Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 78)
«Та що ж копати, якщо тут нічого нема?» Усе довкола перерили, з глибини ями викопали ще зелену траву, отже, тут нещодавно хтось копав — учора, а може, й сьогодні. Вона от-от має з'явитися, Карл весь час затискає рукою носа, вона, напевне, вже геть розклалася, стільки місяців минуло, ще й дощі. Один із тих, що копав у ямі, раптом запитує: «А в що вона була вбрана?» — «У темну спідницю й рожеву блузку». — «Шовкову?» — «Може й шовкову, в усякому разі тканина була ясно-рожева». — «Як оця?» — поліцейський тримає в руці клапоть мереживної шлярки, на ній земля, і хоча той клапоть брудний, але видно, що він рожевий. Поліцейський показує його слідчому: «Мабуть, від рукава». Працюють далі. Ясно, що тут щось було закопано. Вчора або навіть сьогодні тут хтось рився. Карл завмер на місці; таки справді той Райнгольд відчув, що запахло смаленим, викопав її і, напевне, кинув десь у воду. Ну й спритний! Слідчий відійшов убік і переговорюється з комісаром, розмова була довга, комісар щось занотовував у своєму записнику. Потім вони втрьох повертаються до машини; один поліцейський залишився на місці.
По дорозі слідчий запитує Карла: «Отже, коли ви прийшли, дівчина вже була мертва?» — «Так». — «Як ви можете це довести?» — «А що?» — «Ну, а коли ваш Райнгольд скаже, що це ви її вбили або допомагали йому у вбивстві?» — «Нести труп я йому справді допомагав. Але навіщо мені вбивати дівчину?» — «Та з тієї самої причини, з якої він її вбив чи нібито вбив». — «Та я ж зовсім не був з нею того вечора». — «Але ви були з нею вдень». — «Так, але потім не був. Коли я пішов, вона була ще жива». — «Вам буде складно довести своє алібі».
У машині слідчий знову допитується в Карла: «А де ви були ввечері чи вночі після цієї справи з Райнгольдом?» А бодай тобі! Доведеться розказати, як воно було. «Я поїхав за кордон, він дав мені свій паспорт, я й поїхав, бо якби все це виплило, то я тоді мав би алібі». — «Дивна річ! А для чого ви взагалі це робили? Ви що, були такими друзями?» — «Та були. Я людина бідна, а він мені грошей дав». — «А тепер він уже вам не друг чи в нього гроші скінчилися?» — «Він — мій друг? Ні, пане слідчий. Ви ж знаєте, за що я сиджу — за оцю справу зі сторожем і таке інше. То він мене здав».
Слідчий і комісар перезирнулися, машина мчить уперед, підстрибує на вибоїнах, алея проноситься повз них, тут я їхав з нею, 180 днів дарую тобі. «То ви побили горшки, і вашій дружбі настав кінець?» — «Трапляється й таке у житті. [Це він мене «на арапа» бере, але стріляного горобця на полові не обдуриш! Ага, постривай, я знаю, що сказати.] Взагалі-то справа в тому, пане слідчий, що Райнгольд людина дуже брутальна, він і мене хотів прибрати». — «Ось воно що! То він вже якимось чином діяв проти вас?» — «Ні, але робив такі натяки». — «А більше нічого?» — «Ні». — «Ну що ж, побачимо».
Труп Міци знайшли через два дні десь за кілометр від того видолинка. Як тільки інформація про цю справу потрапила в газети, зголосилися двоє садівників, які повідомили, що бачили в тому місці лісу чоловіка з великою валізою, схоже важкою. Обоє ще стали гадати, що то він тягне. А потім той чоловік сів відпочити у видолинку. Коли за півгодини вони поверталися тією самою дорогою, він і досі сидів там, із закасаними рукавами. Валізи вони не помітили, напевне, вона стояла внизу. Вони доволі детально описали того чоловіка: на зріст приблизно 1,75 метра, кремезний у плечах, чорний капелюх, світло-сірий літній костюм кольору «перець із сіллю», волочить ноги, ніби не зовсім здоровий, дуже високе чоло з поздовжніми зморшками.
У тому місці, на яке вказали садівники, є чимало видолинків, поліцейські собаки тут мало що допоможуть, тож вирішили перекопати всі довколишні ями, в одній із них тільки копнули кілька разів лопатою, як натрапили на велику коричневу картонну коробку, перев'язану шпагатом. Коли комісари її відкрили, то побачили, що там лежить жіночий одяг: подерта блузка, довгі світлі панчохи, стара брунатна сукня із вовни, брудні носові хустинки, дві зубні щітки. Коробка хоч і промокла, але не наскрізь; скидається на те, що пролежала вона тут недовго. Складно щось зрозуміти. Адже вбита дівчина була вбрана у рожеву блузу.
А невдовзі після цього в іншому видолинку знайшли і валізу, а в ній скоцюрблений труп, міцно зв'язаний шнурками від штор. Увечері у всі відділки поліції міста, а також інших міст передали повідомлення з прикметами підозрюваного у вбивстві.
Райнгольд ще тоді, коли його допитували в поліцейському управлінні, одразу збагнув, звідки дме вітер. Отож він вирішив вплутати у цю справу ще й Франца. Той чудово годився на роль убивці. Що взагалі той Карл-бляхар може довести? Хіба мене хтось бачив у Фраєнвальде? Навряд. Може, хтось і бачив мене у готелі чи на дорозі, то це не страшно, спробую з Францом перебалакати. Було б добре, якби він на якийсь час кудись зник, тоді все виглядатиме так, ніби він замішаний у цій справі.
