Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 16)
Нехай собі балакає, трохи перепив, інші також помітили. «Ану зачекай, як же пак його звали, того малого, якось чи Біста, чи може Біскра, от щось таке». Нехай собі говорить, я промовчу, як заплутається, то сам замовкне. «Ну так, це ми всі знаємо, але я не це маю на увазі. А ось скажи, де ми були після того, коли закінчилося під Аррасом, після вісімнадцятого року, коли інша каша заварилася, тут у Берліні, і в Галле, і в Кілі, а ще…»
Тут Ґеорґ Дреске рішуче відмовляється від подальшої розмови, яка нісенітниця, я не ходжу в кнайпу заради таких дурниць. «Та годі тобі, припини, а то зараз піду геть. Розкажи це малому Ріхарду. Ходи-но сюди, Ріхарде». — «А по-моєму, це чудово, він як той барон. Тепер він тільки з баронами дружить. І такий поважний пан ще й заходить до нас у кнайпу!» Ясні очі Франца уп'ялися в неспокійні очі Дреске. «От саме це я й мав на увазі, саме це, Орґе. Стояли ми під Аррасом у вісімнадцятому, польова артилерія, піхота, зенітники, радисти, сапери — кого там тільки не було. А де ми стояли потім, коли настав мир?» А, ось до чого він веде, ну дивись, хлопче, краще туди не влазити. «Спочатку я своє пиво доп'ю, а ти, Францику, про те, де ти потім опинився, де побував і де ні, й де стояв чи сидів — про це все можна з твоїх паперів дізнатися, якщо ти їх маєш із собою. Адже торговець завжди повинен мати із собою папери». Ну що, второпав? Запам'ятай же! Спокійні очі Франца уп'ялися у веселі очі Дреске: «Чотири роки після вісімнадцятого я жив у Берліні. Так довго навіть ціла війна не тривала, хіба ні? Я крутився і ти крутився, а Ріхард тоді ще чіплявся матері за фартух. Ну, і хіба тут щось залишилося від Арраса? От скажи! Ось була у нас інфляція, ми мали паперові гроші, мільйони, мільярди, катма м’яса, нема масла, гірше, ніж було, ми всі це знаємо, і ти, Орґе, теж, а куди подівся Аррас? От і прикинь, на власних пальцях. Нічого не було, та й звідки? Ми тільки бігали й картоплю у селян крали».
Революція? Розгвинти древко, запхни полотнище в чохол і заховай все це подалі в шафу. Попроси матір принести тобі пантофлі та зніми вогненно-червону краватку. Ви тільки патякаєте про революцію, ваша революція — то нещасний випадок на виробництві!
Дреске думає: він став небезпечною людиною. А Ріхард Вернер, отой юний телепень, знову роззявляє рота: «Значить, по-твоєму, Франце, буде краще, якщо ми розпочнемо нову війну? Хочете на нашому горбу проїхатися? Отак весело розіб'ємо Францію! Шукаєш пригод на свою задницю?» Франц думає: дурна ти мавпо, мулат із раю для негрів, та ти війну бачив лише в кіно, думаєш, бахнув по голові, й уже готовий?
Господар витирає руки об синій фартух. Перед чистими склянками лежить зелений проспект. Господар сопе й читає про себе: відбірна смажена кава «Заходь знову» просто неймовірна! Кава для простих людей [некондиційні зерна, смажені]. Чиста немелена кава в зернах, ціна 2,29 марок, «Сантос», гарантовано чистий продукт, Сантос першого ґатунку, суміш для дому, міцний та економний у вжитку, «Ван-Кампінас», меланж, міцний, чистий смак, «Меланж Мексика», вишуканий, недорога кава з плантацій, ціна 3,75 марок, довіз залізницею безкоштовний за умови замовлення не менше 36 фунтів різних сортів. Бджола, або оса, або джміль кружляє попід стелею біля камінної труби — справжнє диво природи взимку. Його родичів, одноплемінників, однодумців, одновидців немає — всі вже або померли, або ще не народилися; зараз льодовиковий період для самотнього джмеля, він і сам не знає, як і чому це сталося, й чому саме з ним. А сонячне світло беззвучно ллється на столи й на підлогу й розділяється на два світлі пасма вивіскою «Левенброй — Паценгофське пиво», воно прадавнє, й коли на нього дивитися, все виглядає скороминущим і незначним. Це світло доходить до нас, проминувши ікс миль, проскочивши попри зірку ігрек, сонце світить мільйони й мільйони років, воно світило задовго до Навуходоносора, до Адама і Єви й до іхтіозаврів, а зараз воно світить крізь шибку маленької кнайпи й розділяється на два пасма бляшаною вивіскою «Левенброй — Паценгофське пиво», падає на столи й на підлогу, непомітно підступає ближче. Падає на них, і вони про це знають. Світло легкокриле, легесеньке, легковаге, легкосвітне, з високого неба прийшов я до вас[53].
Двоє великих, уже дорослих звірів, прикритих тканиною, двоє людей, двоє чоловіків, Франц Біберкопф та Ґеорґ Дреске, торговець газетами та звільнений шліфувальник, стоять біля шинквасу; тримаються вертикально на свої нижніх кінцівках, вбраних у штани, спираються на дерев'яний шинквас руками, що стирчать з рукавів грубих курток. І кожен із них думає, бачить й відчуває на свій манер.
