Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 57)
Єва веде Соню в сусідню кімнату, садовить у шезлонг: «Ти все-таки лесбійка». — «Ні, я не лесбійка, я ще жодної жінки не торкалася». — «А мене таки хочеш торкатися?» — «Так, тому що я так люблю тебе й тому, що ти хочеш від нього дитину. І в тебе від нього таки має бути дитина». — «Та ти здуріла, голубонько». Соня така збуджена, міцно тримає Єву за руки і не дає підвестися: «Тільки не кажи «ні», ти ж хочеш від нього дитинку, обіцяй мені, що народиш від нього дитинку. Пообіцяй мені це». Єва насилу вивільнитися від Соні, а та відкинулася на спинку шезлонга, заплющила очі й тільки цмакає губами.
Нарешті Соня встає й підсідає до Єви за стіл, на якому покоївка подала їм сніданок з вином. Для Соні вона принесла каву й сигарети, а та все ще замріяно усміхається сама до себе. На ній, як завжди, проста біла сукенка; Єва вбрана в чорне шовкове кімоно. «Ну що, Соню, можна з тобою нарешті серйозно поговорити?» — «Завжди можна». — «Ну, як тобі, подобається в мене?» — «Ще б пак!» — «Ну ось бачиш, і Франца ти також любиш, еге ж?» — «Так». — «Я ось до чого веду: якщо ти любиш Франца, то наглядай за ним. Він вештається там, де не слід. І весь час з отим шмаркачем, з тим Віллі». — «Так, Віллі йому подобається». — «А тобі теж подобається?» — «Мені? Мені теж! Якщо він Францу подобається, то й мені також». — «Соню, хіба ти своїх очей не маєш? Та де тобі, ти ще зовсім дівчисько! Кажу тобі, таке товариство не для Франца, і Герберт думає так само. То поганий хлопець. Він ще втягне Франца в якусь історію. А хіба Францу не досить халепи з рукою?» Соня нараз блідне, сигарета в куточку рота опустилася донизу, вона відклала її й тихо запитала: «Що сталося? Ради Бога!» — «Хто знає, що може статися. Я ж не ходжу слідом за Францом, і ти також ні. Знаю, ти й часу на це не маєш. От хай він сам тобі розкаже, куди він ходить. Що він тобі розказує?» — «О, та все про політику, я в тому нічого не тямлю». — «От бачиш, ото він таким займається, політика, сама політика з комуністами, анархістами та іншою наволоччю, в яких крізь драні штани голе тіло світить. І з такими водиться Франц. Невже таке тобі подобається, невже заради цього ти працюєш?» — «Але ж я не можу сказати Францу: туди ходи, а туди не ходи. Єво, хіба ж так можна?» — «Якби ти не була такою малою, не маючи й двадцяти років, дала б я тобі доброго ляпаса. Чого це ти не можеш? То ти хочеш, щоб він знову під колеса потрапив?» — «Єво, він більше не потрапить під колеса. Я за цим простежу». Дивна річ, у Соні сльози на очах, вона сидить, підперши голову рукою. Єва дивиться на неї і ніяк не добере, що тут і до чого: невже вона так сильно його кохає? «Ось ковтни червоного вина, Соню, мій старий завжди цмулить його, ну ж бо!»
Вона влила Соні до рота пів склянки вина, в тої щокою збігла сльоза, а обличчя в неї таке сумне. «Давай, Соню, ще ковточок». Єва поставила склянку на стіл, гладить Сонину щоку й думає собі, що та, напевне, знову розпалиться. Але Соня тільки дивиться перед себе, встає, підходить до вікна й виглядає на вулицю. Єва стає поряд з нею. І що це з дівчиськом коїться? «Соню, не треба все так близько до серця брати. Ти мене не так зрозуміла. Просто наглядай за Францом, щоб він з тим дурним Віллі не водився, Франц такий добряк, та краще він би Пумсом переймався й тим, через кого він руку втратив, ось чим йому слід зайнятися». — «Я наглядатиму за ним», — каже мала Соня і, не піднімаючи голови, пригортає до себе Єву, так і стоять вони хвилин з п'ять. Єва думає: їй я поступлюся Францом, тільки їй одній.
