Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 49)

Тут Мек уперше за весь вечір подивився йому в очі, витяг з рота люльку, хоче щось запитати, та Франц лишень відмахнувся, мовляв, то все пусте, потис йому руку та й пішов. А Мек чухає потилицю й думає, треба ж було його розпитати, злиться сам на себе.

А Франц Біберкопф крокує через Розенталерплац, посміхається й каже сам до себе: «До чого всі ці балачки, я мушу якось хліб заробляти, Мек мені нічого не винен, я сам маю гроші заробляти».

Бачили б ви того Франца Біберкопфа, як він кинувся полювати за заробком. У його погляді з'явилося щось нове, несамовите. Єва й Герберт пропонували йому залишитися в тій кімнаті, де він жив, але Франц хотів мати власну буду, а то він так ніколи й не вичухається. Аж тут дійшло до того неприємного моменту, коли Франц знайшов собі кімнатчину, а хазяйка поклала йому на стіл бланк реєстрації. Тож сів собі наш Франц і знову задумався: напишу, що звати мене Біберкопф, а вони тут-таки перевірять у своїй картотеці й зателефонують до управління поліції, а звідти прийдуть і скажуть: «Ану, ходімо з нами. А чого це ви не показувалися? А що це у вас трапилося з рукою? В якій лікарні ви лежали? Хто платив?» І кінці з кінцями не сходитимуться. Франц люто грюкнув по столу: до біса ту соціальну допомогу! Не хочу нічого цього, не личить таке вільній людині; та й взявся писати, а сам усе думає й злиться, написав у формулярі своє ім'я — Франц, а в нього знову перед очима поліцейський відділок, соціальна каса на Ґрунерштрасе і авто, з якого його викинули. Крізь куртку він намацує свою куксу, про руку точно спитають, ну то хай питають, грець із ним, напишу все, як воно насправді було.

Й він став виводити на папері жирні літери; боягузом я ніколи не був, і моє ім'я ніхто в мене не відбере, ось так мене звати, таким я народився й таким залишуся: Франц Біберкопф. Одна товста літера за іншою, Теґельська в'язниця, алея, чорні дерева, в'язні сидять собі, щось клеять, займаються теслярством, ремонтують. Ще раз умочив перо в каламар і поставив крапку. Не боюся я ні поліцаїв, ні агентів з жетонами. Я або вільна людина, або взагалі не людина. Ось той жнець, що зветься Смерть.

Реєстраційний формуляр Франц віддає господині, так, цю справу зробили, готово. Готово. А тепер підтягнемо штани, напружимо ноги — й уперед, на Берлін.

На Бруннерштрасе, там, де прокладають тунель для підземки, в шахту провалився кінь. Навколо вже з півгодини товчеться юрба, прибула пожежна машина з командою. Пожежники підсунули попід черево тварини спеціальний пас. Кінь стоїть просто на водогінних та газових трубах, хтозна, може він ногу зламав, увесь тремтить і час від часу перелякано ірже; згори видно лише, як стирчить його голова. Коня лебідкою тягнуть догори, а той нестямно хвицає ногами.

Франц Біберкопф і Мек також там. Франц зіскочив у шахту до пожежників, підштовхує коня. Мек та інші витріщилися, ото дивовижа, як це Франц так спритно орудує однією рукою? Плескають по крупу змилену тварину, їй нічого не сталося. «Франце, ну ти даєш, і звідки в тебе стільки сили в одній руці?» — «Маю добрі м'язи, як захочу, ще й не таке можу». Йдуть разом по Брунненштрасе, оце відтоді вони вперше зустрілися. Мек перший підійшов до нього. «От так, Ґотлібе, то все від доброї їжі та питва. А знаєш, чим я теперечки займаюся?» Зараз я його добре розіграю, нехай більше не заговорює до мене цей Мек. Теж мені друг називається! «Так ось, слухай, у мене гарна робота. Я стою біля цирку на ярмарковій площі, що на Ельбінгштрасе, й закликаю людей на карусель: «Гоп, гоп, гоп, конику, галоп!», «Пані й панове, одне коло всього 50 пфеніґів», а трохи далі, на Ромінтенерштрасе, є атракціон «Найсильніший чоловік з однією рукою», тобто я, але це тільки з учорашнього дня, можеш там зі мною побоксувати». — «Що це за бокс з однією рукою?» — «А от приходь — і побачиш. Брак руки я компенсую рухливістю ніг». Франц сміється з нього, а Мек лише дивується.

