Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 52)

Отже, Герберт знову живе на Ельзасерштрасе, а Єва винайняла розкішну квартиру в Західному Берліні, це для неї не вперше, вона гадає, що поживе там якийсь час, доки не набридне біржовикові, а тоді знову перебереться на Ельзасерштрасе.

Ще в потязі, в купе першого класу, де вона терпіла нудне товариство біржовика та вдавала пристрасть, вона розмірковувала про Франца: цікаво, що він зараз робить? Її банкір зійшов на якійсь станції ще на під'їзді до Берліна, й коли вона залишилася в купе сама, раптом згадала, що Франц знову пропав.

Якою ж радісною була несподіванка для неї, Герберта та Еміля, коли 4 липня (середа), відчиняються двері, й хто це заходить? Ну хто, звісно хто, ви вгадали. Чепурний, прилизаний, із залізним хрестом на геройських грудях, карі очі та погляд, як завжди, такий вірний, тепла долоня та міцний потиск руки: Франц Біберкопф. Тримає фасон! А ті як побачили його, то ледь зі стільців не попадали. Еміль уже знає про всі зміни, він тішиться й позирає на Герберта з Євою. А Франц — просто дженджик! «Хлопче, та ти, напевне, в шампанському ноги миєш?» — радіє Герберт. Єва нічого не може збагнути. Правий рукав Франца заправлений у кишеню, тож рука у нього не відросла. Вона обійняла його й розцілувала. «Боже, Францику, а ми оце сидимо й сушимо собі голову, що ж тепер Франц поробляє, так хвилювалися за тебе, ти й не уявляєш». Франц обійшов стіл, поцілував Єву, поцілував також Герберта й Еміля: «Та що за дурниці, чого про мене переживати?» Він хитро примружив очі. «Ну, як я вам? Герой війни у пілотській шкірянці?» Єва в захопленні: «То що, що ж таке з тобою сталося, я так радію, дивлячись на тебе». — «Я також». — «І з ким ти тепер гуляєш, Францику?» — «Гуляю? А, ось ти про що! Та ні з ким. Нікого в мене нема». І розказує їм усе, й обіцяє, що віддасть Герберту всі гроші, до останнього пфеніґа, за кілька місяців зможе все виплатити. Тут Герберт і Єва розсміялися. Герберт помахав у Франца перед носом коричневим білетом на 1000 марок: «Хочеш, Франце?» Єва просить: «Франце, будь ласка, візьми». — «Виключається. Ми цього не потребуємо. Може, хіба що в шинку разом обмиємо, тоді годиться».

Герберт, Єва та Еміль благословили Франца на все, чим він займається. Єва, яка ще й досі його кохає, хоче прилаштувати до Франца одну дівчину. Він упирається, каже: та знаю я ту дівку, ні, ти не знаєш її, і Герберт її не знає, а звідки ж ти її знаєш, вона зовсім недавно в Беріні, приїхала з Бернау, вона, зазвичай, тільки ввечері приїздила на Штеттинський вокзал, якось я її там зустріла й сказала їй: дивися, ще під колеса втрапиш, якщо не полишиш цього й постійно їздитимеш сюди, тут, у Берліні, ніхто довго не протримається. А вона на це розсміялася й сказала, що приїздить просто розважитися. Знаєш, Франце, Герберту я вже цю історію розказала, й Емілю також. Якось сидить вона там біля дванадцятої в кафе. Я підходжу й питаю її: а чого ти так набурмосилася, голубко, що це ти розкисла, аж тут вона розплакалася, каже, що її забрали у відділок, паперів вона не мала, а ще вона неповнолітня, і тепер їй нікуди дітися. Мала вона роботу, та її вигнали, бо поліція послала туди запит, а мати також її з дому витурила. Каже: «І все тільки тому, що я хотіла трохи розважитись. А що мені ввечері у Бернау робити?»

Еміль слухає, підперши, як завжди, голову руками, та й каже: «Тут вона цілком права. Я також знаю Бернау. Ввечері там мертва тиша».

Єва: «От я й вирішила трохи поопікуватися дівчинкою. На Штеттинський вокзал я їй заборонила ходити». Герберт розкурив імпортну сигару: «Якщо ти справжній чоловік, Франце, то міг би кого завгодно з тої дівчини зробити. Я її бачив. Дівчисько — клас!» Еміль докидає: «Трохи замолода, але справді класна. Дівка не промах».

І вони перехилили ще по одній.

Наступного дня, десь ополудні, та дівчина вже стукає у двері, Франц із першого погляду був зачарований. Єва її ще й «підсолодила», до того ж він сам хотів би зробити Єві приємність. Але дівчина справді просто чудова, клас, вищий ґатунок, такої в його списку ще не було. Маленька, в легкій білій сукенці, виглядає школяркою, рухається скрадливо, м'яко, нараз вона опинилася біля нього. Минуло всього півгодини, а Франц уже не може уявити, як він тут жив без цієї маленької кралечки. Власне, її звати Емілія Парсунке, але вона хоче, щоб її кликали Сонею, Єва так завжди її називає, бо в неї вилиці, як у росіянки. «А Єву також насправді звуть Емілією, як і мене. Вона сама мені сказала». Сидить у Франца на колінах, а він гойдає її, не може надивитися на це таке витончене, пружне диво-дівчисько й зачудовується, що за щастя привалило йому в дім. Отак воно у житті буває — то вгору, то вниз. Того чоловіка, який Єву так охрестив, сам він добре знає, адже це він і був, він з нею гуляв ще до Іди, шкода, що він тоді з Євою не залишився. Та що вже тепер казати, зате тепер ось яку має.

