Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 51)
Аж тут Віллі зі своїм різким голосом напустився на однорукого Франца. «То тобі довелося до пруссаків у військо йти, був на війні? Я називаю це позбавленням свободи. Але вони мають суди і поліцію, і раз вони їх мають, то й заткнули тобі писок, і тепер це називається не позбавлення свободи, як ти, телепню, міг би подумати, а обов'язок служби. А його слід виконувати так само, як і платити податки, навіть якщо ти й не знаєш, куди ті гроші йдуть».
Дівка пхинькає: «Та не розводь тут політики. Нема чого вечір псувати». Парубійко теж невдоволений, хоче завершити цю балачку: «Досить уже цих дурниць! Шкода час на таке витрачати, коли на вулиці така гарна погода». Віллі піддрочує його: «Ну, то йди на вулицю! Думаєш, що політика тільки в шинку, а я тобі тут байки розказую? Та мені не треба нічого розказувати. Ця політика сама на тебе плює, прямо тобі на голову, хоч би де ти був. І ти сам дозволяєш, щоб з тобою так поводилися». Тут хтось вигукує: «Та годі вже, заткни пельку!»
Заходять двоє нових відвідувачів. Дівчина грайливо посміхається, звивається вздовж стіни, крутить задом, заграє з Віллі. Той зривається на ноги й кидається з нею у зухвалий танок, вони цілуються, як вмурована у землю форма, спечена вогнем[154]. Та ніхто не звертає на них уваги. Однорукий Франц цмулить пиво вже з третього кухля, погладжуючи свій цурпалок. А той пече, пече, пече. Хай би йому трясця, тому Віллі, клятий хлоп, клятий хлоп. Тим часом стіл винесли на двір, сінник викинули за вікно, звідкілясь узявся якийсь тип з гармонією, сів собі на дзиґлику при дверях та як ушкварить! Ой, Йогане, мій Йогане, серце в тебе полум'яне!
Усі весело пританцьовують, поскидали піджаки, п'ють, базікають, обливаються потом. Коли інший вже не може, мій Йоганчик допоможе! Франц підвівся, розрахувався за пиво та й думає собі: «Не такий я вже молодий, щоб отак витанцьовувати, та й охоти не маю до цього, мені краще б до грошей добутися. А як їх заробляти — то мені байдуже». Насунув шапку на голову та й пішов.
У шинку на Розенталерштрасе сидять двоє, черпають ложками гороховий суп, один розгорнув перед собою «Берлінську газету», зазирає в неї й сміється: «Ось диви: Жахлива родинна трагедія у Західній Німеччині». — «То й що? Що тут такого смішного?» — «Та слухай далі. Батько втопив своїх трьох дітей. Трьох одразу. Серйозний чоловік». — «А де це?» — «Гамм, Вестфалія. Ото здійняв бучу! Напевне, вже зовсім до ручки дійшов. Такий не схибить. Ану, зачекай, подивимося, що ж він зі своєю жінкою втяв. Її він, напевне, також… Але ні, вона сама себе вже порішила ще до цього. Ну що сказати? Весела сімейка. Вчися жити, Максе. А ось лист його жінки: «Зрадник!» Заголовок зі знаком оклику, щоб до нього дійшло. «Оскільки мені більше несила терпіти таке життя, я вирішила втопитися в каналі. А тобі раджу взяти зашморг і повіситися. Юлія». Крапка. Він аж скорчився від сміху: «Ніякого порозуміння в сім'ї: вона — в канал, а він — у зашморг. Жінка каже: бери зашморг і вішайся, а він топить дітей. От чоловік, не слухає, що йому кажуть. Від такого шлюбу годі чогось доброго чекати».