Вони йдуть своїм давнім маршрутом до Алекса по Ґіпсштрасе, Франц підводить його до старої танцзали: «Бачиш, тут усе відремонтували. Тепер я тут частенько буваю — потанцюю, в барі посиджу». Мек не знає, що й сказати: «Та що ж це таке з тобою, скажи-но, будь ласка». — «А що, взявся за старе, як то раніше було. А чом би й ні? Ти хіба маєш щось проти? Давай зайдемо, подивишся, як я з однією рукою танцюю». — «Та ні, вже краще ходімо до Мюнцгофа». — «Також годиться. Але в такому вигляді нас туди не пустять, зайди краще в четвер або суботу. Чи ти думаєш, що я євнухом став через те, що мені руку відстрелили?» — «А хто відстрелив?» — «Та втрапив у стрілянину з поліцаями. Власне, все сталося через дрібницю, це було ось там, на Бюлоплац. В одному дворі кілька хлопів хотіли щось поцупити, загалом нормальні хлопці, але за душею ні гроша, та й звідки б вони мали? Так ось, іду собі вулицею, глянув, що там вони цуплять, і бачу на розі двох підозрілих типів у капелюхах із китичками, які ховалися в затінку. Що тут казати — ясно, що то поліцаї. Я тоді у двір, шепочу тому хлопцю, що на атасі стояв, мовляв, так і так, а ті й не збираються змиватись, кажуть, що через двох лягавих не будуть усе кидати. Оце-то хлопці! Кажуть, що спершу товар треба забрати. Аж тут і поліцаї наскочили й уже нишпорять по двору. Може, хтось із сусідів щось запримітив, хтозна… А товар — самі хутра, панночок зігрівати. Ми засіли на складі, поліцаї хочуть зайти досередини, але двері відчинити їм ніяк не вдається. Хлопці, звичайно, вже через задні двері гайнули. Аж тут поліцаї привели слюсаря, той почав ламати замок, ну я й пальнув крізь замкову шпару. Що скажеш на це, Меку?» — «А де це було?» В того аж у роті пересохло. «Та тут, у Берліні, ось за рогом, на Кайзералее». — «Та що ти таке кажеш?» — «Я холостими стріляв. А ті справжніми, всі двері побили на решето. Але мене вони так і не схопили. Поки ламали ті двері, за нами вже й слід захолов. От тільки рука… Сам бачиш». Мек пробелькотів: «Що-о-о?» Франц великодушно подав йому руку: «Ну, то до побачення, Меку! Як щось буде потрібно, звертайся, я живу… а втім, адресу я тобі потім повідомлю. Щасти!»

Та й звернув на Вайнмайстерштрасе. А Мек стояв цілком приголомшений: або він мене розігрує, або… треба буде Пумса розпитати. Я від його хлопців чув зовсім іншу історію.

А Франц побрів вулицями назад до Алекса. Як виглядав щит Ахілла, з якою зброєю й обладунками вирушав він у бій, я точно описати не зможу, лише неясно пригадую, що він мав якісь поножі та поручі.

Зате я можу розповісти, як виглядає Франц, який хоче вступити у свій новий бій. Отже, Франц Біберкопф вбраний у свої старі речі, які він до того ж замастив багнюкою, коли допомагав витягати з шахти коня: потріпана куртка, благенькі бавовняні коричневі штани, на голові — кашкет з погнутим якорем.

Зайшов до Мюнцгофа, вихилив кухоль пива, хвилин за десять підчепив ще доволі нічогеньку панночку, яку покинув її кавалер, і ось уже він гуляє з нею по Вайнмайстерштрасе та Розенталерштрасе, бо всередині було надто парко, а надворі гарна погода, хоч і дощик.

