Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 17)

Нараз за сусіднім столиком розмова стала гучнішою. Один із новеньких розійшовся. Хоче співати, йому тут надто тихо, піаніста також немає. Геншке з-за шинквасу вставив своє слівце: «Та хто його тут буде слухати? З цього мені жодної вигоди». Те, що вони хочуть співати, Франц знає наперед: «Інтернаціонал» або «Браття, до світла й свободи», нічого нового вони не вигадали. Ну ось. Ті заводять «Інтернаціонал».

Франц жує й думає собі: це вони через мене. Ну й нехай, тільки щоб не забагато курили. Коли не курять, то й шкоди не буде пташці. А того, що той старий Ґеорґ Дреске зв'яжеться з такими шмаркачами й навіть не підійде до нього, він усе-таки не чекав. Старий хрін, жонатий, порядна людина, а сидить із тою дрібнотою і слухає, що вони патякають. Один із новеньких гукає до Франца: «Ну що, сподобалася пісня, колего?» — «Мені? Сподобалась. Добрі голоси». — «Чого ж ти з нами не співав?» — «Та я краще поїм. Коли закінчу їсти, заспіваю з вами, а то й сам можу щось затягти». — «Гаразд».

Ті собі далі балакають, а Франц неквапом їсть та попиває пивце. Думає про се, про те: де зараз Ліна, і як ця пташка уві сні не падає з жердинки; і хто це там люлькою пахкає. Сьогодні він непогано заробив, от лише той холод… Він їсть, а ті, за столом навпроти, так і зазирають йому до рота. Може бояться, що я вдавлюся? Кажуть, був такий випадок: з'їв чоловік бутерброд із ковбасою, а коли той дійшов до шлунка, то роздумав і піднявся назад до горла та й каже: а чого це гірчиці не було? — й тоді вже остаточно спустився до шлунка. Ось так поводиться справжній бутерброд з ковбасою з хорошої родини. Щойно Франц проковтнув останній шматок і запив його останнім ковтком пива, як із того столу вже гукають: «То як, колего, заспіваєш нам щось?» Цілий хор тут створили, добре, що хоч за вхід платити не треба. Ну то хай, як співають, то курити не будуть. Що мені з того? Але раз дав слово, треба його тримати. Франц задумався, витер носа, з якого аж тече, коли зайти в тепле приміщення, шморгай не шморгай, він думає, куди поділася Ліна й чи не замовити ще кілька сосисок, краще не треба, і так уже гладшаю. Що ж їм такого заспівати, вони ж нічого в житті не розуміють, але раз уже пообіцяв… І раптом в його голові зринула фраза, рядок з вірша, він вивчив його в тюрмі, його там часто повторювали і знали в кожній камері. Раптом Франц завмер, похилив на груди обважнілу голову, розчервонівся, замислився. І потім сказав, не випускаючи з рук гальби: «Знаю одного вірша, вивчив у тюрмі, його склав один арештант, зачекайте, як же його звали, а, так, то був Домс».

Точно. Він уже, напевне, відсидів, але вірш і справді хороший. Він сидить самотою за своїм столиком, Геншке щось там миє в раковині, а ті, інші, слухають, більше нікого немає, залізна пічка аж гуде. Франц підпер рукою голову й читає вірші Домса, а перед його очима постає камера, тюремний двір, але тепер це все на нього не тисне, цікаво, що там зараз за хлопці сидять; ось він сам виходить на прогулянку в тюремний двір, такого вони не можуть уявити, що вони знають про життя?

Починає: «Чи хочеш ти той клопіт мати й суб'єктом чоловічим стати, про це подумай наперід, перш ніж тебе на білий світ дістане повитуха з лона, адже земля скорботи повна. Повір поету цих рядків, який достатньо каші з'їв, ось з Ґете Фауста цитата: «В своїм житті людина рада, лиш як вона ще ембріон». Держави міцний макогон пильнує тебе день і ніч, забороняє кожну річ параграфом або законом! А ти, давай, плати до скону, і пельку маєш ти стулити, у сутінках постійно жити, ходить причмеленим весь час, а коли злість візьме нараз, прямуєш хутко в кнайпу ти, щоб в пиві спокій віднайти, на ранок голова тріщить, а час щось швидко так біжить. І ось вже міль пожерла чуба, вже руки й ноги стали руба, запріли мізки у макітрі, і сам ти ніби лист на вітрі. І ось прийшли осінні дні, упала ложка, ти — в труні! А я тепер питання маю, що ж є життя, я поспитаю. Про це так Шіллер думає: «Найбільшим благом то не є». Життя — закаляний курник: лиш квокнув — і навіки зник».

Слухають мовчки. Після паузи Франц каже: «Так, це він сам склав, із Ганновера він, а я напам'ять вивчив. Гарно, еге ж, про життя, хоча й гірко».

З-за столу навпроти лунає: «То ж пам'ятай про державу, про її макогін, що пильнує за тобою. Але напам'ять вивчити, колего, то ще не вся справа». Франц усе ще сидить, підперши голову, думає про вірші. «Що ж, устриць та ікри немає ні в мене, ні у вас. Свій хліб треба заробити, а то нелегко для неборака. Треба радіти вже з того, що на своїх ногах ходити можеш і в тюрмі не сидиш».

А ті, за іншим столом, знай своєї правлять, сподіваючись, що хлопець ще опам'ятається. «Свій шмат хліба можна по-різному заробити. В Росії раніше шпики були, вони незлецьки заробляли». А другий новенький і собі гуде: «А в нас ще й не такі є, сидять нагорі біля годівниці, зрадили робітництво, продалися капіталістам, ще й гроші за це мають». — «Не кращі за повій». — «Значно гірші».

