Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 60)

Єва, яка стояла під дверима, все чула. Вона хотіла було піти геть, але після цих слів зайшла до них у кімнату в розкішному ясно-брунатному костюмі, штовхнула Герберта під бік: «Та хай собі п'є. Не дурій». — «Невже ти не бачиш, що з ним коїться? Чи ти хочеш, щоб він знову в таку історію влип?» — «Ну ти й загнув, краще помовч».

Франц, як теля, витріщився на Єву.

А вже за півгодини у себе в кімнаті він питає Міцу: «Що скажеш, можна мені пити чи ні?» — «Можна, але знаючи міру. Не занадто». — «А ти не хотіла б напитися?» — «З тобою? Залюбки». Франц аж розцвів: «Боже, Міцо, ти справді хочеш напитися? Ти ще ніколи не була п'яна?» — «Та чого ж, була. Гаразд, давай нап'ємося, просто зараз».

Щойно Франц був сумний, а тепер він бачить, як Міца засяяла, так само, як ото було нещодавно, коли вона в Єви гостювала й коли про дитину мова зайшла. Дивиться Франц на неї, на свою милу, славну дівчинку: яка ж вона маленька, здається, він міг би її собі в куртку сховати, вона обвила його руками за шию, він притримує її лівою рукою за стан, і тут, і тут…

На мить Франц ніби кудись провалився. Його рука, яка лежить на її стегні, раптом напружилася. Але подумки Франц робить тією рукою якийсь рух. Його обличчя немов скам'яніло. Йому здалося, що в руці у нього збивачка, якою він згори вниз завдає Міці удару в груди — раз, ще раз… тріщать ребра… Лікарня, цвинтар, бреславець.

Франц відштовхнув Міцу, вона не знає, що з ним таке, лягає поруч з ним на долівку, а він щось бурмоче, щось лепече, і ридає, і обціловує її, і знову плаче, сам не знає чому. А потім вона приносить дві пляшки шнапсу, а він усе каже «ні, ні», але ж воно звеселяє, так радісно на душі, Боже, обоє розважаються, заходяться сміхом. Міці вже давно треба було йти до свого покровителя, та що має робити: залишилася з Францом, вона на ногах не може встояти, вже не кажучи про те, щоб кудись іти. Вона тягне шнапс просто з Францового рота, а той хоче висмоктати його назад, а в неї той шнапс уже з носа ллється. І регочуть обоє, та раптом Франц тяжко захропів і проспав аж до пізнього ранку.

Чого це в мене так болить плече, та мені ж відтяли руку.

Чого це в мене так болить плече, так болить плече?

Куди це Міца поділася? Залишила мене тут самого.

Вони відтяли мені руку, геть відтяли, плече болить, плече. Тварюки, відрізали мою руку, вони це зробили, оті тварюки, це вони були, покидьки, руки нема, та ще й кинули мене на землі. Плече, плече так болить, вони мене там порішили б, якби змогли, хай би вже й плече відрізали. Хай би вже й плече відрізали. Хай би вже й плече відрізали, то хоч би воно так не боліло, а бодай їм… Вони не вбили мене, тварюки, це їм не вдалося, не пощастило їм зі мною, тим покидькам, але й так біда, ось я лежу, і нікого немає, і ніхто не чує мого стогону: так болить рука, плече, тварюки, хай би вже тоді зовсім задавили. А тепер я півчоловік. Моє плече, моє плече, більше несила терпіти. Кляті покидьки, покидьки, занапастили мене, що мені тепер робити, і де це Міца, кинула мене. Ой болить, ой-ой-ой.

Муха все дереться й дереться нагору, вона сидить у квітковому горщику, пісок обсипається з неї, він їй байдужий, вона його струшує, вистромляє чорну голівку, вилізла.

