Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 81)

Мерці лежать у своїх могилах, сторож ходить із гострим кийком, наштрикує папірці, що валяються на землі.

Зараз пів на сьому, ще зовсім світло, на одній із могил у затінку бука сидить молода жінка в хутряному манто, без капелюшка, схилила голову, мовчить. На ній чорні шкіряні рукавички, в руці записка, маленький конвертик, Франц читає: «Я більше не можу жити. Передай останній привіт моїм батькам, моїй милій дитині. Життя стало для мене суцільною мукою. У моїй смерті винен тільки Біріґер. Нехай тепер тішиться. Я був для нього за іграшку, він висмоктав з мене останні сили. Мерзенний негідник, покидьок. Тільки через нього я приїхав до Берліна, і він сам довів мене до нещастя, занапастив мене».

Франц повернув їй конверт. «От лишенько, де ж тут Міца?» Не журися так сильно, не журись! А він побивається: «От лишенько, де ж тут моя маленька Міца?»

А ось іще одна могила, на ній пам'ятник — ніби великий м'який диван, на якому лежить учений, професор, і посміхається до Франца:: «Що печалить тебе, сину мій?» — «Я хочу побачити Міцу. Я просто проходив повз». — «Бачте-но, я сам уже помер і тепер знаю: не варто так сильно перейматися життям, та й смертю також. Все можна собі полегшити. Коли я занедужав, то вирішив, що годі з мене. Як ви гадаєте, що я тоді зробив? Я не став чекати, поки в мене з'являться пролежні. Навіщо? Я попросив покласти збоку біля мене пляшечку з морфієм, а потім сказав, щоб звучала фортепіанна музика — джазова чи найсучасніші шлягери. Я попросив, щоб для мене читали вголос «Бенкет» Платона, то чудовий діалог, а я сам потай, під ковдрою, гатив собі укол за уколом, я рахував, то була потрійна смертельна доза. Я чув веселу музику, а мій читець розповідав про старого Сократа. Так, на світі бувають і розумні люди, і не надто розумні».

«Читати вголос? Морфій? А де ж це Міца?»

О жах! На гілляці висить чоловік, а поряд під деревом стоїть його жінка, побачила вона Франца, кинулася до нього з плачем та криком: «Ідіть скоріше сюди, переріжте мотузку. Він не хоче залишатися у своїй могилі, постійно вилазить на дерева, вішається і криво висить». — «Господи, та навіщо він це робить?» — «Мій Ернст довго хворів, йому ніхто не міг допомогти, а послати його кудись на лікування дохтори також не хотіли, казали, що він симулює. Тоді він пішов у підвал, прихопивши із собою цвях і молоток. Я чула, як він гатив там молотком, ще й подумала: що це він там робить, може загороду для кроликів збиває? Навіть втішилася, що він знайшов собі заняття, а то все без діла сидів та нудився. Уже й вечір, а його все нема і нема. Я злякалася. Куди ж це він дівся? Подивилася, чи ключ від підвалу на місці, а ключа нема. Тоді сусіди спустилися вниз подивитися, а потім викликали поліцію. Виявилося, що він забив здоровенного цвяха у стелю, а сам же був такий худющий; мабуть, хотів зробити все на совість. А ви що шукаєте, чоловіче добрий? Чого плачете? Також хочете накласти на себе руки?» — «Ні, у мене вбили наречену, а я не знаю, де вона лежить». — «А, то пошукайте он там, нові могили в тому кінці».

Упав Франц біля свіжої могили, уже знесилився плакати, тільки гризе землю: Міцо, що ж це таке, чому вони так з тобою вчинили, ти ж ні в чому не винна, Міцекен! Що мені тепер робити? Коли й мене нарешті зариють у такій самій могилі? Скільки я ще страждатиму на цім світі?

А потім він підводиться, хитаючись, ледь може встояти на ногах, врешті зміг опанувати себе й пішов геть поміж рядами могил.

Потім Франц Біберкопф, пан із штучною рукою, зупиняє машину, вона везе його до Баварської площі. Єва має з ним багато, багато, багато клопоту. Вона днями й ночами наглядає за ним. А він і не живе, і не вмирає. Герберт майже не з'являється.

Минуло ще кілька днів, Франц і Герберт полюють за Райнгольдом. То все Герберт затіяв, він озброївся до зубів і скрізь шастав, поклавши собі за всяку ціну зловити Райнгольда. Франц спершу не хотів, але потім пристав на цю ідею, то для нього останні «ліки» в цьому житті.

Незабаром листопад. Літо давно минуло. На всю осінь зарядили дощі. Далеко позаду ті тижні, коли на вулицях блаженно ряхтіло гаряче повітря, чоловіки ходили в легкому одязі, а жінки — заледве не в сорочках; тими днями Францова подружка Міца вдягала білу сукню та капелюшок — клош та якось поїхала у Фраєнвальде й більше не повернулася, то було влітку. В суді розглядають справу Берґмана, що є паразитом економічного життя, ще й паразитом безсовісним та суспільно небезпечним. Дирижабль «Граф Цеппелін» з'явився над Берліном за похмурої погоди, та коли о 2 годині 17 хвилин він залишав Фрідріхсгафен, небо було ясне і зоряне. Щоб обійти негоду, про яку повідомляли із Середньої Німеччини, повітряне судно взяло курс на Штуттґарт, а звідти через Дармштадт, Франкфурт-на-Майні, Тиссен, Кассель, Ратено — на Берлін. О 8:35 він пролетів над Науеном, о 8:45 — над Штаакеном. Близько 9 години цепелін з'явився над Берліном, попри дощову погоду, на дахи висипало багато глядачів, які захоплено вітали літальний апарат, що широкою дугою заходив у місто з північного сходу, о 9:45 в Штаакені було скинуто швартовий трос.

