Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 56)

Робітник відсьорбнув свого лимонаду, кивнув: «Ну, то спробуй сам». Франц усе сміється. А робітник: «Та я тобі вже тридцять разів казав: сам ти нічого не зробиш. Нам потрібна бойова організація. Ми маємо нести в маси знання про те, що держава і економічні монополії — це влада насильства». А Франц усе сміється. Не ждіть рятунку не від кого: ні від богів, ні від царів! Позбудеться ярма тяжкого сама сім'я пролетарів[168].

Сидять мовчки один навпроти одного. Старий робітник у зеленій сорочці вп'явся поглядом у Франца, а той також дивиться йому в очі. Ну що дивишся, хлопче, не можеш мене розкусити, еге ж? Робітник знову почав: «Ось що я тобі скажу! Видно, що хоч як пояснюй тобі, товаришу, а всі слова на вітер. Сильно ти впертий. Дивися, а то ще голову розіб'єш. Ти не розумієш, що головне в пролетаріаті — це солідарність. От чого ти не знаєш». — «Послухай, колего, ми краще візьмемо свої капелюхи й підемо собі, так, Віллі? Досить уже, набалакалися. Ти постійно те саме торочиш». — «Так і є. Ідіть собі, забийтеся в якусь нору й не вилазьте. А на збори більше не приходьте». — «Вибачайте, пане майстре, просто в нас було пів години вільного часу, ось ми й зазирнули до вас, дуже дякуємо за спілкування, гей, господарю, будь ласка, розрахуйте нас. Ось дивися, я плачу: три гальби пива, дві чарки шнапсу — всього марка десять, ось я плачу, це і є пряма дія»!

«Хто ж ти врешті такий, колего?» — напосідає робітник. Франц бере решту. «Я? Сутенер! Хіба по мені не видно?» — «Та взагалі-то видно». — «Я сутенер, зрозумів? Є ще питання? Ану, Віллі, скажи йому, хто ти такий». — «Його це не обходить». Хай йому біс, та це ж аферисти, точно! Тепер усе сходиться. Я так і думав. Взялися зуби мені заговорювати, хотіли втертися в довіру. «Ви — покидьки капіталістичного болота. Ану, забирайтеся геть! Ви ж навіть не пролетарії. Таких люмпенами називають, волоцюгами». Франц уже підвівся. «Нічого подібного, по нічліжках ми не ходимо. Бувайте здорові, пане Пряма дія. Відгодовуйте й надалі капіталістів. Не забудьте, на сьому ранку вам слід прибути на костоломку, одержите п'ять монеток для своєї старої». — «Щоб я вас тут більше ніколи не бачив!» — «Не переживай, пане Пряма дія, базікало, з прислужниками капіталізму ми не знаємося».

І спокійно вийшли на вулицю та йдуть собі попід руку запиленим тротуаром. Віллі перевів подих: «Ну й добрячого прочухана ти йому дав, Франце!» Він дивується, що Франц відповідає коротко, уривчасто. Франц похмурий, сам не свій, із зали він вискочив, сповнений ненависти й люті, все це ще клекоче в ньому, він і сам не знає чому.

Міцу вони зістріли в «Мока-фікс» на Мюнцштрасе, де був страшенний шарварок. Франц подався з Міцою додому, йому треба з нею посидіти, побалакати. Він переповів їй розмову із сивим робітником. Міца все горнеться до нього, але він хоче почути від неї, чи він усе правильно казав. А вона лиш усміхається, гладить його руку, тут прокинулася канарка, Франц зітхає, ні, не може вона його заспокоїти.