Сидить над водою великий Вавилон, мати розпусти й гидоти землі. А сидить вона на червоній звірині, й має сім голів і десять рогів, це видно, і ти мусиш це бачити. Кожен твій крок тішить її. Напилася вона крови святих, яких шматує. Ось роги, якими вона б'є, вона вийшла з безодні й веде до прокляття, поглянь на неї, перли, кармазин, порфиру, і зуби, як скрегоче вона ними, тлусті, налиті губи, по яких текла кров, якої вона скуштувала. Вавилонська блуднице! Золоті ядучі очі, товста шия! Як же вона сміється до тебе!

Пильнуй, коли летять снаряди, багнюка летить навсібіч, кроком руш, вище ногу, тримати стрій, мені треба вийти, вперед, та що може статися, хіба що всі кістки перетовчуть, а більше нічого, думм-друмм-думм, чіткіше крок, раз-два, раз-два, лівою, лівою!

Франц Біберкопф марширує по вулицях твердим кроком, лівою-правою, лівою-правою, не здаватися втомі, жодних шинків, не пити, підемо подивимося. Аж тут летіла куля, твоя то, чи моя, як я її впіймаю, одразу ж і сконаю, лівою-правою, лівою-правою. Гуркіт барабанів, побатальйонно!.. Нарешті він дихає на повні груди.

Шлях лежить через увесь Берлін. Коли солдати містом марширують[177], а чому, а тому, а все це через чінґ-дарада, бумдара, все це через чінґдарада, дада. Стоять німі будинки проти ночі, А вітер віє, віє, де захоче[178], а чому, а тому, а все це через чінґдарадада.

У своїй глухій, брудній норі — брудній норі, а чому, а тому, глухій норі, а чому, а тому, а все це через чінґдарада, бумдарада, бум — сидить Райнгольд, той, що з Пумсової банди, коли солдати містом марширують, то їм дівчата усмішки дарують, сидить, читає газету, лівою, лівою, аж тут летіла куля, твоя то, чи моя, читає про Олімпійські ігри, раз-два, а ще про те, що гарбузове насіння — чудовий засіб проти глистів. Він читає дуже повільно, вголос, дарма що затинається. Втім, коли він сам, то майже не затинається. Замітку про гарбузове насіння вирізав ножицями, коли солдати містом марширують, бо в нього колись був солітер, можливо, він досі має одного, можливо, це той самий, а може й новий, у старого завелося потомство, треба таки спробувати з гарбузовим насінням, отже, зелену шкірочку також треба їсти, а не зчищати її. Стоять німі будинки проти ночі, А вітер віє, віє, де захоче. Конгрес гравців у скат в Альтенбурзі, я в таке не граю. Навколосвітня подорож, усі витрати становлять 30 пфеніґів за тиждень, знову якесь шахрайство.

Коли солдати містом марширують, то їм дівчата усмішки дарують, а чому, а тому, а все це через чінґдарада, бумдара, бум. Хтось стукає у двері, заходьте!

Підйом! Марш уперед! Райнгольд миттєво потягся за револьвером. Аж тут летіла куля, твоя то, чи моя, товариша скосило, і він лежить безсило, неначе лежу я, неначе лежу я. Перед ним стоїть Франц Біберкопф, без однієї руки, достоту інвалід війни. Та він п'яний! Чи ні? Нехай тільки поворухнеться, одразу ж його пристрелю.

«Хто тебе впустив?» — «Твоя господарка». В атаку, в атаку! «От стерво, геть здуріла». Райнгольд уже біля дверей: «Пані Тітч! Пані Тітч! Що це таке? Я ж вам сказав: мене нема вдома, ні для кого». — «Вибачте, пане Райнгольд, мені ніхто нічого не казав». — «Якщо я нічого не сказав, значить, мене немає, хай йому біс! Ви ще тут мені хтозна-кого в дім пустите!» — «То ви, напевне, моїй доньці сказали; а вона пішла й нічого мені не передала».

