Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 50)
Франц і Еммі пішли собі далі. «Ось так, Еммі, треба робити, як ті. Ото справжнє життя! Тільки не гарувати. Про це можеш забути. Від роботи матимеш самі мозолі на руках, а грошей катма. Хіба ще одну дірку в голові заробити можна. Кажу тобі, від самої роботи ще ніхто не розбагатів. Багатіють лише через обман. Сама бачиш».
«А чим же ти займаєшся?» Вона сповнилася надії. «Та ходімо, Еммі, якось тобі розкажу». І ось вони знову в товкотнечі Розенталерштрасе, пройшлися по Софієнштрасе, вийшли на Мюнцштрасе. Франц крокує швидко, немов під звуки сурм, що виграють марш. У чистім полі бій гримів, ми билися затято, ре-те-те-те, ре-те-те-те, дісталось ціле місто нам та ще й грошей багато, ре-те-те-те, ре-те-те-те, те-те!
Вони удвох сміються, так, дівку підчепив що треба. Вона зветься просто Еммі, але вже спізнала, що таке соціальна каса й розлучення. Вони обоє почуваються пречудово. Еммі питає: «А де це твоя друга рука?» — «Та лежить удома в моєї нареченої, не хотіла мене пускати, то я їй руку залишив у заставу». — «Сподіваюся, та рука така сама кумедна, як і ти сам». — «Ще б пак! А ти хіба не чула, що я зі своєю рукою нову кнайпу відкрив, рука стоїть на столі й цілий день торочить: «Хто не працює, той не їсть. Хто не працює, той голодує». Вхід — десять пфеніґів, а роботяги валом валять і тішаться з того». Еммі сміється, повисає на його руці, Франц теж сміється: «Та легше, легше, а то ти мені ще й другу руку висмикнеш».
Містом їздить дивний маленький візок: на ньому сидить паралітик, штовхає руками важіль і так котиться вперед. Візок, прикрашений купою пістрявих прапорців, їде вздовж Шенгаузераллее, зупиняється на кожному розі, довкола нього збираються люди, а помічник інваліда пропонує всім охочим придбати поштівки по десять пфеніґів за штуку з таким написом:
«Мандрівник по світу! Я, Йоганн Кірбах, народився 20 лютого 1874 року в Мюнхен-Ґладбасі, до світової війни був здоровий і працьовитий, моїй трудовій діяльності перешкодив правосторонній параліч. Але з часом я настільки одужав, що зміг знову ходити і працювати. Мою родину було врятовано від скрути й злигоднів. У листопаді 1924 року все населення Райнської области раділо звільненню державної залізниці від ненависної бельгійської окупації. Багато німецьких братів на радощах впали у запій, що й стало причиною мого лиха. Того вечора я повертався додому, й за 300 метрів від моєї квартири мене збила машина з компанією, що поверталася з шинка. Падіння було таким невдалим, що я на все життя став калікою й більше ніколи не зможу ходити. У мене немає жодної пенсії чи іншої допомоги. Йоганн Кірбах».
Цієї погожої днини Франц Біберкопф тирлується у кнайпі, до всього прислуховується й приглядається, сподіваючись на якусь нагоду, вигідну й надійну, аж тут один безвусий хлопчина каже, що бачив той візок із паралітиком біля вокзалу на Данціґерштрасе. Тут він став голосно розказувати про те, який той паралітик бідолашний і що сталося з його батьком, якому прострелили груди й тепер він так важко дихає, а лікарі сказали, що в того дихавиця на нервовому ґрунті, зменшили йому пенсію, ще й пригрозили, що не плататимуть жодної.
