Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 14)
Але в номері у дверях є вічко. Хазяїн щось побачив і гукає хазяйку, і та також побачила. Й потім вони кажуть, що такого у своєму готелі не потерплять, вони все бачили, й не варто заперечувати. Ніколи такого не потерплять, а йому мусить бути соромно — розбещувати хлопчиків, вони заявлять на нього. А тут ще з'являються портьє і покоївка та й собі шкіряться. Наступного дня лисий пан купує дві пляшки «Асбах Уральт»[43], їде ніби у відрядження на Гельґоланд, щоб там п'яному втопитися. Він і справді напився, й плив на кораблі, та через два дні повернувся до своєї старої, ніби нічого й не сталося.
Усе спокійно, проминув уже місяць, а потім і цілий рік. Та раптом щось таки сталося: від американського дядечка він успадкував 3000 доларів і тепер може собі дещо дозволити. І ось він поїхав на води, а його дружині одного дня треба було розписатися за нього на повістці до суду. Вона прочитала її, а там усе написано: і про вічко у дверях, і про портмоне, і про милого хлопчика. Лисий пан повернувся після відпочинку, а вдома всі ридають, мати й обидві доньки. Він читає повістку, це просто неможливо, все запліснявіло в тих судах ще з часів Карла Великого. Ось уже й до нього добралися, прізвище, адреса — все правильно. «Пане суддя, що ж я такого зробив? Я ж нікому не завдав жодних прикрощів. Я просто винайняв номер й там зачинився. То хіба я винний, що у дверях було вічко? Нічого протизаконного я не робив». Хлопець усе це підтверджує. «Отже, чим я завинив? — скиглить лисий пан у шубі. — Хіба я що вкрав? Чи вдерся до чужої квартири? Я лише увійшов у серце любої мені людини. Я сказав йому: «Сонечко!» І так воно й було».
Його виправдали. Але вдома далі всі плачуть.
«Чарівна флейта», танцювальний палац, з американським дансинг-холом у партері. Казино у східному стилі здається для святкових нагод. Що мені подарувати своїй подружці на Різдво? Шановні трансвестити! Після багаторічних експериментів мною було розроблено радикальний засіб, що перешкоджає росту щетини. Тепер ви можете видалити волосся з будь-якої частини тіла. Водночас я винайшов спосіб, як за дивовижно короткий час відростити справжні жіночі груди. Жодних хімікатів, абсолютно надійний, нешкідливий засіб. Доказом є я сам. Свободу любові по всьому фронту!
Ясне зоряне небо дивилося на темні людські помешкання[44]. У глибокій нічній тиші лежав замок Керкауен. Тільки одна білявка занурила голову в подушки й ніяк не могла заснути. Завтра, вже завтра полишить її та, яку вона кохає всім серцем. Крізь похмуру, непроникну [темну] ніч йшов [линув] шепіт: «Ґізо, залишся зі мною, залишся зі мною [не йди геть, не їдь нікуди, не впади, прошу, сядь]. Не залишай мене. Але безрадісна тиша не мала ні слуху, ні серця [не було й ніг, і носа]. А в кімнаті неподалік, відділена лише кількома стінами, лежала з розплющеними очима бліда струнка жінка. Її темне важке волосся лежало сплутаним на шовковій постелі [замок Керкауен відомий своїми шовковими постелями]. Її трясло, як у лихоманці. Її зуби цокотіли, ніби на сильному морозі, крапка. Та вона не ворушилася, кома, не натягувала на себе щільніше ковдри, крапка. Непорушно лежали її стрункі крижані руки [як у сильний мороз, холодний дрож, струнка жінка з розплющеними очима, знаменита шовкова постіль], крапка. Погляд її гарячково блискучих очей блукав у темряві, а її губи тремтіли, двокрапка, лапки, Лора, тире, тире, Лора, тире, лапки, гусячі лапки, гусяча печінка з цибулею.