А у Франца аж серце стискається: куди не поглянь, скрізь хитрощі й обман. Став іншою людиною й на світ іншими очима дивиться. Вони з дівчиною аж заходяться від сміху, роздивляючись все довкола! Уже шоста, навіть звернуло на сьому, накрапає дощ, на щастя, дівуля має парасольку.

Диви, кнайпа, вони зазирають досередини.

«Он господар відпускає пиво. Але дивися, як він недоливає. Ти бачила, Еммі, бачила? Сама піна». — «Що ж тут такого?» — «Кажу ж тобі: сама піна. Обман! Обман! Але він правий. Я радий з того». — «Та ти ж сам казав, що він шахрай». — «Та він молодець, не пропаде!»

Крамниця іграшок.

«Хай йому біс, Еммі, ось дивлюся на весь цей мотлох, тут уже не скажеш: «Я радий з того». Весь цей непотріб, ці фарбовані яєчка я в дитинстві мусив клеїти разом з мамою. Навіть не хочу тобі казати, що за це платили». — «Ось бачиш!» — «От наволоч! Так би й розбив вітрину! Такий непотріб! Яка лише підлість — так визискувати бідних людей».

Жіночі пальта. Франц хотів пройти повз, та цього разу Еммі сама його зупинила. «Якщо хочеш, то тепер я можу тобі багато чого розказати. «Пошив дамських пальт. Для гарних паній». Як ти думаєш, скільки за це платять?» — «Та ходімо вже, не знаю і знати не бажаю. Сама винна, якщо за таку платню працюєш». — «Зачекай, а що б ти робив на моєму місці?» — «Та я був би віслюком, якби погодився на ту роботу за якихось кілька пфеніґів. Сказав би, що сам хочу носити таке пальто з шовковою підбійкою». — «Чи ти ба який!» — «Та я б уже подбав, щоб мати таке пальто. Бо інакше я віслюк, і тоді господар правий, що платить мені 80 пфеніґів». — «Та, годі тобі дурниці молоти!» — «А чого це? Бо я в брудних штанях? Знаєш, Еммі, то через коня, який упав у шахту метро. Ні, я за 80 пфеніґів ні за що не погодився б, за тисячу марок — то ще можна». — «Де ж ти їх візьмеш?»

Еммі допитливо дивиться на нього. «Та я їх не маю, я просто кажу, але такі гроші я ще одержу, а не якісь жалюгідні мідяки». Вона горнеться до нього, дивується, їй добре.

Американська прасувальня, відчинене навстіж вікно, дві прасувальні дошки в клубах пари, в глибині сидять і курять чоловіки не надто американського вигляду, спереду молодий, чорнявий кравець із закасаними рукавами. Франц зазирнув досередини. Він аж скрикнув на радощах: «Еммі, моя маленька, як чудово, що я тебе сьогодні зустрів, просто чудово!» Вона ще не розуміє, куди він хилить, але їй дуже приємно; побачив би її зараз той хлопець, що її кинув, напевне, добряче б розізлився. «Еммі, любонько, ану поглянь на цей заклад!» — «Одним прасуванням він тут багато не заробить». — «Хто?» — «Та той чорнявий». — «Ні, той не заробить, зате інші зароблять». — «Які це? Оті? Звідки ти взяв? Я їх не знаю». — «Та я їх також уперше бачу, але таких людей знаю. Поглянь на господаря, тут він прасує, а в задній кімнаті робиться щось геть інше». — «Кубло розпусти?» — «Може й так, але ти тільки подивися на них, то ж усе шпана сидить. Думаєш, чиї то костюми тут висять? От був би я поліцаєм з жетоном і просто зайшов би сюди щось поспитати, то вони б уже всі як миші порозбігалися». — «Та ти що?» — «Це ж усе крадений товар! Американська прасувальня, авжеж! Спритні хлопці! Тільки подивися, скільки диму напустили. Живуть і у вус не дують».