Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 83)

І хто це стоїть на Александерштрасе й повільно переступає з ноги на ногу? Його звати Франц Біберкопф, а чим він займається, то ви вже знаєте. Сутенер, небезпечний злочинець, бідолаха, пропаща людина, настав його час. Хай будуть ті прокляті кулаки, які били його! Але який жахливий кулак притис його зараз! Інші кулаки б'ють і відпускають, ось рана від кулака, та з часом все гоїться, Франц залишався таким, як і був, і квапився далі. А цей кулак не відпускає, кулак страшенно великий, він притис його тіло і душу, Франц ступає маленькими кроками і знає: моє життя мені вже не належить. Не знаю, що мені тепер робити, з Францом Біберкопфом уже покінчено, йому кінець.

Надворі — листопад, пізній вечір, уже по дев'ятій, по Мюнцштрасе вештаються вуркагани, трамваї, автобуси та крикливі газетярі створюють жахливий рейвах, із казарм виходять наряди патрульних з ґумовими кийками в руках.

По Ландсберґерштрасе крокує колона з червоними прапорами: вставайте, гнані і голодні.

«Мокка-фікс», Александерштрасе, чудові, неперевершені сигари, «культові» сорти пива у кухлях, будь-які ігри в карти суворо заборонені, шановних гостей просимо самим подбати про свій гардероб, я за речі гостей не відповідаю. Господар. Сніданок з шостої ранку до першої по полудні, 75 пфеніґів, філіжанка кави, два варені яйця і бутерброд.

У кафе-бістро на Пренцлауерштрасе, куди зайшов Франц, його захоплено вітають: «О, пане барон!» З нього стягли перуку, штучну руку він сам відстебнув, замовив собі пива, пальто поклав на коліна.

За сусіднім столиком троє, у них сірі обличчя, так і є, ці вже сиділи, напевне, втекли з в'язниці, говорять, не наговоряться, то той, то той.

Якось мені захотілося випити, то я собі й кажу, навіщо далеко ходити, коли поряд є підвальчик, де живуть якісь поляки, от показую їм ковбасу, цигарки, а вони навіть не цікавляться, звідки воно у мене, купують, наливають мені шнапсу, то я весь товар у них і залишив. А вранці простежив, коли вони пішли, бігцем у підвал, монтувалку я мав із собою, а там усе на місці — і ковбаса, і цигарки, я все забрав і гайда звідти. Непоганий ґешефт, еге ж?

А поліцейські собаки — який від них толк? У нас п'ятеро втекло, хоч там і мур високий був. Як, питаєте? Зараз розкажу. З обох боків той мур був оббитий бляхою завтовшки добрих вісім міліметрів. То вони, уявіть собі, зробили під нього підкоп, у камері підлога цементна, вони її пробили, кожен вечір працювали, дісталися до підмурівка, а звідти — попід мур. Аж тут нагодилася охорона з поліцейськими псами: «Як це собаки нічого не чули? Спали, напевне. А як же ми тоді могли почути, до чого тут ми?»

Сміються, веселяться, затягли пісню, новая радість по колу іде, і нашого столу вона не мине…

Ну, а потім з'явився, хто б ви думали? Сам пан поліцейський начальник, обервахмістр Шваб, корчить із себе велике цабе й каже: він ще позавчора щось там чув, але йому треба було їхати у відрядження. У відхуядження. Завжди, коли щось трапиться, то вони у відрядженні. Ще одного кухля, мені також, і три сигарети.

За іншим столиком молода дівчина розчісує гребенем довготелесого блондина, а той співає: «Зоннебурґ, о Зонненбурґ». А як всі на мить затихли, затяг на повен голос, кортить йому про сонце поспівати:

«Зонненбурґ, о Зонненбурґ, зеленіє все довкруг. Літом в двадцять восьмім році, не сидів я ні в Ростоці, ні Берліні, ні в Штеттині, в Кенігсберзі не сидів, де ж тоді я приблудив? В Зоненбурзі, в Зоненбурзі, де сидять мої всі друзі.

Зонненбурґ, о Зонненбурґ, зеленіє все довкруг. Як тюрму цю не любити, як за нею не тужити. Кожен день тут і щоночі гуманізму скільки хочеш. Тут ніхто не буде бити, катувати чи дражнити. Скільки хочеш, можна пити, їсти, навіть покурити.

Кращих не знайдеш ліжок, пива, шнапсу й цигарок. Дні минають пречудові, і наглядачі зразкові, віддані душею й тілом, зайняті серйозним ділом. Чоботи їм віддаси, маєш кусень ковбаси. Трохи тютюну ще дайте і частіше наливайте. Гімнастерки і бушлати можем дешево віддати. Гроші дуже нам потрібні, всі ми — арештанти бідні.

Кілька є колег в нас досі, що на нас завжди доносять, ми дамо їм прикурити, щоб в тюрмі навчились жити, краще б з нами їм гуляти, ніж по пиці получати, бо дамо їм скуштувати те, що краще їм не знати.

Наш директор, як з картону, а чому, ніхто не знає, ні на що він не зважає. Завітав до нас за ґрати ревізор перевіряти вільний заклад Зонненбурґ. Не сподобавсь він йому. Зараз розкажу чому. В кнайпі сидимо гуртом, ще й два наглядачі за столом, і у розпал пиятики, хто оце до нас прийшов, хто оце якраз зайшов?

А прийшов до нас, бум-бум, а прийшов до нас, бум-бум, ревізор, ревізор, що ви скажете йому? Йому скажем: «Хай живе!» Ревізору — довго жити і ніколи не тужити.

