Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 79)
А скільки настраждався Йов[215], чоловік з країни Уц, поки не спізнав усього, аж поки нічого більше не могло впасти на нього. Напали сабеї та повбивали пастухів, з неба спав божий вогонь і спалив отару та слуг, халдеї повбивали його верблюдів та погоничів, його сини й дочки сиділи в домі свого первородженого брата, аж раптово надійшов великий вітер з боку пустелі та й ударив на чотири роги дому, і юнаки погинули.
То вже було багато бід, але на тому все не скінчилося. Свого плаща роздер Йов, покусав руки, обстриг голову, обсипав себе землею. Та на тому все не скінчилося. Обкидало Йова злим гнояком від стопи ноги його аж до його черепа, він сидів у піску, і гній спливав з нього, він узяв собі черепка, щоб шкребти себе.
Поприходили приятелі його, теманянин Еліфаз, шух'янин Біддад та нааматянин Цофар, вони прибули здалека, щоб потішити його, страшно голосили й ридали вони, і не пізнали його, так страшно понівечило його, який мав семеро синів та три дочки, сім тисяч овець, три тисячі верблюдів, п'ятсот пар волів, п'ятсот ослиць та дуже багато рабів.
А ти, Франце Біберкопф, утратив не так багато, як Йов з країни Уц, нещастя насуваються на тебе поволі. З кожним кроком ти наближаєшся до того, що чекає на тебе, ти вигадуєш для себе тисячу відмовок і плекаєш марні надії, але ти вже наважився, ти налаштований рішуче, готовий до чогось лихого, проте не до найгіршого. Тільки не це, ні, тільки не це! Ти сам себе вмовляєш, побиваєшся над собою, але чому бути, того не оминути. Але щось у тобі не хоче того, не хоче прийняти. Ти зітхаєш: звідки чекати мені захисту, нещастя насувається на мене, що буде мені опорою? Воно все ближче! І ти сам, як слимак, наближаєшся до нього, ти не боягуз, у тебе не лише міцні м'язи, ти Франц Біберкопф, ти кобра-змія. Поглянь, як вона звивається, сантиметр за сантиметром підповзаючи до чудовиська, що чигає на тебе й готове схопити.
Ти не гроші втратиш, Франце, ти сам згориш до глибини душі своєї! Дивись, як торжествує Блудниця Вавилон! І з'явився один із семи янголів, що тримали сім чаш, і промовив: Іди сюди, і я покажу велику блудницю Вавилон, що сидить над багатьма водами. І там жінка, що сидить на червоній звірині, у руці мала вона золоту чашу, на чолі її було написане ім’я, таємниця. Та жінка п’яна від крови святих[216].
Ти відчуваєш лихо, воно вже поряд. Хто зна, чи вистачить тобі сили, чи не загинеш і ти сам?
У гарній, світлій кімнаті садового будиночка на Вільмерсдорферштрасе сидить Франц Біберкопф і чекає.
Кобра-змія згорнулася кільцем, лежить на сонечку та гріється. Все остогиділо, він такий сильний і хоче щось робити, а натомість змушений лежати, ще не домовлено, де вони мають зустрітися, товстушка Тоні роздобула для нього темні окуляри в роговій оправі, мені треба купити собі нове вбрання, а може, ще й намалювати шрам на щоці. Ондечки хтось біжить через двір. Диви, як поспішає. А мені спішити нікуди. Якби люди так не квапилися, то жили б удвічі довше і втричі більше встигали зробити. Ось як на шестиденних перегонах, приміром: велосипедисти тиснуть і тиснуть на педалі, але спокійно, в людей є терпець, молоко у них не збіжить, а публіка хай собі свистить — що вона в цьому тямить? Хтось стукає у двері. А чого ж би його не подзвонити у дверний дзвінок? Хай йому трясця, адже тут тільки один вихід! Ану ж бо послухаємо.
З кожним кроком ти наближаєшся до того, що чекає на тебе; ти вигадуєш для себе тисячу відмовок і плекаєш марні надії, так, ти готовий до чогось лихого, проте не до найгіршого, не до найгіршого…
Ану ж бо послухаємо, що там за балачка. Голос ніби знайомий. Крик, плач, ридання. Треба поглянути. Тебе охопив страх? Про що ти подумав цієї миті? Та багато чого може наверзтися на думку. О, та її знаю. Це ж Єва.
Двері відчинилися. На порозі стоїть Єва, ридма ридає, товстуха Тоні обнімає її, заспокоює. Чого вона так гірко плаче? Що трапилося? Та багато чого може трапитися. Йому вчувається інший крик, Міцин, а тут ще Райнгольд лежить на ліжку.
«Добридень, Єво. Що таке, дорогенька, що з тобою, що трапилося? Може, все не так і страшно?» — «Облиш мене». Сказала, як відбрила. Чи хтось її помотлошив, дав добрячої прочуханки? Мабуть, вона щось бовкнула Герберту, і той здогадався, хто насправді батько дитини. «Тебе хтось побив? Невже Герберт?» — «Відчепися, не торкайся до мене». Ну й погляд у неї! Тепер уже й знати мене не хоче, але ж вона сама хотіла. Та в чому ж справа, що з нею таке, ще, чого доброго, люди позбігаються, треба зачинити двері. Тоні стоїть поряд, клопочеться довкола Єви: «Заспокойся, Єво, заспокойся, опануй себе, та скажи вже, що таке, заходь, а де Герберт?» — «Не зайду, нізащо не зайду!» — «Та ходімо, Єво, ходімо, сядемо, я зварю кави. А ти, Франце, йди звідси». — «Чого це я маю йти, що я такого зробив?»
