Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 18)
«Неначе грім той клич звучить», пісня, що він співав у дворі, ось про що вони, ось чого галас здійняли.
«Фашист, бісів кровопивця! — реве довготелесий, насуваючись на Франца. — Давай сюди пов'язку! Ану мерщій!»
Ну, починається, учотирьох на одного, стану спиною до вікна, спершу стільця треба взяти. «Давай пов'язку! А то сам з твоєї кишені дістану. Хай, падлюча душа, пов'язку віддасть!» Інші стоять за ним. Франц підняв стілець. «Притримайте того довготелесого. Притримайте його, і я піду собі».
Господар обхопив ззаду довготелесого й благає: «Та йдіть уже, Біберкопфе, давайте, йдіть, заради бога». Він боїться за свою кнайпу, шибки, напевне, не застрахував, але мені до того байдуже. «Геншке, не хвилюйся, в Берліні повно шинків, я тут просто на Ліну чекав. А чого це ви на їхній бік пристали? Чого це вони витурюють людину, я ж у вас щодня сиджу, а ті двоє новеньких сьогодні вперше тут з'явилися». Господар відтіснив довготелесого, а другий новенький бризкає слиною: «Тому що ти фашист, у тебе пов'язка в кишені, свастиконосець!»
«Ну й фашист, і що з того? Я Орґе Дреске вже пояснив, як стоять справи. А ви нічого не тямите, тому й дерете горло». — «Це хто тут горло дере? То хіба ми тут «Вахту на Райні» горлали?» — «Якщо ви влаштовуватимете скандали, як оце зараз, ще й на мій столик верхи сідатимете, тоді на світі жодного спокою не буде. Це точно! А має бути спокій, щоб можна було нормально працювати й жити. Фабричні робітники, крамарі — всі хочуть, щоб був порядок. А то працювати неможливо. А з чого ви збираєтеся жити, ви, крикуни? П'янієте від власних промов! Тільки й знаєте, що скандалити та до людей чіплятися. Дочекаєтеся, що їм урветься терпець і вони намнуть вам боки. Хто ж це дозволить, щоб йому на мозолі наступали?»
Та раптом він уже й сам розійшовся, розкричався, його наче прорвало, а перед очима кривавий туман стелиться: «Та ви ж звичайнісінькі бандити, самі не знаєте, що робите, вам треба гусінь[60] з голови повитрушувати, а то ви весь світ зруйнуєте, дивіться, щоб вам не довелося за це поплатитися, кровопивці, негідники!»
Франц аж кипить, він відсидів у Теґелі, життя — то страшна річ, та й що це за життя? У тому вірші правильно сказано, так і зі мною було, Ідо, Ідо, краще не згадувати.
І він далі волає, перейнявшись тим жахом, що відкрився перед ним, відбиває удари, роздає добрих копняків, він має викричатися, викричатися до кінця. Кнайпа аж гуде, Геншке стоїть біля сусіднього стола, не наважується підступити ближче, а той стоїть і реве на все горло, все впереміш, аж піна на губах: «Яке вам до мене діло, ніхто не має мені тут вказувати! Жоден не має такого права. Нам краще знати, не за те ми на фронті воювали й по окопах сиділи, щоб потім ви тут на людей нападали, баламути, має бути спокій, спокій, кажу, можете це собі на лобі написати, спокій — і крапка. [Ось у цьому вся суть, точнісінько так, достоту, як в аптеці.] А ті, хто приходять і починають людей баламутити і революції влаштовувати, таких треба всіх вішати, хоч цілу алею [чорні стовпи, телеграфні, там цілий ряд уздовж Теґельського шосе, я знаю], тільки тоді ви все зрозумієте, коли на стовпах загойдаєтеся. Тоді нарешті зрозумієте, що ви виробляли, вуркагани кляті. [Лише так настане спокій, лише так їх можна погамувати. Ну що ж, поживемо — побачимо.]
На Франца Біберкопфа наче сказ напав, його наче судомою звело. Він щось захрипло каркає, як ворона, його погляд осклянів, обличчя посиніло, розпухло, він порскає слиною, руки горять, він геть не при собі. А пальці й досі стискають стілець, він тримається за нього, щоб не впасти. Зараз точно схопить стільця й почне ним усіх дубасити.
Обережно! Стережися! Дорогу! Заряджай! Вогонь, вогонь, вогонь!
Франц стоїть, кричить — і немов бачить та чує себе збоку, наче спостерігає за собою звіддалік. Будинки, будинки, зараз вони знову заваляться, дахи норовлять сповзти просто на нього, ні, цього не буде, можете й не починати, нічого не вийде в злочинців, нам потрібен спокій. Його пронизує шалена думка: ось-ось щось станеться, я зараз щось утну, скручу комусь в'язи, ні, ні, я сам скоро впаду, гепнуся, ось зараз. А я думав, що у світі спокій, порядок. У своєму затьмаренні він охоплений жахом: зі світом щось негаразд, такі страшні, вони стоять перед ним, він ніби зазирнув у майбутнє.
Якось у раю жило двоє людей: Адам і Єва. І раєм був дивовижний Едемський сад. Весело жилося там звірям і птахам.
Та він же несповна розуму! Вони нерішуче зупинилися, навіть довготелесий тільки сопе носом й підморгує Дреске; сядьмо краще до столу та поговорімо про щось інше. Дреске, затинаючись, промовив у тиші: «То що, Франце, може, ти вже підеш? Адже достатньо наговорився, і облиш того стільця».
