Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 59)

І син відкинув голову, батько зайшов ззаду, ліву руку поклав йому чоло, правицею заніс жертовний ніж. Син хоче цього. І тут почули вони поклик Господа і впали ниць.

Що промовив голос Господній? — Алілуя. Горами й долами лунав той голос. Ви покірні волі моїй, алілуя. І ви житимете. Алілуя. Зупинися, викинь ножа у провалля. Алілуя. Я Господь, якому ви маєте скорятися нині й на віки вічні. Алілуя. Алілуя. Алілуя. Алілуя. Алілуя. Алілуя. Алілуя. Алілуя, луя, луя, луйя, алілуя, луя, алілуя.

«Міцо, Муллекен, маленька Муллекен, ну висвари мене добряче». Франц хоче посадити Міцу собі на коліна. «Ну скажи бодай слово, що я такого зробив, хіба що спізнився вчора ввечері?» — «Послухай, Франце, ти можеш втрапити у халепу, вештаючись зі всякими». — «Ти про що?» — «Водію довелося тягти тебе нагору. Я до тебе говорю, а ти — анітелень, лежиш і хропеш». — «Та я ж кажу тобі: був у Теґелі, саме так, їздив до Теґеля, зовсім один». — «І це правда?» — «Так, зовсім один. Мені там колись довелося кілька років відсидіти». — «То ще не все відсидів?» — «Ні, відсидів усе до останнього дня. Просто хотілося ще раз на все те поглянути. То хіба через це варто злитися, Муллекен?»

Вона сидить поряд, як завжди, і не зводить з нього лагідного погляду. «Послухай, кинув би ти ту політику, га?» — «Та я вже кинув». — «І що, на збори більше не ходитимеш?» — «Та, мабуть, не ходитиму». — «А якщо підеш, то скажеш мені?» — «Скажу».

Тут Міца поклала свою руку Францові на плече, притулилася до нього, обоє замовкли.

І знову не знайдеться нікого, хто був би щасливіший за нашого Франца Біберкопфа, який послав політику під три чорти. Сильно йому треба через неї собі голову сушити! Сидить тепер по шинках, співає, грає в карти, а Міца тим часом познайомилася з одним паном, що майже такий самий заможний, як і Євин, але одружений, що тільки на краще, він найняв для неї непогану квартирку з двома кімнатами.

А того, що надумала Міца, Францові також не вдалося уникнути. Якось до нього несподівано прийшла Єва. А чом би й ні, коли Міца сама цього хоче? Але, Єво, послухай, а що як в тебе справді буде дитина? Ну, якщо у мене народиться дитина, то мій старий на радощах мені десять замків набудує.

Про Франца Біберкопфа нема що багато розказувати, цього хлопця ми вже знаємо. Можна легко уявити, що робитиме свиня, коли повернеться у свій хлів. Щоправда, свині ведеться краще, ніж людині, адже свиня — то просто купа м'яса й жиру, і що з нею може трапитися, варіантів небагато, головне, щоб корму було вдосталь: у кращому разі вона може ще раз привести потомство, але в кінці життя на неї все одно чекає ніж, що, зрештою, не так уже й жахливо: перш ніж вона щось збагне, — а що може збагнути така тварина? — її вже й порішили. Тоді як людина має очі, в ній приховано багато чого, й усе на купі; людина може думати про всіляку чортівню, а передовсім про те [от жахлива голова], що з нею трапиться в майбутньому.

Ось так живе собі наш товстун, наш любий однорукий Франц Біберкопф, Біберкопфчик, а вже й серпень, коли погода ще така приємна. І Францик уже дуже незлецько навчився веслувати самою лише лівою рукою, поліція його не турбує, хоча він давно вже не з'являвся на реєстрацію, мабуть, у них у відділку також усі на літніх акаціях, врешті, поліцаї також мають усього дві ноги, й за ті пфеніґи, які вони заробляють, їм неохота збивати ноги через такі дрібниці, і навіщо його шукати; кому цікавий той Франц Біберкопф, що то за Біберкопф, чому саме Біберкопф, і чому в нього одна рука, раніше було дві; та хай собі та справа припадає пилом, у людей достатньо інших клопотів.

Але ще є вулиці, де чути й видно всяку всячину, буває, спаде комусь на думку щось із минулого, може й мимохідь, а життя тягнеться собі далі, день за днем, щось трапляється і сьогодні, а ти його проґавив, а назавтра знову щось, а ти про нього вже й забув, з людиною постійно щось відбувається. Та життя візьме своє, думає крізь сон Франц. От, приміром, якщо літнього дня зловити з вікна муху, посадити її у квітковий горщик та присипати піском: коли це справді здорова муха, то вона знову вилізе, й від того насипаного піску нічогісінько з нею не буде. Так собі Франц часом думає, коли дивиться довкола й бачить щось інше, ніж завжди, але мене все те не обходить, мені живеться добре, і політика мене також не обходить, а коли люди настільки дурні, що дозволяють себе експлуатувати, то що я тут вдію? Чого мені сушити голову через усіх тих людей?

