Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 55)

Товариші, проходять вибори за виборами, і нам кажуть, що цього разу вже буде краще, ви тільки постарайтесь, напружте сили, агітуйте вдома й на роботі, ще п'ять голосів, ще десять голосів, ще дванадцять голосів, а тоді самі побачите, самі відчуєте. Ви таки відчуєте, ще б пак! Вас вічно водять по колу, як сліпих, адже все залишається по-старому. Парламентаризм подовжує злиденне життя робітництва. Ось ведуть мову про кризу правосуддя, мовляв, правосуддя слід реформувати, реформувати згори й донизу, склад суддів слід оновити, судді мають бути республіканськими, справедливими, мають бути опорою для держави. Але нам нових суддів не треба. Ми взагалі не хочемо жодної юстиції — ні нинішньої, ні нової. Ми повалимо всі державні інститути шляхом прямої дії мас. У нас є для цього засоби: відмова від роботи. Як то в пісні співається: хай зупиняться всі колеса. Але ми не збираємося співати. Ми не дамо приспати себе за допомогою парламентаризму, соціальних кас та всього того соціально-політичного обману. Ми виступаємо проти держави, ми за беззаконня і за взаємодопомогу!»

Франц походжає з хитруном Віллі залою, слухає промови, купує брошурки, запихає їх собі до кишень. Загалом він не любить політики, але Віллі його обробляє, Франц із цікавістю слухає, йому здається, що він ухопив, про що йдеться, слова заторкують його, та потім він знову до них байдужий. Проте Віллі від нього не відстає.

«Нинішній соціальний лад ґрунтується на економічному, політичному та соціальному закріпаченні робочого люду. Він утверджується правом власности, монополією володіння засобами виробництва, а також державою, що є монополією влади, її виразником. Не задоволення природних людських потреб, а розрахунок на отримання прибутку — ось що сьогодні є основою виробництва. Кожен поступ техніки призводить до неконтрольованого зростання багатства класу власників та подальшого зубожіння широких мас. Держава служить для захисту привілеїв класу власників та придушенню широких мас, усіма засобами підступу й насильства вона намагається втримати свою монополію та класові розбіжності. З виникненням держави починається доба організованого насилля меншости над більшістю. Особа стає маріонеткою, дрібним гвинтиком величезного механізму. Прокиньтеся, люди! Ми прагнемо не захоплення політичної влади, як усі інші партії, а її повного усунення. Ми відкидаємо співпрацю в так званих законодавчих органах, оскільки вони тільки примушують рабів ставити печать закону на своє власне рабство. Ми відкидаємо всі свавільно накреслені політичні й національні кордони. Націоналізм є релігією сучасної держави. Ми відкидаємо будь-яку національну єдність: за нею криється владарювання класу власників. Прокиньтеся, люди!»

Франц Біберкопф ковтав усе, чим його частував Віллі. Якось після зборів вони сиділи в шинку й устрягли в сварку з одним робітником старшого віку. Віллі його вже знав, а робітник думає, що Віллі його колега з того самого підприємства, він хоче заохотити того займатися агітацією. А зухвалий Віллі все з нього сміється: «Послухай, відколи це я став тобі колегою, я ж не працюю на фабрикантів». — «Ну, то роби це там, де ти працюєш». — «А там мені робити нічого. Там, де я працюю, всі вже давно знають, що їм робити».

Віллі аж згинається від реготу. Ну дає! Щипає Франца за ногу — ще тільки бракувало бігати з горщиком клейстеру по вулицях і розклеювати для них їхні плакати. Віллі зі сміхом поглядає на робітника, а в того вже сивина у волоссі, сорочка на грудях розстебнута. «От скажи, ти ж продаєш газети, «Пфаффеншпіґель»[162], «Чорний прапор»[163], «Атеїст»[164]; а ти хоч раз зазирав, що там у них написано? — «Послухай, товаришу, обережніше, щось тебе заносить. Хочеш, покажу тобі, що я сам написав?» — «Гаразд, гаразд. Отже, ти в нас поважна людина. То, може, принагідно перечитаєш, що ти там понаписував, і дотримуватимешся цих своїх приписів. Ось тут стаття «Культура і техніка». Ану послухай: «Єгипетські раби, без машин, десятиліттями будували гробниці своїх царів, а європейські робітники з машинами гарують заради чийогось приватного капіталу. Поступ? Можливо. Але для кого той поступ?» То що, мені також іти працювати для того, щоб Круп в Ессені або Борзіг в Берліні мали за місяць на тисячу марок більше? Послухай, дивлюсь я на тебе і ніяк не можу второпати, що ти за людина. І ти ще кажеш, що ти прихильний «прямої дії»? Де ж це вона в тебе? Я нічого не бачу. Може ти, Франце, щось бачиш?» — «Та годі тобі, Віллі». — «Ні, ти все-таки скажи мені, в чому різниця між оцим товаришем та якимось членом СДПН?»

Робітник міцніше вмостився на стільці. Віллі: «Для мене нема жодної різниці, прямо тобі кажу. Різниця лише на папері, в газеті. Ну добре, хай ви доб'єтеся того, чого прагнете! І що ви з тим робитимете? Не знаєш? Отож! І якщо мене хтось спитає про тебе, що ти робиш, то я скажу: те саме, що й типи з СДПН. Точнісінько те саме; ти так само стоїш біля верстата, приносиш додому якийсь дріб'язок, а акціонерне товариство за твій рахунок роздає дивіденди. Ось так європейські робітники десятиріччями гарують біля машин на благо приватного капіталу. І це ти сам написав?»