Ті двоє відвідувачів — старші чоловіки, робітники з будівництва на Розенталерштрасе. Другий слухає те, що йому каже колега, й несхвально хитає головою. «Сумна історія, якби побачив таку в театрі чи вичитав у книжці, то, напевне, розплакався б». — «Ну, ти, може, й розплакався б. Але ж, Максе, сам подумай, за чим тут плакати?» — «Та припини вже, все-таки жінка, троє дітей…» — «А мені це здається кумедним, і той чоловік мені подобається, дітей можна було б і пожаліти, але щоб ось так, одним махом, перебити всю родину, на таке не кожен спроможний, а ще… — Тут він знову зайшовся сміхом. — Хоч убий мене, але ж це так кумедно, що вони до кінця не перестали сперечатися. Жінка каже йому, щоб узяв зашморг, а той каже: нічого подібного, Юліє, і топить дітей».
Його товариш нацупив окуляри в сталевій оправі й сам ще раз перечитав увесь допис. «Так чоловік живий. Його схопили. Ну, не хотілось би опинитися в його шкурі». — «Та як сказати. Ти ж нічого не знаєш про нього». — «Таки знаю». — «А я можу собі уявити. Сидить собі в камері, курить свій тютюн, якщо має, та й каже: «Та пішли ви всі…» — «Дуже багато ти знаєш! А сумління, хлопче? Та він ридма ридає там у камері або мовчить і слова не промовить. І заснути не може. Даремно ти так кажеш, гріх на душу береш»». — «Ні, я абсолютно з тобою не згодний. Він спить собі чудовим сном. Якщо він такий відчайдух, то й спить він добре, а їсть і п'є, може, навіть краще, ніж на волі. Ладен побитись об заклад». А другий дивиться серйозно на свого товариша: «Ну, тоді він останній сучий син. Якби такому голову відрубали, я б тільки зрадів». — «Тут ти маєш рацію. Думаю, він би й сам з тобою погодився». — «Та годі вже верзти дурниці. Замовлю-но я собі краще огірочків». — «Що не кажи, а газетка цікава. Отому шаленцю може й самому шкода, що таке встругнув, буває ж таке, що людина за щось візьметься, а подужати забракло сил». — «Я замовлю огірків та холодцю зі свинячої голови». — «Я також».
Якщо ви помітили першу дірку на лікті, знайте — настав час подбати про новий костюм. Не гайте часу — завітайте до нашої крамниці. У наших світлих просторих залах за широкими прилавками вам запропонують чоловічі костюми на будь-який смак.
«Нічого не вдієш, пані Ваґнер, що не кажіть, але чоловік лише з одною рукою, та ще й без правої, геть пропащий». — «Тут годі щось заперечити, все це дуже складно, пане Біберкопф. Але не треба через це надто побиватися й робити таке обличчя. Послухайте, та на вас дивитися страшно». — «А що мені робити з однією рукою?» — «Оформіть підсобні гроші або ж зробіть собі розкладку й торгуйте з неї». — «Яку ще розкладку?» — «Ну, можна газетами торгувати чи квітами, або підв'язками, краватками перед Тіцом чи деінде». — «Газетну розкладку?» — «А ще можна фруктами чи фруктовими консервами торгувати». — «Я вже застарий для такого, то хтось молодший має таким займатися».
Уже раз спробував, більше на таке не погоджуся, годі з мене, не хочу, з цим покінчено назавжди.
«Та вам наречена[155] потрібна, пане Біберкопф, вона б завжди могла вас розрадити і підтримати, коли потрібно. Вона б і візочок з вами возила або на розкладці торгувала, якби вам треба було кудись відійти».
Шапку на голову — і гайда, все це дурниці, залишилося хіба катеринку взяти й ходити вулицями та ручку крутити. Де ж це Віллі?
«Привіт, Віллі!» Згодом Віллі й каже: «Ні, з однією рукою багато не зробиш. Але якщо головою пошурупати, то можна таки дещо зробити. От, приміром, якщо я тобі щодня деякі речі даватиму, на продаж або щоб з-під поли збути, а ти маєш добрих друзів, і язик за зубами тримати ви вмієте, то зможеш на цьому гарно заробляти».