Ці балачки чує інший молодик у великому жокейському картузі, він сидить на тій самій лаві, але пива перед ним немає. У нього квадратна нижня щелепа, як у боксера. Він каже: «Тьху! Подумаєш — каліка! Такому й гроша давати не варто». — «Та що ти таке кажеш! Спершу женуть тебе на війну, а потім — ні гроша!» — «Звісно, саме так і має бути. Якщо ти деінде встругнеш дурницю, тобі також ніхто не заплатить. Коли якийсь пацан причепиться до трамвая, а потім зірветься й зламає собі ногу, йому також ні пфеніґа не дадуть. Та й чого б це, раз він сам такий телепень». — «Та послухай, коли була війна, ти ще в пелюшках лежав». — «До чого тут це? В Німеччині вся біда в тому, що тут платять пенсії. Тисячі людей нічогісінько не роблять, а їм за це ще й гроші дають».
Тут до розмови долучилися ще й інші: «Гей, Віллі, ну та загнув. А сам же де працюєш?» — «Ніде. Я також сиджу без робота. І якщо вони мені й надалі плататимуть, так нічого й не робитиму. Це ж просто ідіотизм, що вони мені платять». Ті сміються: «Ну та й базікало!»
Франц Біберкопф також тут, сидить за столом. Молодик у жокейському картузі зухвало засунув руки в кишені, виклично лупить очі на нього та на його порожній рукав. Якась дівка тулиться до Франца: «У тебе ж також тільки одна рука. То яку тобі пенсію платять?» — «А кого це цікавить?» Дівка киває на хлопця, що сидить навпроти: «Ось той цікавиться». — «Нічого подібного, мене це зовсім не обходить. Я тільки кажу: якщо хтось був таким телепнем, що поперся на війну, то… Ну, та менше з тим». А дівка до Франца: «Диви, злякався». — «Де там злякався. Чого йому мене лякатися? Я ж те саме кажу, нічого іншого. Знаєш, де тепер моя рука, та, яку відрізали? Я її заспиртував, і тепер вона у мене вдома у слоїку стоїть на комоді й цілий день примовляє: «Привіт, Франце. Ну ти ж і телепень!»
Ги-ги-ги! Ну дає! Ото вже встругнув! Старший чолов'яга дістав з кишені кілька здоровенних бутербродів, загорнутих у газетний папір, розрізає їх складаним ножиком, доправляє по шматку до рота: «Ось я на війні не був, мене весь час протримали в Сибіру. Ну, а тепер я вдома, у своїй буді, й заробив собі костогриз. А коли й справді прийдуть до влади оті й заберуть підсобні гроші, що мені робити? Здуріти можна!»
А молодий хлопець: «А звідки в тебе ревматизм? Торгував на вулиці, еге ж? Як маєш хворі кості, нічого на вулиці торгувати». — «То що, мені сутенером стати?» Молодик гепнув кулаком по столу, так що аж пакет з бутербродами підскочив. «Звісно! Все правильно. І нема чого тут сміятися. От взяти мою братову, жили вони пристойним життям, були не гірші за інших, повірте, вони соромились, але одержували ті кілька брудних пфеніґів, що їх як підсобні виплачують. Брат оббігав усе місто, роботу шукав, а жінка не знала, як із тими пфеніґами кінці з кінцями звести, а ще ж двоє пуцьвірінків удома. Так що сама вона працювати не могла. І от якось запізналася вона з одним, а згодом з іще одним. Аж тут мій брат нарешті таки помітив. Покликав мене й сказав, я маю бути при тому, як він говоритиме з жінкою. Але не на ту нарвався. Вона йому такий спектакль влаштувала! І він підібгав хвоста, як мокрий пудель. Моєму братові з його жалюгідними пфеніґами вона дала доброї прочуханки. Він лише очима кліпав, цей голова родини. Каже йому: «Ти мені й на очі на потрапляй!» — «І що, таки вигнала?» — «Та він би й радий вернутися. А вона — ні, каже, з таким телепнем не хоче мати жодної справи; уяви собі, хлоп ходить за підсобними, а тут розкриває рота, коли хтось грошей заробив».
