Андрей Курков – Улюблена пісня космополіта (страница 24)
Я занервував. Не хотілося зустрічатися з тими, проти кого ми вчора воювали. Я швидко звернув на сусідню вуличку, що бігла до набережної, і рушив у бік свого улюбленого кафе.
Перше, що мене вразило, це нова яскрава вивіска над входом: «В ІРИНИ». Сторопівши, я завмер на місці.
Невже, попри все, вона стала власницею цього кафе?! Так же й Вацлав кілька днів тому казав мені: «зустрінемося в Ірини»?! Дивно, революція придушена, а її цілі досягнуті? Айвен заварив усю цю кашу, щоб залишитися в місті назавжди, і залишився. І я залишився, щоправда, в іншій якості. Ірина мріяла стати власницею кафе, і, схоже стала?! Я нічого не розумів. Здається, була розіграна якась дивовижно складна шахова комбінація, в результаті якої, після принесення в жертву кількадесяти пішаків, переможцями було проголошено обидві сторони. Якусь роль у цій грі, очевидно, зіграв і я, та, бувши пішаком, я не знав наперед своїх ходів, а коли ходив, то думав, що ходжу самостійно і лише туди, куди вважаю за потрібне.
Я роздивився кафе. Бракувало скляної стіни, яка завжди дивувала мене своєю прозорістю. Але усередині все було по-старому. І навіть столики стояли саме там, де й перше.
Я зайшов через відсутню стіну і сів на своє звичне місце лицем до вулиці.
У цьому кафе завжди була якась особлива, розслаблююча атмосфера. Так затишно я більш ніде не почувався. Для мене це місце означало те саме, що для віруючої людини — храм. Тут я завжди був відкритим для сповіді і ладен був слухати сповіді інших. Тут, легко пурхаючи поміж столиків і не шкодуючи усмішок, мешкала моя «балерина».
Але цього ранку в кафе було порожньо і тихо.
Я сидів, впершись ліктями в поверхню стола і опустивши обличчя на долоні. Я згадував минулі дні.
Рипнули двері — хтось зайшов у кафе. Кроки затихли в іншому куті, там, де раніше дуже любив сидіти попередній інспектор з правил поведінки.
Не підіймаючи голови, я покосив оком і побачив двох солдатів. Вони вже сиділи за столом, про щось неголосно розмовляючи.
Всередині кафе раптом щось дзенькнуло, і за ледь чутним клацанням високих каблуків я впізнав її раніше, ніж вона з’явилася. Спочатку вона підійшла до солдатів. Потім до мене.
— Міцнішої кави, — попросив я.
«Балерина» здивовано дивилась мені в обличчя. її ротик був відкритий, наче вона хотіла запитати про щось.
— Ти тут?! — нарешті пошепки видихнула вона.
Я мовчки кивнув.
— Щойно привезли свіжі тістечка… Будеш? Дуже гарний «наполеон».
Я мовчки кивнув.
— Зараз… — прошепотіла вона й пішла.
Хвилини через дві вона присіла поряд.
— Вітаю! — промовив я, підносячи до рота горнятко кави.
— Ти вже знаєш?! — Ірина знову була здивована. — Звідки?
— «У Ірини», — сказав я, показуючи рукою в бік дверей. — То що, не важко бути господинею?
Вона махнула рукою.
— Ніяка я не господиня. Це тільки нова вивіска! Я думала, ти про інше…
— Про що? — запитав я.
— Він був тут, — сказала Ірина. — Залишив листа.
— Він?! — перепитав я не здивовано. — Крістоф?!
— Так.
— Коли?
— Вчора.
— Він був серед… — я не договорив, помітивши, що Ірина опустила погляд.
Було й так ясно, що сюди він міг потрапити лише у військовій формі. Принаймні, вчора.
— Що він пише?
— Обіцяв скоро приїхати. Його рота буде патрулювати місто через три місяці…
На вулиці навпроти кафе загальмувала вантажівка. Я вловив запах вихлопних газів. На бруківку зістрибнуло троє робочих у синіх комбінезонах і стали знімати з кузова широку панель, упаковану в картон і оперезану кілька разів бляшаними смужками. Я впізнав одного з робочих — це він вранці пояснював, як дійти до готелю.
— Що ти робитимеш? — запитала Ірина.
— Їздитиму на джипі, — відповів я машинально, спостерігаючи, як робочі розпаковували свій вантаж.
— Я не про це, — сумно промовила вона.
— А про інше я нічого не знаю, — монотонно проговорив я. — Житиму, напевно…
Коли робочі зняли весь картон, я побачив, що привезли вони нову скляну стіну. Вони приставили її до отвору. Двоє тримали стінку зовні, третій, мій знайомий, зайшов усередину. Користуючись ручками-присоска-ми, вони встановили її в гумові пази, пововтузилися ще хвилини три, підрівнюючи й укріплюючи її. Роботяга, що працював усередині кафе, вийшов на вулицю і, кинувши задоволений погляд на щойно поставлену стіну, помітив мене. Помахав мені рукою, широко всміхаючись. Щось сказав.
Я замотав головою, показуючи вказівним пальцем на своє вухо. Стіна була надто товстою, вона не пропускала звуки.
Він закивав і, ще раз махнувши рукою на прощання, заліз у кузов вантажівки.
Машина поїхала.
Я повернувся до Ірини, та її вже не було поруч.