Саме цього Франц і хотів. Це якраз для нього. Він хоче нарешті зіп'ятися, на ноги. Швидко грошей заробити, ось те, що треба. А працювати — дзуськи! Газети? Та хай вони вогнем горять. Аж зло бере, як побачить цих газетярів, цих телепнів з курячими мізками, часом він аж дивується, що є ж на світі такі йолопи, які надриваються з останніх сил, а інші поряд у власних автомобілях катаються. І я таким був. Було, було, хлопче. В'язниця в Теґелі. Алея, чорні стовбури дерев, гойдливі будинки, дахи сповзають на голову, а я хотів стати порядним! Франц Біберкопф має стати порядним, що на це скажеш, сміх та й годі. От кумедно, напевне, в буцегарні у мене в голові щось перемкнуло, годинникові стрілки не в той бік пішли. А тепер лише одне на думці — гроші, заробляти гроші, людині потрібні гроші.
Тож тепер перед вами Франц Біберкопф, який перепродує крадене, злочинець; він став іншою людиною і тепер має іншу професію, все це погано, але буде ще гірше.
Жінка[156] сидить, вбрана в порфиру та кармазин, і приоздоблена коштовним камінням і перлами, і мала в руці своїй золоту чашу. Вона сміється. А на чолі її написане ім'я, таємниця, великий Вавилон, мати розпусти й гидоти землі. Вона пила кров святих, від крови святих скуштувала вона. Вавилонська блудниця сидить там, кров святих пила вона.
Що за вбрання мав Франц Біберкопф, коли мешкав у Герберта Вішо?
А що він носить тепер? Бездоганний літній костюм, який придбав на одній розкладці всього за 20 марок. У святкові дні він чіпляє з лівого боку залізний хрест, щоб було ясно, де він втратив руку, Франц насолоджується увагою перехожих та подратуванням роботяг.
Він виглядає, як якийсь поважний шинкар чи власник м'ясарні: відпрасовані штани зі стрілками, рука в рукавичці, капелюх. Про всяк випадок має із собою документи, фальшиві, певна річ, на ім'я такого собі Франца Рекера, який загинув 1922 року під час заворушень і папери якого вже багатьом стали в пригоді. Що в тих паперах написано, Франц знає напам’ять: де живуть його батьки, коли вони народилися, скільки в нього братів, сестер, де він працює й де працював останнім часом, а також усе те, що поліцай зазвичай може спитати, а все інше — то таке, якось викрутиться.
Це сталося в червні. Славного місяця червня з лялечки розвинувся гарний метелик. Франц буквально процвітає, аж тут з Цопота, з курорту, повернулися Герберт Вішо та Єва. На курорті сталося чимало подій, про це можна довго розповідати, і Франц із задоволенням слухає. Біржовик Єви спіймав облизня. Він виграв у рулетку нічогеньку суму, та саме того дня, коли він зняв з банківського рахунку 10 000 марок, його номер у готелі, поки він вечеряв з Євою, обікрали. Як тільки таке могло статися? Двері до номера акуратно відчинили підробленим ключем, пропав золотий годинник, а ще 5 000 марок, що вільно лежали в скриньці на нічному столику. З його боку це було, звичайно, дуже легковажно, але хто міг подумати, що таке може трапитися? Як у такий першокласний готель могли залізти злодії, куди дивився портьє, я на вас у суд подам, хіба тут ні за чим не дивляться, ми не несемо відповідальности за цінні речі, залишені в номерах. Біржовик лютує, злиться на Єву, що потягла його на ту вечерю, і для чого, власне, тільки для того, щоб на барона подивитися, наступного разу ти ще йому ручки цілуватимеш, пошли йому бонбоньєрку за мої гроші. Ернстхен, ти нечемний. А 5 000 марок? А я тут до чого? Ой, давай уже додому повернемось. А банкір на це з люттю в голосі: непогана ідея, лиш би геть звідси.