Аж тут Єва широко розплющила очі, які враз стали страшними — здавалося, що й вбити ними може, заверещала й вхопила Франца за камізельку: «Ні, хай іде з нами, нехай зайде, я хочу, щоб ти зайшов!» Та який ґедзь її вкусив? Сказилася вона, чи що? Може, їй щось наговорили? А Єва сидить на канапі поряд із товстухою Тоні й уся тремтить. Обличчя розпухле, її б'ють дрижаки, вона дуже знервована. Це, мабуть, тому, що вона при надії, але ж Єва завагітніла від мене, то чого їй боятися? А Єва обняла обома руками Тоні за шию і щось прошепотіла на вухо, спершу не могла вимовити й слова. А тепер уже з Тоні щось негаразд. Вона сплеснула руками, а Єва тремтить і дістає з кишені пожмакану газету, може, там є щось про наше діло на Штралауерштрасе, Франц схопився, що за дурні жінки, і як крикне: «Мавпи ви пришелепуваті! Що за цирк ви тут влаштували? Мене теж за мавпу маєте?» — «Господи боже мій, Господи Боже мій…» — бурмоче товстуха, а Єва мовчить, лише тремтить і тихенько скімлить. Франц перехилився через стіл і вихопив у товстухи газету. Там поряд дві світлини. Що це? Якесь жахливе, жахливе, неймовірне страхіття! Це ж я, це я, це я. Але чому я тут? Через ту справу на Штралауерштрасе? Якесь жахливе, жахливе, неймовірне страхіття! Це насправді я, поряд — Райнгольд, а вгорі заголовок: «Убивство проститутки під Фраєнвальде. Жертва — Емілія Парсунке з Бернау». Міца! А це ж хто? Це я. Мишка скочила за піч, вийде, коли буде ніч.
Францова рука судомно зіжмакала газету. Він повільно опустився на стілець, сидить, весь зіщулився. Що ж це вони пишуть таке? Мишка скочила за піч.
Обидві жінки дивляться на нього й плачуть, ну чого витріщилися, вбивство, та як же це так, Міца, це просто якесь божевілля, як таке могло трапитися? Його рука знову тягнеться до газети на столі, зараз прочитаємо, що там написано, так, ось моє фото, а поряд Райнгольдове, убивство під Фраєнвальде, вбита Емілія Парсунке з Бернау, як вона потрапила у Фраєнвальде? Що це взагалі за газета? А, «Морґенпост». Підняв руку з газетою й знову опустив. А Єва? Як вона? Дивиться якось інакше, нахилилася до нього, вже не плаче. «Ну, Франце?» Голос, хтось говорить, я маю відповісти, дві жінки, вбивство, що за вбивство, у Фраєнвальде, я вбив її під Фраєнвальде, я ніколи в житті не був у Фраєнвальде, де воно взагалі? «Ну, скажи бодай щось, Франце, чого ж ти мовчиш?»
Франц дивиться на неї, його великі очі дивляться на неї, він тримає газету на долоні, його голова тремтить, він над силу читає якимсь захриплим, рипучим голосом. Убивство під Фраєнвальде. Емілія Парсунке з Бернау, дата народження — 12 червня 1908 року.
«Так, це Міца. Справді вона. Що ти на це скажеш, Єво? Її вбили. Ось чому ми її не знайшли». — «Читай далі, Франце, там і про тебе написано». — «Про мене?»
Він знову взяв газету, дивиться. Це ж моє фото!
Франц повільно розгойдується всім тілом, шепоче: «Боже мій, Єво, Боже мій!» Єві стало страшно, страшно, вона підсунула свого стільця до його крісла. А він і далі розгойдується. А потім раптом засопів і надув щоки. У нього такий вираз обличчя, ніби він силкується посміхнутися. «Боже мій, Єво, що ж тепер робити, що робити?» — «А чому там твоє фото?» — «Де?» — «Та в газеті ж!» — «Я не знаю. Ради Бога, що ж це таке, як таке могло статися, це просто смішно». Він безпомічно дивиться на неї, а вона радіє, у нього людський погляд, у Єви знову полилися сльози з очей, товстуха й собі взялася скімлити, Францова рука лягла на Євине плече, він притиснувся обличчя до її грудей, схлипує: «Що це таке, Єво, що сталося з нашою Міцекен, що з нею сталося, вона мертва, вона не пішла від мене, її хтось убив, Єво, нашу Міцекен хтось убив, мою Міцекен, що ж це таке, невже це правда, скажи мені, Єво, що це неправда!»
Він думає про Міцекен, а в грудях підіймається, наростає якийсь потойбічний страх, ось той жнець, що зветься Смерть, від Бога має сили вщерть, йде, вимахує сокирою на довгім держалні, виграє на флейті, роззявляє свою пащеку, бере сурму, зараз засурмить у сурму, вдарить у барабани, і вирине з мороку чорний таран, і піде трощити — вумм, вумм! Тихіше!
Єва чує, як Франц скрегоче зубами, ніби перемелює щось своїми щелепами. Єва обняла Франца. Його голова тремтить, він хоче щось сказати, та лише захрипів, потім затих. Так і не промовив жодного слова.
Коли він лежав під машиною, то було так само. Ніби під млинові жорна потрапив, немов брила привалила мене, треба опанувати себе, та хоч би які зусилля я до того докладав, усе марно, все одно мене перемеле і розчавить, навіть якби я був із заліза, все одно мене перемеле і розчавить.