Франца наче попустило, гроза пройшла десь поруч, минулося. Слава Богу, все минулося. Його обличчя зблідло, обм'якло.
А ті стоять біля свого столика, довготелесий сів і п'є своє пиво. Промисловці деревообробної галузі наполягають на своїх вимогах, Крупп морить голодом пенсіонерів, півтора мільйони безробітних, за два тижні їхня кількість зросла на 226 000 осіб.
У Франца випав з руки стілець, рука опустилася, голос знову став звичним, він стоїть, усе ще схиливши голову, вони його вже не хвилюють: «Гаразд, уже йду. Було дуже приємно. Що там у вас в голові, мене не обходить».
Вони мовчки слухають. Нехай собі огидні покидьки ренегатства під аплодисменти буржуазії та соціал-шовіністів паплюжать систему рад. Це тільки прискорить і поглибить розрив між революційними робітниками та прихильниками Шайдермана[61] і т. д. Пригноблені маси за нас!
Франц бере свою шапку: «Шкода, Орґе, що через таке наші з тобою дороги розійшлися». Простягає йому руку, але Дреске не бере її, а мовчки сідає на свого стільця. Кров потече, кров потече, кров потече густа-прегуста.
«Ну то я пішов. Скільки з мене, Геншке, також за склянку і за тарілку?»
Ось такий порядок. На 14 дітей одна порцелянова чашка. Благочинний циркуляр міністра від центру Гіртзифера: «Від публікації цього циркуляра слід утриматися. Враховуючи обмеженість коштів, наявних у моєму розпорядженні, пропоную брати до уваги лише ті випадки, коли не тільки кількість дітей особливо велика, наприклад, не менше 12, але й коли ретельне виховання дітей через фінансові обставини родини вимагає особливих жертв і все одно проводиться в зразковому порядку».
Хтось кричить Францу вслід: «Тобі вінок переможця, з картоплі й оселедця!» Хай собі краще гірчицю із задниці витре, довготелесий йолоп. Шкода, що не потрапив мені до рук. Франц насунув на голову шапку. Тут він згадав про Гакеський ринок, про геїв, про ятку сивоголового з його журнальчиками, та щось туди йому не кортіло, він вагається і йде геть.
Ось він на вулиці, на холоді. Навпроти кнайпи стоїть Ліна, вона щойно прийшла. Він іде повільно. Він хотів би повернутися назад і пояснити їм, які вони телепні. Геть божевільні, мізки забиті бозна-чим, але вони не такі уже й пропащі, навіть той довготелесий нахаба, що потім на підлогу гепнувся. Вони просто не знають, куди енергію діти, кров мають загарячу, а якби вони побували у Теґелі чи ще де-інде, то їм би трохи в голові прояснилося, та ще й як би прояснилося, на сто свічок одразу. Він тримає Ліну попід руку, озирається на темній вулиці. Могли б і більше ліхтарів поставити. І що вони всі причепилися до людини, спершу голубі, до яких мені абсолютно байдуже, а тепер ще й червоні. На біса вони мені здалися, хай самі розбираються. Не можуть людині спокою дати, вже навіть пива спокійно не вип'єш; от візьму зараз, вернуся й рознесу кнайпу того Геншке на друзки. І знову щось мерехтить і пульсує в очах у Франца; морщаться чоло й ніс. Та ось він уже відходить, вчепився у Ліну, аж руку подряпав, а вона усміхається: «Нічого, Францику, маленька подряпинка від тебе на згадку».
«Давай гульнемо, Ліно, але не в цих смердючих кнайпах, з мене вже того досить, курять і курять, а там маленький щиглик сидить, він там точно задихнеться, а їм до того й байдуже». І він береться довго пояснювати їй, чому він був правий, а вона з ним погоджується. Потім вони сідають у трамвай та їдуть до Янновицького мосту до танцзали Вальтерхена. Поїхав у чому був, і Ліні не дав перевдягтися — і так гарна. Уже в трамваї товстушка дістає з кишені добряче прим'яту газетку. Це вона для нього принесла, недільний випуск, «Вісник миру». Франц зауважує, що такої газети він ще не продавав, тисне їй руку, радіє, побачивши гарний заголовок та шапку на першій сторінці: «Через страждання — до щастя!»
Рученята — лясь, лясь, ноженята — туп, туп, рибки, пташки цілий день радіють у раю[62].
Трамвай трясеться, а вони, схиливши голови над газеткою, читають у вагоні при бляклому світлі вірш на першій сторінці, який Ліна обвела простим олівцем: «Краще — коли удвох», Е. Фішер: «В дорогу одному нелегко іти, і як же самому дійти до мети, краще — коли удвох. Як падати будеш, хто руку подасть, хто виручить з різних можливих нещасть, краще — коли удвох. Мандрівка по світу буде не проста, з собою в дорогу візьми ти Христа. Краще — коли удвох. Дорогу він знає, й тобі вкаже шлях, розрадить тебе і в думках, і в ділах. Краще — коли удвох».
Мене й досі мучить спрага, думає тим часом Франц, дві гальби — то замало, а від усіх цих балачок у горлі геть пересохло. Нараз йому пригадалося, як він співав, і його охопило відчуття, наче він удома, і він сильніше стис Лінину руку.