А Міца має лише одну турботу: утримувати Франца від пиятик, бо то в нього слабке місце. Він має природжену потребу до алкоголю, в ньому щось таке дрімає й щораз виходить назовні. Він каже: коли п'єш, то жирком обростаєш і всяка дурниця в голову не лізе. Герберт якось сказав Францові: «Послухай, навіщо ти так багато п'єш? Ти ж щасливчик. Поглянь, ким ти був раніше: газетярем. А тепер? У тебе, звичайно, немає руки, зате ти маєш Міцу, маєш прибуток, ти ж не почнеш знову пиячити, як тоді, коли був з Ідою?» — «Та про це й мови не може бути, Герберте. Коли я п'ю, то просто так проводжу вільний час. От сидиш і маєш заняття: п'єш собі, а потім ще вип'єш, і ще. Крім того, подивися на мене, спиртне мені не шкодить». — «Так, ти знову став досить огрядним, але поглянь у дзеркало, які в тебе очі!» — «І які ж у мене очі?» — «Та сам уважно подивися: капшуки під очима, як у діда старого. І це у твої роки! Отямся, а то на справжнього діда перетворишся, від пиятики люди старіють».

«Облишмо цю розмову. Розкажи краще, як вам ведеться. Що сам поробляєш, Герберте?» — «Скоро знову візьмемося за діло, у нас двоє новеньких, добре себе показали. Знаєш Кноппа, того, який може вогонь ковтати? Так це він тих хлопців десь відкопав. Каже до них: «Якщо хочете зі мною справу мати, тоді спершу покажіть, на що ви здатні». Їм по вісімнадцять-дев'ятнадцять років. Отже, Кнопп став на розі Данціґерштрасе й дивиться, що вони робитимуть. А ті запримітили якусь стару й підгледілися, як вона гроші в банку зняла. Йдуть слідом за нею, ні на крок не відстають. Кнопп думає, що зараз вони легенько підштовхнуть її, вихоплять сумку й накивають п'ятами. Аж ні, ті терпляче йдуть слідом до будинку, де вона живе, й поки та дріботить повільним кроком, вони вже вскочили у під'їзд і чекають там на неї. Щойно стара відчинила двері, як вони кинулися до неї: «Це ви пані Мюллер?» А вона й справді пані Мюллер, потім забалакували їй зуби, аж поки побачили, що до зупинки під’їжджає трамвай, а тоді сипонули їй перцю в обличчя, вихопили сумку, захряснули двері й кинулися бігти через дорогу до зупинки. Кнопп потім лаявся й сказав, що сідати у трамвай — то вже було зайве; поки вона відчинила б вхідні двері й збагнула б, що воно й до чого, вони могли спокійнісінько в кнайпі навпроти по кухлику пива випити. До того ж біганина по вулиці підозріло виглядає». — «А вони хоча б здогадалися швидко зіскочити?» — «Так. І оскільки Кнопп був не зовсім ними задоволений, вони ще дещо встругнули: взяли із собою Кноппа й о дев'ятій вечора подалися на Ромінтенерштрасе, де цеглиною розбили вітрину годинникової крамниці, вигребли звідти все — і гайда. І ніхто їх не спіймав. Ті нахабні чортяки просто затесалися в натовп людей, які збіглися на ґвалт, і стоять собі любісінько. Такі нам згодяться». Франц хитнув головою: «Так, спритні хлопці». — «Але тобі те все ні до чого». — «Справді, ні до чого». — «Тільки кинь пити, Франце».

У Франца сіпнулося обличчя: «А чому ж не пити, Герберте? Що вам усім від мене треба? Я ж нічого не можу, нічого не можу, цілковитий інвалід». Дивиться Гербертові в очі, кутики рота опустилися: «Знаєш, до мене всі прискіпуються: один каже, щоб не пив, інший каже, щоб не водився з Віллі, а ще інший каже: облиш ту політику». — «Політику? Я проти цього нічого не маю, сам знаєш».

Відкинувся Франц на спинку стільця й все дивиться на свого друга Герберта, а той собі думає: «От пику наїв, хоч і добрий він, наш Францик, але може бути й небезпечним». А Франц простяг до нього руку й шепоче: «Зробили з мене каліку, Герберте, хіба не бачиш? Тепер я ні до чого не годжуся». — «Ну ти й загнув, піди скажи це Єві або Міці». — «Так, у ліжку — то правда, я знаю. Але от ти кимось є, щось робиш, та й хлопці теж». — «А ти? Якби сильно захотів, то міг би й одною рукою справами займатися». — «Не взяли мене. Та й Міца не хотіла. Наполягла на своєму». — «Менше з тим — давай, берися до справи». — «Ось так увесь час: то давай, то кидай. Так ніби я песик дресирований: на стіл, зі столу, а потім знову на стіл».

Герберт налив дві чарки коньяку; треба буде з Міцою перемовитися, з хлопцем не все гаразд, треба, щоб була обережна, а то знову розлютиться, і буде те, що з Ідою. Франц залпом влив у себе чарку: «Герберте, я — каліка; поглянь на порожній рукав. Якби ти знав, як вночі болить у мене те плече, спати не можу». — «То сходи до лікаря». — «Не хочу, не хочу, знати не хочу жодного лікаря, досить з мене Маґдебурґа». — «Знаєш що, я скажу Міці, щоб вона з тобою кудись поїхала. Вирвешся з Берліна, подихаєш іншим повітрям». — «Дай мені спокій, Герберте, я краще вип'ю». Герберт зашепотів йому на вухо: «А потім з Міцою буде те саме, що колись з Ідою сталося?» Франц здригнувся: «Що?!» — «Те, що чув! Чого витріщаєшся на мене, ну повитріщайся, хіба тобі мало було тих чотирьох років?» Франц стис кулак просто перед Гербертовим носом: «Слухай, ти що?» — «Я нічого, а ось ти…»