Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 82)

«Давай його сюди. А ні — то начувайся, буде тобі лихо!»

«Буде мені лихо, кажеш? Хлопче, йди-но ліпше додому, виспись гарненько, а то геть здурів, а все через те, що нічого не їси».

Наступного ранку слідом за поштаркою вже і він там. Ліхтарі бачать, що він біжить, похитали головами: «Ой леле, буде пожежа!»

Дим валить клубами, язики полум'я вириваються зі слухових віконець на горищі; коли о сьомій примчали пожежники, Франц уже сидів у Герберта й стискав кулаки:

«Я нічого не дізнався, так само як і ти. Не знайдемо ми його там — це зрозуміло, але тепер принаймні йому немає куди поткнутися, я викурив його з тієї нори. Просто взяв і підпалив!»

«Послухай, та він же там не живе, і він побоїться туди повертатися».

«То була його нора, і коли він дізнається, що вона згоріла, то здогадається, хто це зробив. Ми його викурили звідти, ось побачиш, тепер він припреться».

«Ну, не знаю, Францекене».

Та Райнгольд так і не з'явився. Берлін і далі собі стукотить, гуркоче й галасує, в газетах про нього ані слова, він таки змився, втік за кордон, шукай вітру в полі!

А Франц стоїть перед Євою, ридає, зігнувсь у три погибелі. «Нічого не можу з ним зробити, мушу терпіти: мене він скалічив, мою дівчину вбив, і тепер я стою тут, тюхтій тюхтієм. Але ж це несправедливо! Як це несправедливо!» — «Франце, та воно інакше й не буває». — «І я нічого не можу зробити. Мені кінець». — «Чого це тобі кінець, Францекене?» — «Я зробив, що міг. Як несправедливо. Як несправедливо».

А поряд з ним ідуть два янголи, Саруг і Терах[221] звуться вони і говорять між собою, постоїть Франц серед натовпу, піде далі, мовчить, та янголи чують, як розпачливо він ридає. Повз проходить поліцейський патруль, але поліцаї не пізнають Франца. Два янголи йдуть обабіч нього.

Чого це поряд з Францом ідуть два янголи, що це ще за дитяча вигадка, де таке видано, щоб янголи ходили поряд з людьми, два янголи на Александерплац у Берліні 1928 року, та ще й поряд з колишнім убивцею, а нині грабіжником і сутенером? Так, ця історія про Франца Біберкопфа, про його тяжке, правдиве й повчальне буття добігає кінця. Що більше Франц Біберкопф пручається й лютує, то ясніше і ясніше стає. Наближається та мить, коли все проясниться.

Янголи перемовляються, йдучи поряд з ним, звати їх Саруг і Терах, і поки Франц роздивляється вітрини універмагу Тіца, янголи ведуть між собою таку бесіду:

«Як гадаєш, — каже Терах, — що станеться, якщо полишити цього чоловіка на самого себе, кинути напризволяще, і його заарештують?» Саруг: «По суті, нічого особливого не станеться, гадаю, його так чи так упіймають, цього не уникнути. Він так довго дивився на той будинок за червоними мурами, він має рацію, за кілька тижнів він опиниться там». Терах: «То ти вважаєш, що нам тут, власне, й робити нічого?» Саруг: «Та виходить, що так, раз нам не дозволено зовсім забрати його звідси». Терах: «Послухай, Саруже, ти ж іще дитина, ти дивишся на все це всього лише декілька тисяч років. От якби ми забрали звідси цього чоловіка й перемістили його деінде, в інше буття, хіба тоді він зробив би те, що він може зробити тут? На тисячу людських життів, щоб ти знав, припадає сімсот, та що там — дев'ятсот нереалізованих». — «То ж з якої причини, Тераше, оберігати саме його, це звичайна людина, я не бачу сенсу, чому нам треба оберігати саме його». — «Звичайний, незвичайний — що це значить? То що, жебрак — це звичайний, а багач — незвичайний? Багач завтра може стати жебраком, а жебрак — багачем. Ось цей чоловік дуже близько до того, щоб прозріти. Чимало людей дійшли до цієї межі. Але він також близький, чуєш мене, також близький до того, щоб навчитися по-справжньому відчувати. Бачиш-но, Саруже, той, хто багато пережив, хто багато спізнав, швидко стає схильним до того, щоб лише знати, а потім ухилятися від того, що знає, і врешті померти. В такого просто більше немає охоти. Шлях досвіду він уже відміряв і втомився від цього, його тіло й душа виснажились. Розумієш?» — «Так».

«Але коли той, хто стільки пережив і спізнав, ще тримається, не зламався, не хоче вмирати, а чогось прагне, прагне по-справжньому відчувати, не ухилятися, а вийти вперед разом зі своєю душею й триматися до кінця, то це вже дещо. Адже ти й сам не знаєш, Саруже, як ти став тим, ким ти є, ким ти був раніше і як сталося, що ти йдеш поряд зі мною й охороняєш людей». — «То правда, Тераше, я того не знаю, пам'ять у мене цілком одібрало». — «Поступово твоя пам'ять повернеться. Сам собою ніколи не станеш сильним, хоч би як ти того бажав, треба мати щось за собою. Треба набути сили, ти ж не знаєш, як набув її, і ось тепер ти тут, і ті речі, які нищать інших, тобі не страшні». — «Але ж він нас не потребує, цей Франц Біберкопф, ти сам сказав, що він хоче позбутися нас». — «Він прагне смерти, Саруже, ще ніхто не зробив цього великого кроку, цього жахливого кроку, без бажання своєї смерти. І ти маєш рацію, більшість саме так і гине». — «І щодо цього чоловіка ти маєш надію?» — «Так, бо він сильний і неспожитий, і тому що він уже двічі вистояв. Тож давай-но залишимося біля нього, Тераше, я тебе дуже прошу». — «Гаразд».

