнув інший.
Бензин лився, але напір не був сильним, і доводилось терпляче чекати, поки всі шістдесят літрів заповнять бак. Доводилося слухати пражні дурнуваті дотепи, якими звеселяли одне одного ці двоє нероб.
— Томе, я присягаюся, що цей хлопець от-от кінчить! Диви, як він тримає пістолет! — знову волав бевзень на ім’я Джиммі.
— Та швидше бензин закінчиться, ніж він кінчить! У нього не машина, а бездонна бочка! — кривлявся тепер другий вояк. — Гей ти, кінчай! Годі! Витягуй цю штуку!
Останні слова були звернені саме до мене, та я продовжував грати іноземця. А бевзень на ім’я Джиммі реготав, верещав як порося, смикався і закидав від сміху голову.
Нарешті бак наповнився. Я вставив пістолет на місце і, сівши у машину, рвонув з цієї заправної станції так, що джип правими колесами занесло в пісок, і позаду мене заклубочилася хмара пилу.
У місто я влетів зі швидкістю шістдесят миль на годину і, повертаючи на іншу вулицю, мало не зніс ліхтарного стовпа. Різко з а гальмував, вийшов з машини й побачив широку подряпину на лівих задніх дверях. І з-під здертої блакитної фарби проступив захисний зелений колір. Думками я розумів, що цього разу все минулося щасливо, але руки тремтіли.
Заспокоївшись трохи, знову завів мотор і зі швидкістю пішохода доїхав до гаража.
Вийшов із джипа й думав піти нарешті пообідати, аж тут мене гукнув Георгій.
— Де ти їздиш?! — невдоволеним голосом питав він.