Хай він упаде навзнак і візьме собі коньяк, або хай підсяде й так.

Що ж сказав нам ревізор? Він сказав: Я ревізор! Я влаштую вам розор. Бум-бум-бам! бум-бам! В карцер всіх позакриваю. За смішки вас покараю. В'язням і наглядачам добру прочуханку дам. Бум-бум-бам, він стоїть ось там, бум-бум-бам, він стоїть ось там.

Зонненбурґ, о, Зонненбурґ, зеленіє все довкруг. Так він сильно розлютився, Що до жінки поспішив і на ній зірвав свій гнів. Бум-бум-бам, він стоїть ось там, бум-бум-бам, він стоїть ось там. А ти більше так не злися і на нас ти не сердися».

Кому коричневі штани і чорну саржеву куртку! Один дістає з пакунка коричневу арештантську куртку. Продається з аукціону, неймовірно низькі ціни, тиждень знижок, куртка задешево, за чарку коньяку. Ану кому підійде? Веселий гамір, сміх, нова радість[222], всі гуртом співають та «ві-де-бум!» гукають. А тепер пара парусинових туфель, знайомих з місцевими особливостями різних тюрем, із солом'яними підошвами, в них зручно тікати, а ще маємо ковдру. Гей, та ти ж мав здати її коменданту!

Тихо прослизнула господиня, обережно причинила двері: тихіше, там люди зайшли. Один зразу зиркнув у вікно. Його сусід сміється: коли запахне смаленим, вікна не стануть у пригоді, ось дивися сюди. Він пірнув під стіл і підняв ляду, що вела до погреба. Ось підвал, а звідти — зразу в сусідський двір, навіть лізти не треба, все по рівному. Лише шапки не знімай, а то звернуть увагу.

Якийсь старигань пробурчав: «Гарну пісню ти заспівав. Є ще й інші, також непогані. А ось таку знаєш?» Він витяг пожмаканий аркуш, списаний нерівним почерком: «Мертвий арештант». — «Та вона, мабуть, сумна?» — «Що значить сумна? Правдива пісня, не гірша твоєї». — «Ну давай, тільки цур не плач, цур не плач, бо не дам тобі калач».

«Мертвий арештант. Бідний і веселий хлопець у життєву путь зібрався, зле і нице відкидав він, жити чесно намагався. На нещастя духи злії на дорозі в нього стали. Був обмовлений він підло, нишпорки його впіймали. [Полюють, полюють, кляте полювання, за мною полювали кляті пси, ще й як полювали, ледь не убили. Так воно й тягнеться, не знати, куди тікать, та й бігати так швидко ніхто не зможе, тікаєш щодуху, на підкінець таки все одно зловлять. Ось загнали вже Франца, нікуди вже не бігтиму, досить з мене, жеріть мене на здоров'я.]

І ні крик, ні причитання вже йому тут не зарадять, через свідчення фальшиві у тюрму його посадять. Судді мудрі помилились, [Полювання, полювання, кляте полювання] і невинний потерпає, [як ці кляті пси за мною полювали] честь уже не відновити, і свободи вже немає. Люди, люди, він гукає, зла нікому не бажав я, що ж ви нищите людину, нащо чините безправ'я? [Отак воно, не знаєш, де рятуватися. Біжиш усе далі й далі, біжиш з усіх ніг, робиш усе, що можна.] Та коли нарешті вийшов із в'язниці мов приблуда, то збагнув, що тим колишнім більше він уже не буде. Він блукав понад рікою — мосту годі відшукати, довелось йому в зажурі до в'язниці повертати. Хліба він просив і стукав, та зачинені ворота, [Полювання, полювання, кляте полювання.] Більше він не міг терпіти й красти став, як та босота.

[Винний, винний, винний, ото ж і воно, мав справді стати винним, треба було завинити, в тисячу разів більше завинити!] Знову злочин — значить, мусять його дужче покарати, знову він сидить у в'язниці, знову дивиться на ґрати. [Франце, алілуя, ти чуєш, в тисячу разів більше завинити, в тисячу разів більше завинити.] Врешті вийшов він на волю: душе, ріже і вбиває, і до всіх людей навколо вже пощади він не має. Та не довго шал тривав той, скоро знов його схопили і за злочини криваві пожиттєво засудили. [Полювання, полювання, кляте полювання, він правий, він таки правильно зробив.]

Терпить він знущання й кпини, та не хоче він жалітись, у ярмі він научився, як брехати і молитись. З дня у день усе по колу, і життя мов заніміло, дух його погас раніше, ніж погасло його тіло. [Полювання, полювання, кляте полювання, а вони все мене заганяли, я завжди викладався, як міг, а тепер я заїхав у болото і я не винний в тому, що ж я мав робити. Я звуся Францом Біберкопфом, і я досі такий, як колись, тож стережіться.]

Обірвався шлях життєвий у весняную погоду, у могилі віднайшов він свою втрачену свободу. І тюремний дзвін у тиші з ним прощається навіки, був він втрачений для світу і в тюрмі склепив повіки. [Стережіться, панове, ще не знаєте ви Франца Біберкопфа, він за гріш не продається, якщо вже мусить він зійти в могилу, на кожнім пальці по душі з собою забере й пошле їх до Господа Бога, нехай їх туди зарахують і нехай вони скажуть: ми перші прийшли, а за нами вже Франц. Тож не дивуйся, Господи Боже, що він прибуде з таким супроводом, ви ж самі за ним полювали, а тепер він прибуде у великому екіпажі, на землі він був таким маленьким, тож тепер у небі покаже вам, хто ж він такий.]»