Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 80)

Франц скрипить зубами, бурмоче. «Що ж тепер буде? Що ж буде тепер?» І що то за млин такий — водяний чи вітряк, а жорна крутяться, крутяться. «Дивися, Франце, вони тебе шукають». То вони думають, що це я її вбив, я, він знову тремтить, його обличчя знову намагається посміхнутися, одного разу я її віддубасив, вони, напевно, думають, що раз я Іду прибив, то… «Сиди дома, Франце, на вулицю навіть носа не потикай. І куди це ти зібрався? Тебе ж розшукують й одразу впізнають по тому, що ти однорукий». — «Єво, заспокойся, ніхто мене не знайде, якщо я сам того не захочу. Я вийду на вулицю, до рекламної тумби, прочитаю оголошення. Я повинен знати, як усе це сталося. Зазирну до кнайпи, погортаю газети, що вони там пишуть». Потім він підводиться й стає перед Євою, пильно на неї дивиться, не спроможний вимовити й слова, кривить губи у посмішці: «Поглянь на мене, Єво. Зі мною щось не так? Зі мною ж мусить бути щось не так».

Ні, ні, вона кричить і ридає, а він посміхається, бере з комода свій капелюх і йде до дверей.

У Франца є штучна рука, він рідко нею користувався, тепер вийшов з нею на вулицю, несправжня рука в кишені пальта, в лівій — сигара. Він ледве вибрався з квартири. Єва кричала, а потім упала перед ним на порозі й не давала вийти, аж поки він пообіцяв їй, що нікуди не дінеться й буде обережним. «Я повернуся на каву», — сказав він і спустився сходами.

Франца Біберкопфа не спіймали, і так було доти, доки він сам того не захотів. З ним завжди було двоє янголів-охоронців: один ішов по праву руку, другий — по ліву, відводячи від нього всі погляди.

По обіді біля четвертої він повернувся на каву. Там уже був Герберт. І тут уперше вони почули довгу оповідь Франца. Він у кнайпі прочитав усе, що було в газеті: і про свого друга Карла-бляхаря, і про те, що той їх обмовив. Франц ніяк не збагне, навіщо він це зробив. Виявляється, Карл також був у Фраєнвальде, куди вони завезли і Міцу. Райнгольд її змусив до того. Він узяв машину, трохи проїхав з Міцою, а потім до них підсів Карл, і вони удвох силою тримали її в машині й завезли у Фраєнвальде, можливо, все це було серед ночі. А можливо, вони вбили її ще по дорозі. «А для чого ж Райнгольд це зробив?» — «Так це ж він тоді мене з машини викинув, могли б і здогадатися, що це він був, але то таке, я на нього зла не тримаю, людина має вчитися, коли не вчитимешся, то залишишся віслюком і нічого не тямитимеш про світ, а я не тримаю зла на нього, ні, ні. Тепер він хотів доконати мене, думав, що я вже у нього в кишені, але це було не так, і він це зрозумів, тому й забрав у мене Міцу і зробив з нею таке. Але чому, чим же вона завинила?»

А тому, а тому, барабанний бій, побатальйонно, кроком руш! Коли солдати містом марширують, а чому, а тому, а все це через чінґдарада, бумдара бум. Ось так і я до нього примарширував, і ось як він відповів, хай би воно все згоріло!

Не треба було йти до нього, не треба було, не треба!

Але тепер уже байдуже, тепер уже нічого не вдієш.

Герберт вирячив очі, Єва не може промовити й слова. Герберт: «Чому ж ти Міці нічого про це не сказав?» — «У цьому немає моєї вини, що тут можна було зробити, з таким самим успіхом він міг би застрелити мене, коли я прийшов до нього. Кажу ж вам, тут уже нічого не вдієш».

Сім голів та десять рогів мала та істота, а в руці чаша, повна гидоти. Тепер вони зовсім доб'ють мене, тут вже нічого не поробиш.

«Та якби ж ти був сказав бодай слово, чоловіче добрий, то я тебе запевняю, що Міца була б живою і зараз, зате хтось інший наклав би своєю головою». — «Я не винний у тому, що сталося. Ніколи не можна знати наперед, що він може зробити. Так само як не можна знати, що він зараз робить». — «Я дізнаюся». Єва благає: «Дай йому спокій, Герберте, мені й за тебе страшно». — «Ми будемо обережні. Спершу розвідаємо, де він сховався, й за півгодини його загребуть лягаві». Франц похитав головою: «Герберте, не чіпай його, я сам з ним розквитаюся. Дай слово, що не втручатимешся». Єва: «Пообіцяй йому, Герберте. А що ти збираєшся робити, Франце?» — «То вже моя справа. Я пропаща людина, мене можна на смітник викинути».

Потім він швидко відійшов у куток і повернувся до них спиною.

Вони чують схлипування, схлипування й стогін, він плаче за собою і за Міцою, тут і Єва заплакала й заголосила, впавши головою на стіл, на якому й досі лежить газета із заголовком «Убивство під Фраєнвальде», Міцу вбили, й вони нічого не могли зробити, видно, така вже її доля.

А надвечір Франц Біберкопф знову кудись подався. На Баварській площі закружляли над ним п'ятеро горобців. То душі п'яти закінчених негідників, з якими Францові Біберкопфу вже частенько доводилося зустрічатися. А ті розмірковують, що з ним зробити, як би залякати його, збити з пантелику, поставити йому підніжку, аби він перечепився.