«Ти й сам чудово знаєш і розумієш, Орґе, що Арраса ніби й не було. Ми просто не потягли, не змогли, маємо це визнати. І ми, і всі, хто там був. Не було ні дисципліни, ні командування нормального, всі між собою перегризлися. От я втік з окопів, і ти також, а потім і Езе. Ну, а тут, вдома, коли зчинилася буча, хто тоді здимів? Та всі до одного. Жоден там не залишився, ти ж бачив, лише жалюгідна купка. Скільки їх там було, тисяча, а то й менше. Мені таке й задарма не треба». А ось він куди веде, дурне теля, ось як його розвели. «Та все це тому, що нас зрадили, Франце, у вісімнадцятому й дев'ятнадцятому, бонзи зрадили, вони ж і Розу вбили, і Карла Лібкнехта. Як же тут згуртуватися й щось зробити? Ти поглянь на Росію, на Леніна, ось де тримаються купи, як склеєні! Зачекай, все у свій час». Кров потече, кров потече, кров потече густа-прегуста[54]. «То мені байдуже. Якщо чекати, то світ завалиться, й ти разом з ним. Під цю дудку я танцювати не буду. В них нічого не вийшло, для мене це достатній доказ. Не змогли нічогісінько зробити, як під Гартмансвайлеркопфом, про нього мені постійно один чоловік торочить, інвалід, він там був, ти його не знаєш. Навіть з того нічого не вийшло. Та що там казати!»
Франц підводиться, бере пов'язку, розгладжує її на столі, потім ховає до кишені плаща, розмахуючи лівою рукою, повертається до свого столу: «Ось я кажу вам весь час одне й те саме, ти розумієш мене, Краузе, а ти також, Ріхарде, послухай — піде тобі на користь: нічого у вас із вашої справи не вийде. Так це не робиться. Я також не знаю, чи вийде щось у тих, з такою пов'язкою. Я цього не казав, але все-таки це геть інша справа. Сказано ж, і на землі спокій[55], і це правильно, а хто хоче працювати, то хай собі працює, а дурниці нам ні до чого».
Сів собі на підвіконня, чухає щоку, мружиться від яскравого світла, висмикнув волосинку з вуха. Трамвай № 9 зі скреготом повернув за ріг, Східне кільце, Германплац, Вільденбрухплац, вокзал Трепто, Варшавський міст, Балтенплац, Кніпродештрасе, Шенгаузерська алея, Штеттинський вокзал, церква святої Гедвіґи, Галлеська брама, Германплац. Господар кнайпи спирається на латунний пивний кран, смокче й мацає язиком нову пломбу, у нижній щелепі, відгонить аптекою. Нашу Емілію знову доведеться влітку послати в село або в Цинновіц[56], у дитячий табір, дитина постійно хворіє, його очі знову натрапили на зелений проспект, знову криво лежить, він аж здригнувся, поправляє його, він не терпить, коли щось криво лежить. Оселедець «Бісмарк» пряного посолу, ніжне філе без кісточок, рольмопси в маринаді з прянощами й огірком, оселедці в желе, великі шматки, філе, смажений оселедець.
Слова, звукові хвилі, хвилі шуму, сповнені змісту, котяться туди-сюди кнайпою, вириваються з горла гикавого Дреске, який посміхається, дивлячись на підлогу: «Ну що ж, нехай щастить, Франце, як каже пастор, на новому життєвому шляху. Отже, коли ми в січні підемо з демонстрацією на Фрідріхсфельде до Карла й Рози[57], тебе вже з нами не буде? Авжеж». Хай собі затинається, я краще свої газети продаватиму.
Коли вони залишилися самі, господар посміхається. Франц з насолодою простягає під столом ноги. «Як ви думаєте, Геншке, чого це вони змилися? Через пов’язку. Побігли за підмогою». Ніяк не погамується. Вони ще йому тут боки натовчуть! Кров потече, кров потече, кров потече густа-прегуста.
Господар усе намацує язиком свою пломбу, треба підсунути щиглика ближче до вікна, пташки також хочуть трохи світла. Франц охоче допомагає, за шинквасом забив у стіну цвяшка, а господар зняв клітку з іншої стіни й несе її з тріпотливою пташкою всередині. «Тут досить похмуро. Надто високі будинки». Франц стає на стільця, вішає клітку, спускається вниз, насвистує, піднімає вказівного пальця й шепоче: «Зараз ще не підходьте до нього. Нехай звикає. А цей щиглик, це — вона?»
Обоє замовкли, кивають головами, позираючи один на одного.
А ввечері Франца справді викинули з кнайпи. Він приблукав туди сам десь близько дев'ятої, подивився на пташку, а та вже засунула голівку під крильце й задрімала в куточку на жердинці, і як вона вві сні не падає, Франц шепоче до господаря: «Ви лише гляньте на цю пташину, і як вона у вас спить серед такого рейваху? Напевне, добряче заморилася, бідолашна. Може, їй увесь цей дим шкодить, з такими маленькими легенями». — «Та вона нічого іншого й не знає, у мене в кнайпі завжди накурено, сьогодні дим ще й не такий густий».
Франц сідає до столу: «Ну гаразд, сьогодні не буду курити, а то й зовсім тут не продихнеш, а потім вікно прочинимо, нічого, протягу не буде». Аж тут Ґеорґ Дреске, юний Ріхард і ще троє пересідають за столик навпроти. Двох із цієї компанії Франц узагалі не знає. Більше в шинку нема нікого. Коли він зайшов, у них була бурхлива дискусія — промови, лайки. Та щойно він відчинив двері, вони притихли, обидва новенькі все позирають на Франца; схилилися один до одного через стіл, пошепталися, потім відкинулися назад, якось так виклично, цокнулися гальбами. Милі очка нам моргають, повні келихи нам сяють, отже, варто за дівчину, пригубить оцю чарчину. Геншке, лисуватий господар, клопочеться біля пивного крана та миє склянки, він не йде на кухню, як зазвичай, все щось вовтузиться.