Але Сонею звалася вона в нього лише один день, Франц благає її, нехай нове ім'я придумає, не терпить він іноземних імен, вона ж не іноземка, а з Бернау. Було в нього чимало дівчат, їй це і так зрозуміло, але ще жодної, яка б звалася Марією. Оте б ім'я йому сподобалося: Марі, Міца. Так він і назвав її ласкаво — «моя Міцекен».

Минуло не так і багато часу — десь, напевне, був початок червня, — аж раптом сталась у Франца з нею одна пригода. Ні, вона не завагітніла й не захворіла. То було щось геть інше, Франц узяв те близько до серця, хоча нічого страшного, власне, й не трапилося. Тоді якраз Штреземан[157] збирався до Парижа, а може й ні, а у Ваймарі в приміщенні телеграфу завалилася стеля, а ще якийсь безробітний хлоп поїхав слідом за своєю нареченою, а вона поїхала з іншим до Гарца, то він застрелив їх обох і наостанок пустив собі кулю в лоба. Але такі речі стаються за будь-якої погоди, а ще оте велике вимирання риби у річці Біла Ельстер. Коли почитаєш таке — здивуєшся, а як сам побачиш — ніби нічого такого особливого; скрізь таке трапляється.

Франц частенько бував у ломбарді на Альте-Шенгаузерштрасе: побалакає там у буфеті, де його вже знають, з ким треба, прогляне в газетах оголошення «куплю/продам», а в обід зустрічається з Міцою. Аж ось одного разу він звернув увагу, що Міца прибігла до Ашинґера, де вони обідають на Алексі, захекана. Каже, що проспала, але Франц відчуває: щось із нею не так. Та ось він уже все забув, вона така ласкава до нього, просто аж не віриться, і в помешканні у них так чисто, зі смаком облаштовано, скрізь квіточки, серветочки, стрічечки, як у дівочій кімнаті. Завжди добре провітрено, ще й лавандою пахне, тож Франц тішиться, коли вони ввечері повернулися разом додому. Та й у ліжку вона така ніжна, як пір'їнка, така спокійна й лагідна, щаслива, як їхнього першого дня. Але часом вона якось так серйозно дивиться, і Франц ніяк не збагне, в чому там річ: напевне, про щось думає, коли ось так сидить біля вікна, і про що ж це вона може думати? А коли спитає її, вона завжди сміється й каже, що ні про що не думає. Хіба можна цілісінький день про щось думати? І Франц із цим погоджується.

А зовні на дверях у них висить поштова скринька з прізвищем Франца, зазначеним у фальшивих документах: Рекер, він завжди підписується так у газетних оголошеннях і в листах. Аж якось розказує йому Міца таке: вона чітко чула, як уранці поштар щось кинув до їхньої скриньки, а коли вона вийшла подивитися, то в скриньці нічого не було. Франц дивується й думає, що б то могло означати. Тут Міца й каже, що, напевне, хтось того листа зі скриньки витяг; оті сусіди навпроти постійно у вічко дивляться, от вони й побачили, що поштар щось укинув, а тоді дістали те зі скриньки. Франц аж почервонів від люті та й думає собі: може, це хтось мене вистежує, й увечері він вирішив зайти до тих сусідів. Постукав, а на порозі жінка, каже, що зараз гукне свого чоловіка. Чоловік уже старшого віку, а жінка ще молода, старому десь під шістдесят, а їй близько тридцяти. Питає Франц того сусіда, чи не залишали в них часом листа для нього, помилково. Чоловік поглянув на дружину: «Залишали тут сьогодні листа? Я щойно додому прийшов». — «Ні, мені ніхто нічого не залишав». — «А о котрій годині це було, Міцо?» — «Десь близько одинадцятої, поштар завжди о цій порі приходить». А жінка й каже: «Так, він близько одинадцятої приходить. Але ж пані завжди сама бере в нього пошту, коли щось надходить, і він завжди дзвонить». — «Звідки ви все так добре знаєте? Я тільки один раз зустріла його на сходах, він тоді дав мені листа, і я його також у скриньку кинула». — «Цього вже я не знаю, кидали ви його у скриньку чи ні. От що він листа вам давав, це я бачила. Але до чого тут ми?» — «Отже, для мене листа тут не залишали? Моє прізвище Рекер, тобто листа не було?» — «Та бог з вами, ми ж не будемо чужих листів брати. Поштової скриньки ми не маємо, самі бачите, та й поштар до нас нечасто заходить». Франц з похмурим обличчям розвернувся й пішов до своїх дверей, Міца за ним. На порозі підняв картуза. «Ну, то звиняйте. На все добре!» — «На все добре! Бувайте здорові!»

Франц і Міца ще довго балакали про цю справу. Франц усе думав, що сусіди за ним стежать. Треба Герберту і Єві про це розказати. А Міці велів сказати поштареві, нехай завжди дзвонить, коли є листи. «Та я вже казала, Францекене, але буває, що приходить якийсь новий».