У дальньому куті все ще теревенили солдати.
Я зачекав кілька хвилин, та Ірина більше не з’являлася. Замість неї, звісно, могла би прийти «балерина», запитати: «чи не бажаю я чого-небудь?» і за хвилину принести кави й збитих вершків. Та я вже нічого не бажав. Треба було йти, і я встав із-за столу, гучно відсунувши стілець.
Повернувшись на вулицю Вацлава, я зайшов у ворота гаража й посеред невеличкого тісного двору побачив Айвена. Він енергійно гомонів із чоловіком років на сорок, одягнутим у чорний комбінезон.
Я підійшов і став ледь збоку, не перериваючи їхньої розмови, а просто чекаючи, коли на мене звернуть увагу.
Розмова стосувалася запасних частин для двох вантажівок, і Айвен твердо обіцяв чоловікові, який виявився головним механіком гаража, що затребувані запчастини наступного дня прибудуть у місто.
Чого я не міг збагнути, так це одного: яке відношення інспектор з правил поведінки може мати до постачання гаража запчастинами.
— Ти вчасно! — бадьоро повідомив мені Айвен, дивлячись на свій годинник. — Познайомся, це Георгій, він тут головний.
Мне Айвен відрекомендував цьому чоловікові в простіших висловах:
— А це наш новий кур’єр! — сказав він і дружньо поплескав мене по плечу.
Через хвилин п’ять я вже тримав у руці ключі запалювання від джипа і слухав настанови головного механіка.
— Швидкість по місту — сорок миль на годину, — інструктував мене Георгій. — За містом — скільки хочеш. У своїх справах можеш їздити, якщо немає інших доручень. Далі сімдесяти миль від міста не від’їжджати — там військові пости і можуть бути неприємності. Жодних документів при собі не мати. За межами міста попутників не брати і, тим більше, в місто нікого не підвозити. Заправлятимешся у військових на східній трасі. Там же забиратимеш пошту для міста. Решта по ходу справи. А поки що можеш покататися, звикнути до машини. Ввечері поставиш джип у дворі. Брама завжди відчинена.
Я підійшов до машини, завів мотор і виїхав з двору.
Їхав спочатку зовсім повільно — все-таки років два за кермом не сидів. На бруківці трясло неймовірно, проте почувався я за кермом упевнено і вже через хвилин десять витискав сорок миль по вузьких вуличках міста.
Машина — завжди гарна іграшка для чоловіка. Тримаючись за кермо, легко забути про все, навіть про жінку. Хоча знову я перебільшував. Про Ірину я думав щохвилини після нашої останньої розмови в кафе. Навіть слухаючи інструкції Георгія, я думав про неї. І, повертаючи з однієї вулички на іншу, я роззирався навсібіч у надії побачити її. Так кортіло побачити її при дорозі, зупинити машину і запропонувати їй проїхатися. Дитячі думки, звичайно, але куди подітися від дитини, що постійно в тобі живе?! Якщо машина — іграшка, то вже той, хто нею керує, просто мусить мати щось дитяче у своїй вдачі. Інакше він не отримає жодного задоволення від цієї іграшки.
Але на вулицях міста я побачив усього лише кілька чоловік — з нових відпочиваючих. Помітивши джип, вони так жваво стрибнули вбік, мало не притислися до стіни дому, виструнчившись, мов за командою. Видно було, що прибули вони з дуже дисциплінованої армії.
Покатавшись у своє задоволення майже всіма міськими вуличками, я поїхав у горішню частину міста.
Я мчав по авеню Цісаря, але однаково весь час думав про Ірину.
Було зрозуміло, що я її втратив.
Було зрозуміло й те, що її коханий герой учора бився проти мене, Вацлава, Тіберія і решти хлопців. І може, він навіть убив когось із наших. Та це не змушувало мене думати про нього з ненавистю. Вчора йшла війна, і можна було вважати цю війну чесною. Ніхто нікого не обманював.
Але засмучувала мене інша думка: не почнись учора революція — не з’явився б і Крістоф зі своїми однополчанами. А тоді би й Ірина не дізналася про те, що він усе ще живий. Та все вже сталося. Невдала революція позбавила мене моїх друзів. Позбавила вона мене й Ірини. І треба було вже забувати про неї. Спочатку треба було забути її ім’я, залишивши лише те ласкаве прізвисько, яким я нагородив її в перший день свого перебування в місті. Нехай залишиться «балериною», нехай запитує про мої бажання, і я розповідатиму їй, що мої бажання зазвичай складаються з гарної кави, збитих вершків з тертим шоколадом і родзинками та інших солодких речей. Нехай ми всміхатимемося одне одному, але посмішки наші мають бути легкі й ні до чого не зобов’язувати. І треба буде повернути їй китайську ширмочку — боюсь, вона мені вже не знадобиться.
Я виїхав на авеню Цісаря і далі, угору ним, поїхав повільніше. Я не хотів так швидко опинитися біля воріт вілли «Ксенія». Я хотів зупинитися перший раз на півдорозі до вілли, там, звідки добре видніється тераса. Я дуже хотів побачити Адель, щоби вона засмагала серед своїх чотирьох пальм. І тільки надивившись на неї, я поїхав би далі й зупинився біля брами. Може, її песик нарешті знайшовся, і якщо він там, він запевне зачує мене і загавкає, звернувши увагу своєї хазяйки на несподіваного гостя.