Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 58)
«Ну ти таки дечого вже досяг». Франц зі столяром сидять й мовчки слухають, а господар усе розводиться, аж тут столяр наче з цепу зірвався:
«Я в марксизмі нічого не тямлю. Але знай, Фріце, не все так просто, як то ти зметикував у своїй макітрі. На біса мені марксизм або те, що інші кажуть — чи росіяни, чи Віллі зі своїм Штирнером. Усе це може бути хибним. Те, чого я справді потребую, я можу хоч щодня на пальцях полічити. Адже я зразу зрозумію, що то означає, коли мені хтось по шиї дасть. Або коли я сьогодні працюю, а завтра мене виженуть, скажуть, що нема замовлень, майстер залишиться, шеф, звичайно, також, тільки мене одного викинуть на вулицю, ходи тоді за допомогою. А дома у мене троє дівчат сидять, ходять до початкової школи, а в старшенької ніжки криві через англійську хворобу[172], послати її на лікування я не маю можливости, ото хіба що у школі до неї черга дійде. Моя жінка могла б пооббивати пороги у відомстві у справах дітей чи куди там ще можна піти, та вона зайнята, а зараз ще й хвора, взагалі-то вона роботяща, торгує на ятці копченими оселедцями, а дівчатка вчаться, вчаться, а яка школа, сам можеш уявити, і врешті вони знатимуть не більше нас. Отож-бо й воно. Я, звичайно, розумію, що інші намагаються своїх дітей чужих мов навчити, а влітку їдуть з ними на води, а в нас нема грошей навіть до Теґеля з ними поїхати. І кривих ніжок у дітей багатих ніколи не буває. А коли мені до дохтора треба, бо в мене ревматизм, то в тісній почекальні сидить чоловік з тридцять, а потім він ще й питає: так у вас же ревматизм, напевне, й раніше був, а як довго ви працюєте, а маєте папери? Він мені не вірить, а потім іди до лікаря від каси страхування, а там те саме, а якщо я хочу, щоб страхова каса, яка з мене щомісяця внесок здирає, мене на лікування послала, то я вже й не знаю, хіба що ти власну голову під пахвою принесеш, тоді, може, й пошлють. Фріце, я все це й без окулярів бачу. То вже треба верблюдом із зоопарку бути, щоб того не розуміти. І сьогодні це кожному й без Карла Маркса ясно. Адже, Фріце, все так і є, хіба ні?»
Столяр піднімає свою сиву голову і впритул дивиться на господаря. Потім знову встромив до рота люльку і пахкає, чекає, що той відповість. Господареві, здається, все це не дуже до вподоби, він склав губи трубочкою і бурчить: «Таки твоя правда. Моя молодша також має криві ніжки, і в мене так само нема грошей, щоб її у село відправити. Хоча, зрештою, бідні й багаті завжди були. Тут нам годі щось змінити».
Столяр незворушно попихкує люлькою: «Ось тільки кому хочеться бідним бути? Ото хай собі інші будуть бідні. А в мене ніякої охоти. З часом це добряче допікає».
Стиха балакають, повільно посьорбуючи пиво. Франц усе прислухається. Тут від шинквасу підходить Віллі. А Франц підводиться, бере свого капелюха і йде геть: «Ні, Віллі, сьогодні я хочу раніше лягти спати. Після вчорашнього голова як не лусне».
Франц крокує розпеченою, запиленою вулицею, румм ді бум ді думмель ді дай. Румм ді бум ді думмель ді дай. Ой хвилинку почекай-но, Гаарман[173] в гості вже іде, В нього є сокирка файна, Не сховаєшся ніде. Ой хвилинку почекай-но, Гаарман в гості вже іде… Хай йому біс, куди це я бреду? Куди мене занесло? Франц зупинився, хотів було через дорогу перейти, але вирішив розвернутися й пішов назад запилюженою вулицею, попри шинок, де ще й досі сиділи господар зі столяром. Ні, заходити не буду. А столяр таки правду казав. Для чого мені політика і всі ці дурниці? Користи мені з того жодної. Користи жодної. Жодної.
І Франц іде собі далі розпеченою, запилюженою, неспокійною вулицею. Серпень. На Розенталерплац купа людей, продавець газет тримає «Берлінську робітничу газету»[174]: «Марксистське таємне судилище», «Чеський єврей збиткується над хлопчиками», зґвалтував 20 хлопчиків, але його й досі не арештовують. Я також колись так торгував. Жахлива спека сьогодні. Франц зупинився: купив у чоловіка газету, на шапці свастика зеленого кольору, одноокий інвалід, знаю його з «Нового світу»[175], пий, пий, братику, пий, вдома залиш усі думи сумні, пий, братику, пий, вдома залиш усі думи сумні, біль і печаль хай ідуть в небуття, знову настане веселе життя.
Перейшов через площу і рушив по Ельзассерштрасе, згадав шнурки для черевиків, Людерса, біль і печаль хай ідуть в небуття, знову настане веселе життя, біль і печаль хай ідуть в небуття, знову настане веселе життя. Давно це було, минулого Різдва, страшенно давно, ось тут я стояв біля Фабіша, вигукував, торгував усіляким мотлохом, чимось для краваток, либонь затискачами, і Ліна, Ліна, полячка, товстушка, приходила сюди за мною.
І Франц, сам не знаючи чому, вертається на Розенталерплац і стоїть на зупинці біля Фабіша, якраз навпроти Ашинґера. І чекає. Так: він хоче саме туди. Він стоїть і чекає, і в ньому ніби тремтить якась магнітна стрілка, що вказує на північ! До Теґеля, там тюрма, тюремний мур! Саме туди йому закортіло. Саме туди йому треба.