Потім вони звеселилися й ну бігати з кімнати в кімнату разом з мавпочками, Єва все показує Соні, а та всім захоплюється: Євиними туалетами, меблями, ліжками, килимами. Чи мрієте ви про ту радісну годину, коли вас коронуватимуть на королеву Піксафону[170]? Курити тут можна? Звичайно. Маю з приємністю визнати, що дивуюся, як вам удається викидати на ринок такі якісні сигарети за такою низькою ціною. О, як вони пахнуть! Дивовижний запах білої троянди, такий ніжний, але достатньо стійкий, щоб розкрити всю повноту аромату, саме таких парфумів потребує інтелігентна німецька жінка. Ах, життя американської діви насправді не таке, як може здаватися, воно досить відрізняється від тих легенд, які його огортають. Подали каву, Соня співає пісеньку:
Соня і Єва знають, що то звичайна собі ярмаркова пісенька, яку катеринники співають під картинки, вивішені на шворці; але коли Соня доспівала до кінця, обоє розплакалися й довго не можуть заспокоїтись, забувши про свої цигарки.
А Францик Біберкопф ще якийсь час побрьохався в політиці. Хвацький Віллі грошей має небагато, він хлопець кмітливий, але серед кишенькових злодіїв ще початківець, отож він і вчепився у Франца. Він виховувався в дитбудинку, а там йому хтось розповів про комунізм, мовляв, то все дурниці, що розумна людина вірить тільки Ніцше і Штирнеру[171] й робить те, що подобається. Тож цього крутія й природженого жартуна медом не годуй, а дай походити на різні збори, де він постійно вигукував із зали ущипливі репліки. На цих зборах він виловлював людей, з якими потім робив різні ґешефти, а з іншими влаштовував різні витівки.
Франц ще трохи походив з ним, а потім назавжди розпрощався. Та й з політикою було покінчено, навіть без втручання Міци і Єви.
Якось увечері сидить він за столиком із одним столяром, чоловіком уже старшого віку, з яким познайомився на зборах; Віллі тим часом стоїть біля шинквасу й балакає з іншим відвідувачем. Франц схилився над столом, підпер лівицею голову та слухає, що йому оповідає столяр, а той каже: «Знаєш, колего, я оце на збори ходжу лише тому, що у мене жінка хвора, моя присутність їй увечері не потрібна, їй треба спокій, а рівно о восьмій вона приймає свою піґулку снодійного, п'є чай, а я маю вимкнути світло, то що тоді мені вдома робити? Так і спитися можна по шинках, коли жінка хвора.
«Послухай, поклади її в лікарню. Залишатися вдома — то, певно, не для її недуги».
«Та була вже вона в лікарні. Я її звідти забрав. Їжа там погана, а краще їй також не стало».
«Значить, твоя жінка таки сильно хвора?»
«Матка у неї приросла до прямої кишки, щось таке. Її вже оперували, але з того не було користи. Живіт різали. Аж тут лікар каже, що все це на нервовому ґрунті, а так більше нічого немає. Але ж у неї такі болі, цілий день криком кричить».
«Треба ж таке!»
«А той лікар, чого доброго, її невдовзі взагалі в здорові запише. Вже двічі вона мала приходити на медогляд до лікаря при касі, але вона ж не може туди піти. Бо той точно її здоровою запише. Якщо в когось хворі самі лише нерви, такий вважається здоровим».
Франц слухає й думає собі: адже він також був хворий, руку йому відчавило автом, він лежав у лікарні в Маґдебурзі. Тепер про це йому не хочеться навіть згадувати, то зовсім інший світ. «Може, ще пива?» — «Та можна». — «Прошу, одне». Столяр поглянув на Франца. «А ти не в партії, колего?» — «Раніше був, а зараз ні. Немає жодного сенсу».
До їхнього столика підсідає господар кнайпи, привітався зі столяром: «…бривечір, Еде». Розпитує про дітей, а потім шепоче на вухо: «Слухай, ти часом не взявся знову за політику?» — «Та ми якраз про це й говоримо. Але за політику я й не думаю братися». — «І правильно робиш. Послухай, Еде, я завжди кажу, і син мій те саме каже: на політиці ні пфеніґа не заробиш, може, на ній хтось і підніметься, але точно не ми».
А столяр дивиться на нього примруженими очима: «Ось воно що! Значить, уже й твій малий Авґуст також так вважає».
«Та в мене хлопець хоч куди, кажу тобі, його так просто не проведеш, нехай тільки хто спробує. Ми маємо заробляти гроші. І наші справи йдуть нівроку. Головне — не скиглити».
«Ну, будьмо, Фріце! Щасти тобі!»
«Плював я на весь той марксизм, на Леніна, на Сталіна і на всю ту шушваль. От чи дадуть мені кредит, грошенят, на який строк і на яку суму — ось що важливо, ось на чому світ стоїть».