Франц і Герберт прочісують весь Берлін; вони майже не бувають удома. Франц обійшов нічліжки Армії Спасіння, притулки для чоловіків, пильно роззираючись, обійшов нічліжку на Ауґустусштрасе. Побував на Дрезденерштрасе в осідку Армії Спасіння, де він колись був з Райнгольдом. Там якраз співали з пісенника хорал № 66: «Ой, чого ще чекати, мій брате? Уставай-но і з нами ходи. Твій Спаситель до тебе гукає, всім дарує він мир назавжди. Хор: Ой чому, ой чому, чому ти не прийдеш до нас. Ой чому, ой чому не мати нам мир повсякчас. Хіба в серці не чуєш, мій брате, життєдайного духа розмай, від гріха він навчить позбуватись, до Ісуса мерщій поспішай. То чого ще чекати, мій брате? Страшний суд уже скоро гряде, але брама стоїть ще відкрита, кров Ісуса врятує тебе!»

Час від часу Франц навідується до притулку на Фребельштрасе, у «Пальму», сподіваючись застати там Райнгольда. Бере у завідувача місце на одну ніч, щоразу інше, стрижка 10 пфеніґів, гоління п'ять, сидять завсідники, наводять лад у своїх паперах, перепродують один одному взуття, сякий-такий одяг, послухай, ти що, тут уперше, краще не роздягайся, а то завтра вранці довго шукатимеш свою вдягачку, а чоботи, поглянь, у кожен треба вставити ніжку ліжка, ось так, а то поцуплять, тут треба пильнувати, а інакше вкрадуть усе, навіть вставну щелепу. Хочеш татуювання зроблю? Припинити балаканину! Спати! Темрява. Почулися хропіння, свист, ніби запрацювала лісопилка. Ні, я його тут не бачив. Ану тихо! Бім, бім, бім, що таке, невже це в'язниця, мені здалося, що я в Теґелі. Побудка. Якихось двоє вже б'ються. Франц вийшов на вулицю. Шоста година ранку, а біля воріт нічліжки вже товпляться жінки, чекають на своїх коханих чоловіків, потім порозходяться з ними по шинках програвати в карти нажебрані гроші.

Райнгольда немає, дурне діло тут його шукати, він, мабуть, знову на дівок полює: на котрусь Ельфриду, Емілію, Кароліну, Лілі, чорнявку чи білявку.

А ввечері Єва дивиться на скам'яніле обличчя Франца, він забув, що таке ласка, привітне слово, їсть і говорить мало, заливає в себе шнапс і каву. Він лежить поряд з нею на канапі, плаче й плаче. «Не знайдемо ми його». — «Франце, та годі тобі». — «Не знайдемо! Що нам робити, Єво?» — «Послухай, ти маєш облишити всі ці пошуки. Який у них сенс? Так недовго й з глузду зсунутися». — «Отже, ти не знаєш, що нам робити? Тобі цього не збагнути, Єво, ти такого не переживала, ось Герберт — той трохи розуміє. Що ж нам робити, що робити? Як його запопасти? Я ладен у церкві поклони бити, щоб тільки дістатися до нього».

Але все це неправда. І все це не справжнє, полювання на Райнгольда несправжнє, це стогін і пекельний страх. Жереб кинуто. Франц знає, що випаде на його долю. Все набуде свого сенсу, несподівано лячного сенсу. Не набридло тобі, голубе, гратися в хованки? Недовго зосталося.

Франц стежить за квартирою Райнгольда, не спускає очей, уп'явся поглядом і більше нічого не відчуває. Багато люду проходить повз будинок, дехто заходить досередини. Він і сам заходив, його поривало туди, а все це через чінґдарада, бумдара бум.

Будинок аж розреготався, дивлячись на те, як Франц перед ним стовбичить. Здається, зараз зірветься з місця, щоб гукнути сусідні будинки, всі прибудови та флігелі, нехай і вони поглянуть на того типа. Стоїть у перуці, зі штучною рукою, а сам аж пашить, так набрався він шнапсу, стоїть і белькоче не знати що.

«Добридень, Біберкопчику. Надворі вже 22 листопада. Досі дощить. Ти що, хочеш нежить підхопити, може, пішов би ти краще до свого улюбленого шинка, хильнув би трохи коньячку?»

«Давай його сюди!»

«Заходь і шукай!»

«Давай вже його сюди, цього Райнгольда!»

«Тобі час у Вульґартен[220], ти геть з глузду зсунувся».

«Давай його сюди!»

Якось Франц Біберкопф прокрався в той будинок і приховав там каністру з гасом і порожню пляшку.

«Ану виходь, чого ховаєшся, брудний покидьку, сучий сину. Що, кишка затонка вийти до мене?»

А будинок: «Кого це ти гукаєш, його ж там немає. Заходь і сам подивися».

«У кожну шпарину не зазирнеш».

«Його тут немає, він ще не зовсім здурів, щоби тут сидіти».