Сивий робітник поглядяє то на Франца, то на Віллі, озирається, там, за шинквасом, стоять такі самі, як він, робітник присовується впритул до столика й пошепки питає: «Ну, а ви що робите?» Віллі кивнув до Франца: «Скажи йому». Але Франц спершу відмовляється, каже, що політичні балачки його не цікавлять. А сивий анархіст не відстає: «Ми ж не про політику, а про себе. Ну, то де ти працюєш?»

Франц відкинувся на спинку стільця, взяв свого пивного кухля й пильно поглянув анархістові в очі. Ось той жнець, що зветься Смерть, я плач та ридання здійму над оцими горами, і спів жалобний — понад степовими лугами, вони бо попалені так, що ними не ходить ніхто, від птаства небесного й аж до худоби розбіглося все.[165]

«Де я працюю? Це я можу сказати тобі, колего, бо я тобі не товариш, у партії не числюся. Я оце ходжу туди-сюди, роблю те-се, але ніде не працюю, за мене інші працюють».

Що це він несе, комедію ламає, чи що? Отже, ти підприємець, маєш своїх працівників, і скільки ж їх у тебе? І чого тобі треба тут, раз ти капіталіст?» Я Єрусалим на руїни віддам, на мешкання шакалів, а юдські міста на спустошення дам, — і не буде мешканця в них![166]

«Людино добра, чи ти не бачиш, що в мене тільки одна рука? А іншу відтяли. Оце так я заплатив за те, що працював. Ось чому тепер я й чути не хочу про жодну порядну роботу, зрозумів?» Зрозумів? У тебе що, очей немає? То, може, тобі окуляри купити, а то ач витріщився. «Ні, я досі не розумію, колего, то що це в тебе за робота? Якщо це не є порядна робота, отже, вона непорядна».

Тут Франц гримнув кулаком по столу, тицяє пальцем в анархіста, дивиться на нього вовком: «Ти диви, нарешті зрозумів. Саме так і є. Непорядна робота. Твоя порядна робота — то рабство, ти ж сам це сказав, отака вона і є, та порядна робота. Я це добре засвоїв». Я це й без тебе зрозумів, сильно ти мені потрібен, тюхтію ти такий, газетний писако, базікало!

В анархіста тонкі білі руки; він механік точних приладів, він дивиться на кінчики своїх пальців і думає: добре було б вивести цього пройдисвіта на чисту воду, а то компрометує тут інших, треба когось зі своїх гукнути, щоб він також послухав. Він підводиться, та Віллі його притримує: «Куди це, колего? Хіба ми вже закінчили? Давай, спершу договори до кінця ось із цим колегою, чи ти вже пасуєш?» — «Та я йду, щоб привести ще когось зі своїх, хай теж послухає. А то вас двоє проти одного». — «Ти хочеш привести іще одного? Мені більше нікого тут не треба. То що ти скажеш ось цьому колезі, Францу?» Анархіст знову опустився на стілець. Ну гаразд, і сам розберуся: «Значить, він не товариш, бо не є членом партії, але й не колега. Бо він не працює. Підсобні гроші, скидається на те, він також не одержує».

Францове обличчя спохмурніло, очі на мить зблиснули: «Ні, не одержую». — «Ну, тоді він не мій товариш, не мій колега і до того ж безробітний. В такому разі я запитаю лише про одне, бо все інше мене не обходить: що, власне, йому тут потрібно?»

Обличчя Франца набуло рішучого вигляду: «А я тільки й чекав, коли ж ти спитаєш, чого мені треба. Ось ти тут всім листівочки, газетки й брошурки підсовуєш, а як спитати тебе, що в них написано, то ти обурюєшся: «Хто ти, мовляв, такий, щоб мене запитувати? Чого тобі тут треба?» Хіба ж не ти писав і розпатякував тут про прокляте рабство трудового люду і про те, що нас викинули з суспільства, що ми й пальцем поворухнути не сміємо?» Вставайте, гнані і голодні…[167] «Ну, значить, ти не слухав далі. Я говорив про відмову від роботи. Але для цього треба спершу роботу мати». — «А я й відмовився». — «Нам з того жодної користи. Так ти можеш і в ліжку лежати. Я говорив про страйк, масовий страйк, загальний страйк».

Франц підняв руку й сміється від люті. «І все це ти називаєш прямою дією: вештатися туди-сюди, розклеювати плакати, виголошувати промови? А поміж тим ставати до роботи й зміцнювати силу капіталістів? Товариш знайшовся, та ти просто скотиняка! Виточуєш снаряди, якими тебе ж і обстріляють, і ти ще хочеш мені тут якісь проповіді читати? Що ти на це скажеш, Віллі? Я зараз лусну зі сміху». — «А я тебе ще раз питаю, яка в тебе робота?» — «А я тобі ще раз кажу: ніяка. Хай йому біс! Я зовсім не працюю. Та я ж і не повинен працювати. За твоєю власною теорією! Я не збираюся робити капіталістів сильнішими. Плював я на всі ці теревені, на всі твої страйки і на людців, які мають прийти. Я сам собі пан. Роблю те, що мені самому треба. Я сам себе забезпечую! Зрозумів?»