І ось якраз їде 41-й трамвай, зупиняється, Франц заходить. Відчуває, що робить усе правильно. Трамвай рушив і їде, їде в Теґель. Він заплатив 20 пфеніґів, узяв квиток, він їде в Теґель, все йде як по маслу, ну й діла. На душі стало так легко! Справді, він їде в Теґель. Брунненштрасе, Уферштрасе, алеї, Райнікендорф, це справжнє, все це справді існує, саме туди він їде, воно там. І все цілком правильно. І поки він так сидить, усе стає ще більше справжнім, ще міцнішим, ще потужнішим. Франц відчуває таке глибоке задоволення, його охопило таке сильне умиротворення, що він заплющив очі й поринув у міцний сон.
Трамвай у сутінках проїхав ратушу. Берлінерштрасе, Райнікендорф-Вест, Теґель, кінцева. Кондуктор будить Франца, допомагає підвестися: «Далі трамвай не йде. А куди вам узагалі треба?» Франц, похитуючись, іде до виходу: «Теґель». — «Ну то ви вже приїхали». От набрався, так інваліди й пропивають свою пенсію.
А Франца зморив такий непереборний сон, що він насилу перейшов через площу й одразу попрямував до найближчої лавки під ліхтарем. Патрульний поліцай будить його, вже третя година ночі, він не чіпляється, бачить, що чоловік пристойно вдягнений, напевне, добряче набрався, але ж тут його можуть обчистити. «Тут не можна спати! Де ви мешкаєте?»
Франц трохи прочунявся. Позіхає. Так хочеться спатоньки! Ба, та це ж Теґель! А що я тут роблю? Для чого я сюди приїхав? Думки напливають одна на одну, мені треба в ліжко, а більше нічого. Сумно і сонно роззирається він навсібіч: так, так, це Теґель, тут я колись сидів, і що з того? Таксі! То навіщо я приїхав у Теґель? Гей, водію, розбуди мене, якщо я засну!
І могутній сон знову огорнув його, зірвав пелену з очей, і Франц усе зрозумів.
Ось там гори[176], і старий чоловік підводиться й каже до свого сина: ходімо. Ходімо, — каже старий чоловік до свого сина і йде, і син іде з ним, іде за ним горами й долами, вгору і вниз, вгору і вниз. — Скільки ще йти, батьку? — Я не знаю, маємо йти горами й долами, довго йти, іди за мною. Ти втомився, сину мій, не хочеш іти? — Та ні, я не втомився; коли ти хочеш, щоб я йшов з тобою, то я піду. І знову горами й долами, вгору і вниз — довгий шлях, уже полудень, і прийшли вони. — Поглянь, сину мій, там стоїть вівтар. — Мені страшно, батьку. — Чому тобі страшно, сину мій? — Ти рано розбудив мене, ми вийшли й забули ягня для цілопалення. — Так, ми його забули. Йшли горами й долами, вгору і вниз, так, ми його забули, ми не привели ягня. Поглянь, ось там вівтар. — Мені страшно, батьку. — Я маю скинути плаща; тобі страшно, сину мій? — Так, мені страшно, батьку. — Мені також страшно, мій сину, підійди ближче до мене, я вже скинув плаща, щоб не замастити рукави кров'ю. — Мені страшно, батьку, бо ти маєш ніж. — Так, я маю ножа, бо мушу вбити тебе, мушу принести тебе в жертву, так наказав Господь, покорися його волі, сину мій. — Ні, ні, я не можу, я закричу, не торкайся мене, я не хочу, щоб мене вбили. — Ти стоїш на колінах, сину мій, не кричи. — Я кричатиму. — Не кричи; якщо ти не захочеш, я не зроблю цього, але ти маєш захотіти. — Ми йшли горами й долами, вгору і вниз, чому я не можу повернутися додому? — Що тобі дім, коли Господь кличе тебе? — Я не можу, ні, але хочу, ні, не можу. — Підійди ближче, сину мій, поглянь, у мене в руці ніж, поглянь на нього, він дуже гострий, він має увіткнутися тобі в шию. — Має перетяти моє горло? — Так. — І тоді заструмує кров? — Так. Бо так наказав Господь. Чи хочеш ти сповнити його волю? — Я ще не можу, батьку. — Підійди швидше, мені не вільно бути твоїм убивцею; я можу принести тебе у жертву, тільки якщо ти сам цього побажаєш, сам віддаси своє життя. — Сам віддам своє життя? — Так, і віддаси його без страху. О, горе мені! Ти маєш померти, віддати своє життя Господу. Підійди ближче. — Наш Господь хоче цього? Ми йшли горами й долами, вгору і вниз, я так рано сьогодні встав. — Ти ж не хочеш бути боягузом? — Так, я все зрозумів, усе зрозумів! — І що ж ти зрозумів, сину мій? — Піднеси ножа до мого горла, зачекай, я лиш відгорну комір, щоб оголити шию. — Я бачу, ти таки справді все зрозумів, сину мій. Ти мусиш тільки захотіти, і я мушу захотіти, і якщо ми обоє охоче скоримося його волі, тоді озветься Господь, ми почуємо його поклик: «Зупинися!» Тож ходи сюди, підстав свою шию. — Так. Мені зовсім не страшно, я радо сповню його волю. Ми йшли горами й долами, вгору і вниз, і ось ми тут. Піднеси сюди ножа, батьку ріж, я не кричатиму.