А політика все не дає Францу спокою. [Чому? Що тебе гризе? Перед ким ти виправдовуєшся?] Він відчуває: щось тут не те, хотів би зацідити їм у пику, так вони його дратують, взявся читати «Червоний прапор» та «Безробітного»[169]. У Герберта і Єви він усе частіше з'являється з Віллі. Але ті Віллі недолюблюють. Франц також не в захопленні від нього, але з ним хоч поговорити можна, а в політиці він таки краще за них усіх розбирається. Коли Єва благає його кинути спілкуватися з тим типом, адже Віллі тільки гроші з нього тягне, а сам просто кишеньковий злодій, Франц із нею цілком погоджується; Франц справді не має до політики жодного стосунку, все життя вона була йому огидною. Але сьогодні пообіцяє Єві відшити Віллі, а назавтра знову гуляє з тим пройдисвітом ще й бере з собою на веслування.

Єва каже Гербертові: «Якби це був не Франц і він не мав такої халепи зі своєю рукою, то я б його швидко від того Віллі віднадила». — «Хіба?» — «Запевняю тебе, він би й два тижні з тим типом не ходив, який його тільки використовує. Найшов собі товариша! По-перше, я на місці Міци зробила б так, щоб його схопили». — «Кого, Віллі?» — «Та Віллі або й Франца — байдуже. Тоді вони б запам'ятали. Як сидітиме в буцегарні, то матиме час подумати, хто був правий». — «Щось ти надто сувора до Франца, га, Єво?» — «Хіба ж для того я звела з ним Міцу, щоб та катувалась тепер з ними обома, а Франц узявся за оті штуки? Ні, таки мусив би Франц бодай один раз мене послухатись. І так уже без руки, чим усе це скінчиться? Оце вчепився в ту політику й замучив уже нею бідну дівчину». — «Так, вона справді добряче злиться. Вона мені вчора також призналася. Сидить і чекає на нього, коли той прийде. Що ж це, врешті, за життя для неї?» Єва цілує Герберта: «Ось і я так думаю. Оце якби ти, Герберте, спробував так само постійно пропадати з дому й тинятися по всіляких дурних зборах!» — «То що би ти зробила, моя кицюню?» — «Спершу видряпала б тобі очі, а потім — можеш приходити після дощику в четвер». — «Та я до тебе, кицюню, і в четвер, і після дощу прийшов би!» Вона легенько ляснула його долонею по губах, а потім обхопила за плечі й струсила: «Кажу тобі, я не дозволю таку дівчину, як Соня, занапастити, шкода мені її. Так ніби він уже не досить обпікся, а зараз і п'яти пфеніґів не заробляє». — «Ну то зроби щось із нашим Франциком. Я його добре знаю, він милий і славний, але марна справа щось йому втокмачувати — як горохом об стіну. Нічого не слухає». Тут і Єва згадала, скільки разів вона вмовляла його не ходити до Іди, а потім стільки застерігала, ох уже вона від нього натерпілася, та й зараз не рада, що все так обернулося.

«Одного ніяк не збагну, — каже вона, стоячи посеред кімнати, — ось була в нього ця історія з Пумсом, це ж справжні негідники, а він і палець об палець не вдарить, щоби поквитатися з ними. Зараз йому добре ведеться, але ж втратити руку — це не жарти». — «Та я і сам не розумію». — «По всьому видно, що говорити про це він не бажає. А знаєш, Герберте, я тобі так скажу, він же розповідав Міці, як руку втратив. Але де це було і хто це зробив, вона не знає. Я вже її про це питала. Вона каже, що не знає і не хоче з ним про це мову заводити. Така вже вона м'якосерда, ця Міца. А тепер, може, вона й замислюється над усім цим, коли сама сидить удома. Думає, мабуть, де це зараз Франц і чи не вскочив він знову в якусь халепу. Ой накличе Франц біди на свою голову. Краще б про себе потурбувався. От якби Міца нацькувала його на Пумсову банду». — «Оце так!» — «Кажу тобі, Франц має це зробити, і це буде правильним. І хіба він не буде правий, коли візьметься за ніж чи за револьвер?» — «Як на мене, то давно вже пора. Звичайно, я порозпитував у декого про ту історію. Але Пумсові пацани міцно тримають язик за зубами: не знаємо, мовляв, і все тут є». — «Та завжди хтось знайдеться, який усе розбовкає». — «І чого ж ти хочеш?» — «Щоб Франц зайнявся цією справою і кинув, нарешті, того Віллі й анархістів разом з комуністами, і всю цю потолоч, з такими жодного пфеніґа не заробиш». — «Дивись, Єво, щоб сама не обпеклася».