Один цвірінчить: Ось він іде, у нього несправжня рука, думає, гра ще не закінчена, хоче замаскуватися.

А другий: Чого тільки цей панок не накоїв. Це небезпечний злочинець, його місце за ґратами, заробив на пожиттєве. Убити жінку, красти, брати участь у нальотах, а потім ще одна жінка — також його вина. На що ж він сподівається?

А третій: Ще й щоки надуває. Вдає невинного. Корчить із себе порядного. Подивіться лиш на цього негідника. Щойно з'явиться лягавий, скинемо з нього капелюха.

А перший знову: Навіщо такому типові далі жити? От я на дев'ятому році тюрми ґиґнувся. Я ще й молодшим був за нього, а вже помер і не міг більше навіть пискнути. Ану, зніми капелюха, мавпо, зніми свої дурнуваті окуляри, ти ж не редактор якийсь, та ти ж, телепню, навіть таблиці множення не знаєш, а рогові окуляри нацупив, ніби якийсь професор, зачекай-но, доберуться й до тебе.

А четвертий: Та що ви так розкричалися! Що ви йому зробите? Ви тільки погляньте на нього: він має голову на плечах, ще й ходить на двох ногах. А ми лише дрібні горобці, можемо хіба що на капелюха йому нагидити.

А п'ятий: Давайте напустимося на нього гуртом. Він і так уже несповна розуму, йому давно клепки в голові бракує. Гуляє тут з двома янголами, його подружка — восковий муляж у поліцейській управі. То невже ми не впораємося з ним? Ну ж бо давайте, та гучніше, гучніше!

І кружляють вони над ним, галасують, цвірінчать. Франц задер голову, в голові лише обривки думок, а пташки й далі шпетять його на чім світ стоїть.

На вулиці осінь, у Тауенцінпалас іде фільм «Останні дні Франциско»[219], п'ятдесят красунь-танцівниць виступають в Єґерказино; я за букет бузку дозволю поцілунок. Тут Франц вирішив: життя моє закінчене, мені гаплик, вже годі з мене. Вулицею гуркотять трамваї, вони кудись ідуть, а куди б мені поїхати? Маршрут № 51 — Норденд, Шіллерштрасе, Панко, Брайтштрасе, вокзал Шенгаузерська алея, Штеттинський вокзал, Потсдамський вокзал, Ноллендорфплац, Баварська площа, Уландштрасе, вокзал Шмарґендорф, Ґрюневальд, ану гайда! Добридень, ось я й сів, везіть мене куди хочете. І Франц узявся розглядати місто, ніби пес, що загубив слід. Ну й місто, просто велетенське, і яке життя, яке життя він в ньому прожив! На Штеттинському вокзалі він висідає, потім іде по Інваліденштрасе, аж ось і Розентальська брама. Крамниця готового одягу Фабіша — ось тут колись я стояв і торгував затискачами для краваток, здається, минулого Різдва. Потім він сів на трамвай № 41 і поїхав у Теґель, а коли завиднів червоний мур, а ліворуч від муру важка залізна брама, він притих. Це все — з мого життя, і я маю тут усе роздивитись, добре роздивитись.

Стоїть червоний мур, вздовж нього тягнеться довга алея, трамвай № 41 перетинає її та котиться далі вулицею генерала Папе до Вест-Райнікендорфа, до самого Теґеля, гуркочуть заводи Борзіха. Франц Біберкопф постояв біля червоного муру, перейшов на інший бік, там є кнайпа. А червоні цегляні будівлі за муром раптом почали тремтіти, розбухати, надиматися, немов щоки надули. Перед кожним вікном стоїть ув'язнений, притулившись головою до ґрат, волосся у всіх пострижене під машинку, лише пів міліметра завдовжки, вигляд у них жалюгідний, всі охлялі, обличчя посірілі, неголені, вони закочують під лоба очі та нарікають на життя. Там стоять убивці, грабіжники, злодії, фальшувальники, ґвалтівники — всі статті карного кодексу — і з сірими обличчями нарікають на життя, то вони, оті сіряки, задушили Міцу.

Франц тиняється довкола величезної тюрми, а та все ще тремтить, роздувається і кличе до себе, йде через поле, через ліс, а потім знову — вулиця, обсаджена деревами.

І ось він знову на цій вулиці з деревами. Я не вбивав Міци. Я цього не робив. Мені нема чого тут робити, все вже минуло, з Теґелем я не маю нічого спільного, навіть не знаю, як усе сталося.

Уже шоста вечора, Франц каже сам до себе: хочу до Міци, я мушу піти на цвинтар, туди, де її закопали.

А п'ятеро злочинців-горобців знову біля нього, сидять високо на телеграфному стовпі й галасують звідти: Йди до неї, волоцюго, йди, і тобі ще вистачає сміливости, та в тебе геть совісти нема! Вона гукала тебе, коли лежала у видолинку. А тепер іди до неї на цвинтар.

Мир праху нашим померлих. У 1927 році в Берліні померло 48 742 особи: 4570 — від туберкульозу, 6443 — від раку, 5656 — від хвороб серця, 4818 — від хвороб судин, 5140 — від інсульту, 2419 — від запалення легень, 961 — від коклюшу, 562 дітей померло від дифтерії, 123 — від скарлатини, 93 — від кору. Немовлят померло 3640. Народилося 42 696 осіб.