Молодий лікар із бездоганною статурою сидить навпроти Франца: «Добридень, пане Клеменс. Раджу вам поїхати кудись, після смерти близьких люди часто бувають в такому стані. Необхідно змінити середовище, Берлін вас гнітитиме, вам потрібен інший клімат. Ви неодмінно маєте трохи розважитися. А ви, пані, певно його шваґрова? Скажіть, він має когось, хто міг би його супроводжувати?» — «Та я й сам можу поїхати, якщо потрібно». — «Потрібно! Повірте, пане Клеменс, єдине, що вам необхідно, це спокій, відпочинок, трохи розважитися, саме трохи, щоб не перебрати. А то ваш настрій може перетворитися на свою протилежність. В усьому треба знати міру. Зараз ще скрізь чудовий сезон; куди б ви хотіли поїхати?» Єва: «А може, йому потрібні якісь тонізуючі засоби, такі як лецитин, і ще щось для кращого сну?» — «Так, авжеж, зараз пропишемо йому адалін». — «Адалін я вже давала». [Не треба мені тої отрути.] «Ну, тоді спробуйте фанодорм, одна піґулка ввечері разом з м'ятним чаєм; м'ятний чай сам по собі корисний, і ліки краще засвоюватимуться. А ще можете сходити з ним у зоопарк». — «Ні, звірі — то не для мене». — «Ну, тоді у ботанічний сад, щоб трохи відволіктись, але не занадто». — «Пропишіть йому ще який-небудь засіб для зміцнення нервів». — «Може, трохи опію для заспокоєння?» — «Та я й так п’ю, пане доктор, щоб нерви заспокоїти». — «Та що ви, опій — то дещо інше, але я вам краще лецитин пропишу, це новий препарат, спосіб вживати зазначено на упаковці. А ще я раджу всім ванни, які чудово діють на нервову систему. У вас же є ванна кімната, шановна пані?» — «Звичайно, пане дохтор». — «Ось бачите, це перевага квартир у нових будинках. Ви кажете «звичайно». А в мене це було зовсім не так звичайно. Мені довелося наймати людей, щоб усе облаштувати, витратити купу грошей, зате тепер у мене ванна кімната з візерунками на стінах. Бачили б ви цю розкіш, такої навіть у вас немає! Отже, лецитин та ванни, вранці через день. Не зайвим було б також запросити масажиста, щоб добряче розім'яв усі м’язи, привів чоловіка до норми». Єва: «Так, звісно». — «Добрий масаж, пане Клеменс, й ось побачите — вам одразу стане легше. Це вас неодмінно поставить на ноги. А потім поїдьте кудись». — «Умовити його не так легко, пане дохтор». — «Нічого, все буде добре. Ну, то що скажете, пане Клеменс?» — «А що?» — «Не хнюпте носа, регулярно приймайте ліки, снодійний засіб, і не забувайте про масаж». — «Неодмінно, пане дохтор. До побачення, щиро дякую».

«Ну що, Єво, ти таки домоглася свого?» — «Я піду куплю ліки і все, що потрібно для ванн». — «Добре, йди». — «А ти почекай нагорі». — «Добренько, добренько, Єво». Єва вдягає пальто і спускається сходами. А за чверть години йде і Франц.

Поле бою кличе, поле бою!

Котимося в пекло з фанфарами і барабанним боєм, від цього світу нам нічого вже не треба, нехай він западеться разом з тим усім, що є в ньому, під ним і над ним. З усіма тими людьми, чоловіками та жінками, з усім тим клятим набродом, де ні на кого не можна покладатися. Якби я був птахом, то взяв би кавалок лайна, двома лапами пожбурив би позад себе й полетів геть. Якби я був конем, чи псом, чи котом, то годі було б чогось кращого вигадати, ніж нагидити на землю і чимскоріш дременути.

Так нудно жити на цьому світі, уже й напиватися немає охоти, ото я тільки й міг, що пити, пити, пити, а потім все одно скрізь пекельна гидота. А Господь Бог для чогось же сотворив цей світ, і хоч би один пастор пояснив, навіщо все це. Та одне Бог таки добре зробив, хоча пасторам того й не збагнути, він дозволяє нам плювати на всі дива, він дав нам дві руки та ще й мотузку, і прощавай, гидото, ми можемо це зробити, й все лайно пекельне вже позаду, бувайте здорові, моє шанування, ми котимося в пекло з фанфарами і барабанним боєм.

Якби я міг дістатися до Райнгольда, моя лють би минула, я схопив би його за барки й скрутив би йому в'язи, прикінчив би його, і мені б одразу стало легше, бо я вчинив би справедливо, і мав би я тоді спокій. Але той сучий син, який заподіяв мені стільки зла, знову зробив з мене злочинця, руку мені понівечив, зараз сидить десь у Швейцарії та сміється з мене. Жалюгідно, як шолудивий пес, бігаю я туди й сюди, а він робить зі мною, що хоче, й ніхто мені не поможе, навіть кримінальна поліція, вони, навпаки, хочуть схопити мене, так ніби це я вбив Міцу, а це ж той покидьок зробив, ще й мене підставив. Але доти дзбан воду носить, доки вухо увірветься. Я вже достатньо наробився й натерпівся, більше не можу. Ніхто не скаже, що я не чинив опору. Але що занадто, то вже занадто. Раз я не можу вбити Райнгольда, тоді порішу самого себе. Покочуся в пекло з фанфарами і барабанним боєм.