Франц думає про свій вірш і про те, що поробляють зараз хлопці у Теґелі, туди так багато прибуває новеньких, щодня доправляють конвоями, а ті все гукають: «Ну ж бо, давай! Як там із піснею? Що ж це ми без музики сидимо, пообіцяв — і слова не дотримав». Буде вам пісня. Пообіцяв, то буде. Спершу горло промочу.

І Франц підсуває до себе нову гальбу, відсьорбнув ковток, що ж такого заспівати? Нараз він бачить себе серед двору, як стоїть обличчям до стіни й горланить якусь пісню. Казна-що сьогодні в голову лізе. Що ж це він тоді співав? І стиха, повагом заводить мелодію, що так і ллється: «У мене був товариш[58], він був мені, як брат. У бій сурма гукає, ніхто не відставає, ми всі йдемо у ряд. Ми всі йдемо у ряд». Пауза. Співає другу строфу: «Аж тут летіла куля, твоя то чи моя? Товариша скосило, і він лежить безсило, неначе лежу я. Неначе лежу я».

І голосно останній стовпчик: «Ще встиг потиснуть руку, та треба далі в бій, тепер з святим він духом, земля хай буде пухом, товариш добрий мій. Товариш добрий мій!»

Під кінець він співав голосно й протяжно, відкинувшись на спинку стільця, сміливо й на повний голос. Ті, за сусіднім столиком, врешті опам'яталися від подиву й самі стали підспівувати, ляскати по столу, верещати й клеїти дурня: «Това-гариш до-гобрий мій!»

І тут, під час співу, Франц згадав, що саме збирався їм заспівати. Тоді він стояв у дворі та співав цю пісню, і тепер він зрадів, що нарешті пригадав, байдуже — де він, йому хочеться співати, він не може стриматися, зараз заведе цю пісню, а перед очима два євреї, вони сваряться, як же звали того поляка і того поважного стариганя? Ніжність, почуття вдячности переповнили його, й він заревів на всю кнайпу: «Неначе грім той клич звучить, як дзвін мечів, прибій шумить. Наш Райн, наш Райн, наш рідний Райн, Вітчизно, спокій зберігай, ми стережем наш любий край. На Райні варта як стіна, Надійно стереже вона. Наш Райн, наш Райн, наш рідний Райн»[59]. Усе це вже проминуло, звісно, і тепер сидимо ми в цій кнайпі, й таке гарне життя, все довкола таке гарне.

Ті, за сусіднім столом, притихли, один із новеньких ніби заспокоює інших, вони роблять вигляд, що все тихомирно; Дреске сидить згорблений і чеше потилицю; хазяїн вийшов із-за шинквасу, шморгнув носом і підсів за столик до Франца. А той своєю піснею ніби весь світ привітав, рвучко підіймає свою гальбу: «Будьмо!», ляскає рукою по столу, аж сяє весь, усе добре, він ситий, тільки де це запропастилася Ліна; повне обличчя розпашілося, чолов'яга він кремезний, навіть трохи тілистий. Ніхто нічого не каже. Всі мовчать.

Аж раптом один підвівся, відсунув ногою стільця, застебнув куртку на всі ґудзики, затягнув тугіше пасок, — це один з новеньких, такий довготелесий, — і парадним маршем — до Франца, зараз він отримає на горіхи, тобто якщо новенький на це спроможеться. Високий із розмаху всівся зверху на столик Франца. Франц дивиться на нього, чекає: «Послухай, у кнайпі є достатньо стільців».

А той згори тицяє пальцем у тарілку Франца. «Що ти тут їв?» — «Ти чуєш, у кнайпі знайдеться достатньо стільців, розплющ очі! Чи тебе в дитинстві в окропі скупали?» — «Не про це мова. Я хочу знати, що ти їв». — «Та бутерброда із сиром, йолопе! Ось для тебе ще шкірки залишилися, скотино. Ану злазь зі столу, про гарні манери ти, певно, ніколи й не чув!» — «Те, що це були бутерброди з сиром, я й сам чую за запахом. Але звідки в тебе гроші на них?»

Та Франц з розчервонілими вухами вже зірвався з місця, вхопив за край столика й перекинув його разом з високим, тарілкою, гальбою, гірчичницею — все торохнуло об землю. Тарілка — в друзки. Геншке на це вже чекав — схопився й закричав, топчучи черепки: «Ану припиніть! У мене бійки заборонені, всі, хто б'ється у кнайпі, вилетять геть!» Довготелесий уже підвівся з підлоги, відштовхує господаря: «Відійдіть-но, Геншке, нема тут ніякої бійки. Ми все відшкодуємо. Хто що розіб'є — той за те і заплатить!» Треба поступитися, думає Франц, він став біля вікна, притиснувшись до віконниці, піду собі геть, якщо тільки мене не зачеплять, якщо тільки не зачеплять; я з усіма по-доброму, але якщо якийсь дурень мене зачепить, буде йому непереливки!

Довготелесий підтягнув штани — отже, зараз почне. Франц усе бачить. А Дреске що? Стоїть собі й витріщається. «Орґе, що це за пацан за три копійки, де це ти цього шмаркача відкопав? Ще й сюди припер!» Довготелесий вовтузиться зі штаньми — спадають вони, чи що, пришив би нові ґудзики — і гарикається з господарем: «Їм тут можна рота розтуляти? Фашистам можна? Що, для них свобода слова?» А Дреске стоїть і розмахує лівою рукою. «Ні, Франце, я не втручатимуся, ти сам заварив кашу своїми балачками, своїми піснями, ні, я не втручатимуся, тільки цього ще бракувало».