Євин покровитель поїхав до Брюсселя, тож вона запросила до себе Міцу, щоб показати їй, як то живеться заможнім людям. Адже такого Міца ще не бачила. А той біржовик настільки втратив голову, що навіть обладнав маленьку дитячу кімнату, де жили дві мавпочки. «Думаєш, Соню, що це для мавпочок? Якби не так! Тих мавпочок я сама завела, адже така гарна кімнатка порожня стоїть, а Герберт обожнює мавпочок, він так ними тішиться, коли приходить сюди». — «Що, ти сюди й Герберта водиш?» — «А що тут такого? Мій старий його знає, він страшенно ревнує до Герберта. Але це якраз дуже добре. Та він би мене давним-давно спровадив, якби не був такий ревнивий. Він хоче від мене дитину, уяви собі, саме для цього облаштував цю дитячу кімнату». Вони розсміялися. Кімнатка затишна, оздоблена строкатими малюнками, обвішана стрічечками, з низьким дитячим ліжечком. По ґратках ліжечка вгору і вниз лазять дві мавпочки; Єва взяла одну на руки й задивилася кудись удалечінь. «Я б хотіла зробити йому приємність і народити дитину, але не від нього. Ні, тільки не від нього». — «А Герберт що, не хоче?» — «Ні, не хоче. А я хотіла б мати дитину від Герберта або від Франца. Ой, Соню, ти не сердишся, що я таке сказала?»

Та Соня робить щось зовсім несподіване для Єви. Соня скрикнула, обличчя її стало збудженим, вона забрала у Єви мавпочку й відкинула її геть, а сама міцно обняла й цілує Єву, така щаслива, втішена, блаженна, Єва нічого не розуміє й відвертає обличчя, бо Соня ніяк не може зупиниться й далі обціловує її. «Ну, що ти, Єво, що ти! Я зовсім не серджусь на тебе, я така рада, що ти його любиш. Ти дуже кохаєш його? Хочеш від нього дитину? Ну, так скажи йому про це». Єві нарешті вдалося відсторонити Соню. «Ти що, зовсім глузду позбулася? Соню, заради Бога, та що це з тобою таке? Зізнайся, ти хочеш мені його сплавити?» — «Та що ти! Я хочу, щоб він лишався зі мною, я ж люблю мого Франца. Але і тебе я також люблю. Ти — моя Єва!» — «Хто я?» — «Моя Єва, моя Єва!»

Єва ніяк не може вирватися із Сониних обіймів — та знову обхопила її, цілує в губи, ніс, вуха, шию; Єва затихла, але коли Соня сховала своє обличчя в неї на грудях, вона різко підняла її голову й поглянула в очі: «Слухай, та ти ж лесбійка». — «Нічого подібного, — лепече вона, вивільнивши голову з Євиних рук й притискаючись до її щоки, — просто я тебе дуже люблю, я й сама не знала як. А коли ти сказала, що хочеш від нього дитину…» — «То що? Ти таки розгнівалася?» — «Та ні, Єво, я й сама не знаю, що зі мною». Соня зашарілася й дивиться на Єву з-під лоба: «То ти справді хочеш від нього дитину?» — «Та що це таке з тобою?» — «Справді хочеш?» — «Та я просто так сказала». — «Ні, таки хочеш, просто не зізнаєшся, хочеш, хочеш!» І знову Соня припала до Євиних грудей, стискає її в обіймах і блаженно шепоче: «Це чудово, що ти хочеш від нього дитину, ой, як це гарно, я така рада, така рада!»