Щойно Райнгольда відпустили з поліцейської управи, він подався до Франца та й каже йому, що Карл-бляхар їх видав, треба змиватися. За чверть години Франц спакував речі, Райнгольд помагає, обоє на всі заставки лають Карла, тоді Єва відрядила Франца у Вільмерсдорф до своєї давньої подруги Тоні. Райнгольд поїхав з ним на машині до Вільмерсдорфа, там вони разом і придбали валізу. Райнгольд хотів податися за кордон, тож йому потрібна велика валіза, спершу він хотів купити гардеробну скриню, але потім усе-таки зупинився на фібровому чемодані, найбільшому, який він міг сам нести. На носильників я не покладаюся, всі вони нишпорки, свою адресу я тобі надішлю, бувай здоровий, Франце, вітання Єві.
Жахлива катастрофа у Празі, вже дістали 21 загиблого, 150 осіб залишаються під завалами. Ця купа уламків ще кілька хвилин тому була семиповерховою новобудовою, а тепер під нею лежить багато загиблих та важкопоранених. Завалилася залізобетонна конструкція вагою у 800 000 кілограмів, засипавши два підвальні поверхи. Поліцай, що стояв на посту на тій вулиці, почувши підозрілий тріск, який долинав з будівлі, зупинив перехожих. Не розгубившись, він заскочив у вагон трамвая, що саме наближався до того місця, й сам натиснув на гальма. Над Атлантикою бушують сильні шторми, з Північної Америки рухаються у східному напрямку один за одним потужні циклони, тоді як обидва антициклони з центрами у Центральній Америці та в районі між Ґренландією й Ірландією, залишаються на місці. Газети публікують величезні, що займають кілька шпальт, статті про дирижабль «Граф Цеппелін» та його запланований переліт. Детально обговорюють кожну деталь конструкції повітряного судна, біографію командира екіпажу та перспективи цього перельоту. В передових статтях захоплено вихваляється німецька надійність, а також здобутки дирижаблебудівної індустрії. Попри всю пропаганду на користь літаків, не виключено, що повітряні кораблі є транспортним засобом майбутнього. Та політ дирижабля не відбувся, Екенер[212] не хотів даремно ризикувати.
І ось відкрили валізу, в якій лежала Міца. Вона була донькою трамвайного кондуктора з Бернау. У родині було троє дітей, мати пішла від чоловіка й виїхала з міста, а чому, того ніхто не знає. Міца залишилася вдома за хазяйку, і на ній була вся хатня робота. Часом увечері вона їздила до Берліна на танці — до Лестмана та у заклад, що навпроти, кілька разів кавалери брали її з собою в готель, а потім було вже пізно повертатися додому, і вона залишалася ночувати у Берліні, потім вона познайомилася з Євою, і так воно й пішло. Вони були зареєстровані у відділку на Штеттинському вокзалі. Для Міци, яка спершу звалася Сонею, почалося приємне життя, у неї було багато знайомих і чимало друзів, але згодом вона постійно жила тільки з одним, то був сильний чоловік з однією рукою, якого Міца покохала з першого погляду й любила до кінця свого життя. А кінець той був жахливий, погано вона скінчила. І за віщо, чому, що такого вона зробила, вона приїхала з Бернау й потрапила у вир Берліна, вона не була безневинною, звісно, що ні, але плекала в собі щире, незгасне кохання до того, хто став її чоловіком і біля якого вона упадала, як біля малої дитини. Її вбили, бо вона випадково опинилася поряд із цим чоловіком, от таке життя, й годі тут щось збагнути. Вона поїхала у Фраєнвальде, щоб захистити свого друга, а там її задушили, вбили, і її не стало, таке життя.
Потім зробили зліпок з її шиї та обличчя, й тепер Міца стала кримінальною справою, таким собі речовим доказом, сполучною ланкою у цій справі, подібною до телефонного кабелю, а так її більше немає. З якогось матеріалу, схожого на целулоїд, зробили з неї муляж[213], розфарбували природними кольорами, виглядає як жива. І ось Міца, точніше її обличчя та шия, стоїть у шафі з документами, ходімо, ходімо, зараз будемо вдома, Ашинґер, маєш мене втішити, я твоя. Вона стоїть за склом, її обличчя убите, її серце убите, її лоно убите, її усмішка вбита, маєш мене втішити, ходімо.
Франце, чому ти зітхаєш, Францику, Єва постійно навідується до тебе й запитує, про що ти думаєш, але відповіді не отримує, так і йде без відповіді, чому ти зіщулився й пригинаєшся, пригинаєшся, ховаєшся за рогом, за фіранкою, а ще ходиш маленькими, дрібними кроками? Ти ж знаєш життя, ти ж не з неба впав, ти маєш добрий нюх на такі речі й про щось здогадуєшся. Нічого не бачиш, нічого не чуєш, але відчуваєш, не наважуєшся поглянути в той бік, відводиш погляд, але й не тікаєш, для цього ти надто рішучий, ти стис зуби, ти не боягуз, але не знаєш, що тобі робити, чи стане тобі снаги і сил звалити на свої плечі такий тягар.