Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 48)

А Чарлз Амберґ[148] і собі: «Повіку вирву я із ока й тебе заколю ненароком, а потім ще візьму помаду, й червоним розмалюю ззаду, ну, а коли ти й далі — злюка, остання є у мене штука: замовлю я собі яєчню, і хоч воно не дуже ґречно, тебе шпинатом обкидаю, бо щиро я тебе кохаю! Ду-ду-ру! ду-ду-ру-ду! Тебе шпинатом обкидаю, бо щиро я тебе кохаю!»[149]

Отже, погода залишається теплою й дощовою, ополудні до 22 градусів за Цельсієм. За такої погоди незабаром у Берліні перед судом присяжних постане такий собі Рутовскі за вбивство своєї нареченої. Аж тут постає питання: чи не є вбита Ельза Арндт зниклою дружиною одного гімназіального вчителя? Адже той листовно висловив таку можливість, ба навіть сподівання, що вбита Ельза Арндт є його дружиною. Якщо це підтвердиться, тоді він хотів би виступити перед судом з деякими важливими заявами. У повітрі щось таке витає, у повітрі щось таке витає, витає у повітрі, витає у повітрі. У повітрі витає щось таке ідіотичне, витає у повітрі щось гіпнотичне, у повітрі витає, у повітрі витає, і щось воно ніяк не зникає.

А наступного понеділка відбудеться відкриття лінії міської залізниці. У зв'язку з чим директор управління залізниць вкотре наголошує на тому, що на залізниці слід бути дуже пильним, увага, обережно, двері зачиняються, не сідати у вагон під час руху, залишайтеся на пероні, за порушення правил стягується штраф.

Іноді втратити свідомість — то наче померти при живому тілі. Франц Біберкопф знепритомнів, тим часом його перенесли в ліжко, тепер він знову лежить, лежить собі, теплі дні збігають, аж якось він зрозумів: та я помираю, ще трохи так полежу — і вріжу дуба. Гей, Франце, якщо ти зараз же не розворушишся, якщо не опануєш себе і не зберешся на силі, якщо не візьмеш до рук батога чи шаблюки й не почнеш вимахувати навсібіч, якщо не кинешся бігти куди очі світять, слухай, Франце, Францику, Біберкопчику, старий шкарбунчику, тоді тобі буде капець! Тоді залишиться лише трунаря викликати, щоб мірку з тебе зняв.

Стогне Франц: не хочу, не хочу і не буду помирати. Обдивляється кімнату, в якій лежить, годинник на стіні «цок-цок», я ще тут, я не здався, щось таке до мене підбирається, Шрайбер мене ледь не застрелив, але дзуськи, не бути цьому. Франц підняв свою єдину руку, яка в нього залишилася: дзуськи, не бути цьому!

Справжнісінький страх жене його! Він не може більше лежати, він має встати з ліжка, йому треба на вулицю. Герберт Вішо з чорнявкою Євою поїхали в Цоппот[151]. У неї там є платоспроможний покровитель, уже добре відстояний, біржовий маклер, з якого вона тягне грошики. Герберт Вішо поїхав інкогніто, Єва працює вправно, вони бачаться щодня, разом гуляють, але порізно сплять. Чудової літньої днини крокує Франц Біберкопф по вулиці, він знову сам-один, самотній Франц Біберкопф, хоча й хитається, але не спиняється. Ця кобра-змія плазує, ледь суне, поранена. Це все ще та сама кобра, хоч і з темними колами під очима, великий звір схуд, живіт запався.

Та дещо для цього хлопа, який волочиться зараз вулицею, дещо для цього хлопа, який втікає від смерти, таки стало зрозумілішим, ніж раніше. Життя таки чомусь його навчило. Тепер він глибоко вдихає повітря, принюхується до вулиць, хоче знати, чи вони ще належать йому, чи вони приймуть його. Ловить витрішки біля рекламної тумби, можна подумати, вгледів щось сенсаційне. Так, хлопче, тепер ти більше не крокуєш сягнистим кроком, тепер повзеш, чіпляєшся за все, що трапиться, чіпляєшся зубами, єдиною своєю рукою — тільки б утриматися, тільки б не впасти.

Пекельна то штука — життя, еге ж? Ти вже відчув це, коли тебе хотіли викинути з шинку з твоєю пов'язкою, коли той довготелесий поліз з тобою у бійку, хоча ти нічого йому не завинив. А ти гадав, що світ заспокоївся, що скрізь запанував порядок, а насправді щось у цьому світі негаразд: пам'ятаєш, як грізно стояли вони перед тобою — то була мить прозріння.

А тепер ходи сюди, ну ходи, я щось тобі покажу. Велика блудниця, Вавилонська блудниця, що сидить над водою. Ти бачиш ту жінку, що сидить на червоній звірині. Жінка переповнена іменами богозневаженими, яка мала сім голів та десять рогів. Вона була вбрана в порфиру та кармазин, і приоздоблена золотом і коштовним камінням та перлами і мала в руці своїй золоту чашу. А на чолі її було написане ім'я, таємниця: великий Вавилон — мати розпусти й гидоти землі. Жінка пила кров усіх святих. Жінка п'яна від крови святих[152].

А Франц Біберкопф плуганиться вулицями; йде собі та йде, він не здається, нічого іншого не бажає, як тільки набратися сил, зміцнити м'язи. Надворі тепле літо, Франц водить козу по шинках. Ховається від спеки. У шинку до нього сунуться два великі кухлі з пивом. Ось перший кухоль і каже:

— Моє пиво щойно з погреба, зроблене з хмелю та солоду, прохолодне. Чи смакує воно тобі?