За столом усі з цим загалом погодилися. Франц Біберкопф сидить поряд з молодиком, якого всі кличуть Віллі, почаркувався з ним та й каже: «А знаєте, ви лише на десять-дванадцять років молодші за нас, але на сто років попереду. От, хлопці, коли мені було двадцять, я й рота розтулити боявся, хай йому біс! Як то кажуть пруссаки: руки по швах». — «І ми так само робимо, тільки не свої штани обмацуємо». Регіт.
Зала переповнена; кельнер відчиняє двері, задня кімнатка ще вільна. Туди, під газовий ріжок, перейшла з-за столу вся компанія. В кімнатці жарко, повно мух, на підлозі лежить сінник, його підняли, поклали на підвіконня провітрити. Балачка йде далі. А Віллі стоїть на своєму.
Тут отой парубійко, який зовсім був знітився, помітив на руці у Віллі годинника, дивується: «Золотий? Дешево купив?» — «Три марки». — «Та то, певно, крадений». — «А мені яке діло? Хочеш також такого?» — «Нє, дякую. Шоб мене зловили і потім випитували: звідки у вас цей годинник?» Віллі засміявся, позираючи на інших: «Шо, боїшся краденого?» — «Гей, та припини!» Віллі кладе руку на стіл: «Він щось має проти мого годинника? Годинник як годинник, іде добре, ще й золотий». — «І це — за три марки?» — «Ну тоді я тобі по-іншому поясню. Ану, дай мені свого кухля. А тепер скажи, що це таке?» — «Ну, кухоль». — «Правильно, кухоль для пива». — «Та хіба я заперечую?» — «А оце?» — «Годинник, що ж іще. Годі вже дурня клеїти». — «Так, це годинник. Не чоботи й не канарка, але коли тобі закортить, можеш сказати, що то чоботи, це вже як тобі захочеться, залежить тільки від тебе». — «Не розумію. До чого ти ведеш?» Але Віллі знає, до чого він веде. Прибрав зі стола руку, притягнув до себе одну з дівок і каже: «Ану, пройдися». — «Що? Чого це раптом?» — «Ну, просто візьми і пройдися попри стіну». Вона не хоче. Інші гукають до неї: «Та пройдися, чого викаблучуєшся?»
Тоді вона підводиться й, не зводячи з Віллі очей, іде вздовж стіни. «Вйо, стара кобилко! Вперед!» — кричить Віллі. А та показує йому язика й крокує, погойдуючи стегнами. Народ сміється. «А тепер іди назад. Отже, шо вона зараз робила?» — «Показувала язика». — «А ще шо?» — «Та пройшлася». — «Гаразд, пройшлася». Тут встрягла й сама дівка: «А от і ні. То був танець». А старший чолов'яга на це: «Ніякий то не танець. Відколи крутити задом означає танцювати?» А дівка: «Коли ти своїм крутитимеш, то ні». Двоє вигукують: «Та пройшлася вона». Віллі переможно посміхається і слухає, що хто каже, а потім і собі: «Ну от, а я кажу, що вона крокувала». Молодик подратовано: «І що ж з цього виходить?» — «Та нічого не виходить. Ти ж чув: проходжалася, танцювала, крокувала — як кому. То ти й досі не второпав? Спробую тобі розжувати. Допіру був кухоль з пивом, але ти можеш сказати, що там помиї, і хай там як, але пити його все одно будуть. А коли вона крокує, то крокує, або походжає, або танцює; а що то було, ти й сам бачив. На власні очі. Було те, що ти бачив. І коли хтось відбере в іншого годинника, то це не обов'язково крадіжка. Бачу, тепер ти почав розуміти. Просто хтось забрав того годинника — чи з кишені, чи з вітрини, чи з магазину, але чи була це крадіжка? Хто зможе це довести?» Віллі відкинувся на стільці й знову засунув руки до кишень: «Я, наприклад, не зможу». — «А як же ти це назвеш?» — «Ти ж чув, я кажу: «Хтось забрав», годинник змінив свого власника». Німа сцена. Віллі задер своє боксерське підборіддя і більше не каже ні слова. Інші задумалися. І тут чимось лячним війнуло над столом.