Він зачинив двері, все ще стискає револьвер. Солдати. «Чого тобі тут треба? Ти тут щось забув?» Він затинається. Чи це той самий Франц стоїть перед ним, зараз він дізнається. Йому не так давно машина руку відчавила, він був порядною людиною, це кожен під присягою підтвердить, а тепер сутенером став, не будемо згадувати, з чиєї вини. Гуркіт барабанів, побатальйонно… і ось він стоїть тут. «Гей, Райнгольде, то в тебе револьвер?» — «А що?» — «Для чого він тобі? Що ти хотів робити?» — «Я? Нічого». — «Ну тоді, може, відкладеш його вбік?» Райнгольд кладе револьвер перед собою на стіл. «Навіщо ти прийшов до мене?» Ось він сидить, це він вдарив мене в підворітті, це він викинув мене з машини, а я ж нічим йому не завинив, була ще Циллі, а я спускався сходами. Все це піднялося з пам'яті. Місяць над водою, такий яскравий увечері, дзвони. А зараз у Райнгольда револьвер.

«То сідай, Франце, ти напився, чи що?» Ач як втупився у нього, наче той бик, він точно п'яний, ніяк не покине пиятику. П’яний, звісно, ну та нічого, у мене револьвер А все це через чінґдарада, бумдарада бум. Франц сідає. Сидить. Яскравий місяць світить над водою. Він сидить у Райнгольда. У того, кому він допоміг з дівчатами, одну за одною переймав від нього, а потім той захотів, щоб Франц стояв на атасі, але ні про що не попередив, а тепер я став сутенером і не знаю, як то воно з Міцою повернеться, ось яка ситуація. Але все це лише думки. А відбувається лише одне: Райнгольд, Райнгольд сидить перед ним.

«Просто хотів побачитися з тобою, Райнгольде». Саме цього я й хотів, побачити, просто побачити — то вже вистачить, от ми й сидимо. «Що ти задумав, хочеш притиснути мене, шантажувати тим, що тоді трапилося? Чого мовчиш?» Нічого не кажи, не смикайся. Хлопче, вперед кроком руш, подумаєш, просвистіло кілька снарядів. «То це шантаж, еге ж? Скільки ж ти хочеш? Ми знали, що ти можеш прийти. І те, що ти сутенер, також знаємо». — «Ну, сутенер. А що мені робити, з однією рукою?» — «Ну, то чого тобі треба?» — «Та, власне, нічого». Рівно сидіти, триматися, це ж Райнгольд, завжди він ось так тихцем-нихцем підкрадається, треба пильнувати.

Але Франца вже взяли дрижаки. Три мудреці прибули зі сходу[179], і мали вони ладан, і курили вони ладаном, курили… І все димом огорнулося. А Райнгольд міркує собі: або він п'яний, тоді невдовзі забереться й не буде жодних проблем, або він таки чогось хоче. Ні, він таки чогось домагається, але чого саме, шантажувати ніби не збирається, а що ж тоді? Райнгольд дістав пляшку зі шнапсом і думає, що ось вип'є трохи Францик, і я все у нього вивідаю. Часом не Герберт його послав, аби винюхати, що й до чого, а потім здати? Та коли Райнгольд ставить на стіл два сині келишки, то помічає, що Франц тремтить. Місяць, ясний місяць яскраво світить над водою, аж дивитися боляче, в очах потемніло, що це зі мною таке? Тут Райнгольд втішився, повільно прибрав револьвер зі столу й засунув до кишені, потім наповнив келишки й знову поглянув на Франца: ти диви, та у нього лапа труситься, ним просто тіпає, от боягуз, тільки балакати мастак, боїться револьвера чи мене, та я ж йому нічого не зроблю. І Райнгольд одразу заспокоївся, став навіть люб'язним. Йому приємно бачити, як Франц тремтить, ні, він не п'яний, йому просто страшно, зараз ще знепритомніє чи в штани напудить, а сам, напевне, збирався мене налякати.