Франц відповідає:

— Приємно гіркувате, добре пиво, прохолодне.

— Отож-бо. Я освіжу тебе, а потім на серці потепліє, зайві думки з голови вивітряться.

— Зайві думки?

— Так, більшість думок — зайві. Хіба ні?

— Ще б пак! Твоя правда!

Перед Францом стоїть сіро-жовтава скляночка із шнапсом.

— А ти звідкіля взялася?

— Мене з пшениці вигнали, хлопче!

— Ну ти й клятий, аж у горлі дере! В тебе що, кігті є?

— Авжеж, того мене й звуть шнапсом. Ти що, давно не пив такого?

— Ой давно, шнапсику, я ж був напівживий, ледь на той світ не вирушив без зворотного квитка.

— Воно і видно.

— Та що тобі там видно! Ось зараз перехилю тебе — і по всьому. Ану ходи сюди! Який же ти добрячий, хлопче, просто вогонь.

Шнапс тече горлом: ну й вогонь! Дим від того вогню шугнув Францу в голову, в горлі пересохло, треба випити ще кухоль пива.

— Де тут другий, з одним я вже поговорив, а що скажеш ти?

— Спершу, товстуне, покуштуй, а потім побалакаємо.

— Гаразд.

Відсьорбнув, аж тут кухоль каже:

— Послухай, випий-но ще дві гальби пива, та один кюммель, та склянку грогу, тоді й розбухнеш, як намочений горох. —

— Правду кажеш? —

— Щиру правду, ти знову роздобрієш! Поглянь лиш на себе, на кого ти став схожий. Хіба ж можна в такому вигляді поміж люди йти? Ану, давай, відсьорбни ще.

І Франц узявся за третього кухля:

— Та сьорбаю, сьорбаю. Тільки станьте у чергу, не порушуйте порядку.

Тоді питається в четвертого:

— Ну, що скажеш, любий друже?

А той лише щось муркоче вдоволено. Франц вихилив і його: вірю, вірю, вірю всьому, що ти кажеш, мій любий. Ти мій вірний дружок, підем разом на лужок.

Так Франц Біберкопф утретє з'явився в Берліні. Першого разу дахи сповзали, євреї прийшли і його врятували. Другого разу його надурив Людерс, і він запив. А третього разу відтяли йому руку, та він сміливо рушив містом. Відважний чолов'яга, хоробрости у нього на двох чи й на трьох вистачить.

Герберт і Єва залишили йому нічогеньку суму в господаря кнайпи. Та Франц узяв лише якийсь дріб'язок, не хотів нічого брати з тих грошей, я мушу сам заробляти. Він іде до соціальної каси й просить оформити йому допомогу. «Спершу ми маємо навести довідки». — «А мені що робити тим часом?» — «Зайдіть за кілька днів». — «За кілька днів можна з голоду вмерти». — «Так швидко в Берліні з голоду не вмирають, ніколи про таке не чули. До того ж ми грошей не видаємо, тільки талони, а ще оплачуємо квартиру, якщо правильно адресу вказано».

Вийшов Франц на вулицю і лише тоді спохопився: вони сказали, що наводитимуть довідки, так вони, чого доброго, і моєю рукою зацікавляться — що та як трапилося, та хто платив за лікування, та де я лежав. Авжеж, зацікавляться. А ще запитають про те, з чого я жив останні два місяці. Е, ні!

Він крокує далі та все думає: що ж його робити? З ким би порадитися, як мені тепер вчинити, а за ті гроші я все одно жити не хочу.

І ось два дні нишпорить Франц між Алексом та Розенталерплац у пошуках Мека, ось із ким він міг би побалакати; й на другий день увечері таки надибав його на Розенталерплац. Подивилися вони один на одного. Франц хоче потиснути йому руку — як тоді, коли вони стрілися після тої пригоди з Людерсом, така радість була, — а тепер Мек якось неохоче простягає йому руку, але на потиск не відповідає. Франц хоче ще раз потиснути йому руку своєю лівою, та малий Мек скривив таку серйозну фізію; що це з ним трапилося, я його чимось образив, чи що? Вони йдуть уздовж Мюнцштрасе, знову назад до Розенталерштрасе, а Франц усе чекає, чи запитає Мек про його руку. Але той і не думає питати, а все кудись убік позирає. Може, я виглядаю занадто брудним для нього? Тут Франц вирішив трохи розважити Мека й запитує його про Циллі, мовляв, як там вона поживає.

Ну, в неї все гаразд, а що з нею могло трапитися, і Мек довго й детально розповідає про Циллі. Франц усе намагається посміхатися. А той так і не питає про руку, аж тут Франца нарешті сяйнуло, і він питає: «Ти, певно, ще досі ходиш у ту кнайпу на Пренцлауерштрасе?» На що Мек знехотя: «Та часом буває».

Тут Франц усе збагнув, стишив крок і трохи відстав від Мека: Пумс наплів йому щось про мене або Райнгольд з Шрайбером, тож він і вважає мене грабіжником. У такому разі я мав би йому все розказати, ні, не розкажу, довго чекатиме. Франц набрався духу й зупинився навпроти Мека: «Ну що ж, Ґотлібе, тоді тут попрощаємося, мені час додому, каліці треба рано лягати».