«Ні, ні, я більше з тобою не ходитиму, Франце. Не хочу мати з тобою жодних справ. Іди під три чорти». — «Та що ти, Ліно, я віддам йому всю цю гидоту». І коли Франц зняв капелюха й поклав його на комод — усе це відбувалося в її кімнаті — та зробив кілька переконливих рухів, обхопивши її стан, вона спершу подряпала йому руку, розплакалася, а потім пішла разом з ним. Вони поділили порівну паку сумнівних журналів і стали наближатися до зони бойових зіткнень по лінії Розенталерштрасе, Ноє-Шенгаузерштрасе, Гакеський ринок.
У зоні бойових зіткнень ніжна, забрьохана, маленька, невмита, заплакана Ліна вдалася до самостійного прориву в стилі принца Гомбурзького: мій шляхетний дядько Фрідріх Бранденбурзький! О, Наталі! Облиш, облиш! Вселенський Боже, тепер йому кінець, та все байдуже, все байдуже! Хутко, шпарким кроком вона щодуху кинулася на розкладку сивоголового. Франц Біберкопф, такий статечний і терплячий, примусив себе залишитись позаду. Він стояв, зливаючись з вітриною сигарної крамниці «Імпорт — експорт» Шредера й крізь легкий серпанок, — хоча трамваї й пішоходи йому заважали, — спостерігав звідтіля перебіг битви, що повільно розгорталась. Герої, образно кажучи, зійшлися в герці. Вони промацували слабкі та незахищені місця супротивника. І ось Ліна Пшибала з Чернівців жбурнула з розгону паку журналів, єдина законна донька, — після двох викиднів, що добули тільки до половини терміну і які обоє також мали зватися Ліною, — донька землероба Станіслава Пшибали. Все наступне загубилося в гуркоті вуличного руху. «Ну і штучка, ну і штучка», — захоплено простогнав приголомшений і терплячий Франц. Він у ролі резервної армії наближався до центру бойових дій. А перед кнайпою Ернста Кюммерліха його вже вітала усміхнена героїня й переможниця фройляйн Ліна Пшибала; розхристана й сповнена пристрасти, вона вигукнула: «Франце, він одержав своє!»
Франц уже про це знав. У кнайпі вона впала в його обійми й припала до того місця його тіла, де, за її припущенням, під вовняною сорочкою билося його серце, але, правду кажучи, там була грудна кістка та верхівка лівої легені. Тріумфуючи, вона перехилила першу чарчину кминової горілки: «Ну, хай тепер визбирує свою гидоту по всій вулиці».
А зараз, о, невмируще кохання, ти весь мій, любий, що за сяйво шириться навкруг. Слава, слава принцу Гомбурзькому, переможцю у Фербеллінській битві, слава! [На пандусі перед палацом з'являються придворні панїї, офіцери, слуги з факелами.]
«Ще одну чарочку кминової».
І от Франц сидить у кімнатці фройляйн Ліни Пшибали й сміється до неї: «А знаєш, Ліно, хто така складська дівчина?» — запитав він і легенько підштовхнув її у бік. Ліна витріщилася: «Ну, ось Фельш, вона ж складська дівчина, вона постійно шукає платівки на складі музичної крамниці». — «Я не про це. От коли ти складешся клубочком на канапі, а я складуся клубочком поряд, тоді ти будеш складською дівчиною, а я складським хлопцем». — «Саме так ти й виглядаєш!» Вона пискнула від сміху.
Тож давайте знову й знов, тож давайте знову й знов, траля, труля, веселитися. Тож давайте знову й знов, тож давайте знову й знов, траля, труля, веселитися.
Ану вставайте з канапи — ви ж не хворі, добродію, якщо так, то йдіть до лікаря — й весело помандрували до Газенгайде в «Новий світ», де завжди бучно святкують, де іскряться феєрверки, де дають призи за найстрункіші ніжки. Музики в тирольських костюмах на сцені. Стиха награють: «Пий, братику, пий, чаркою смуток залий, згадувать горе не варт, наше життя — тільки жарт».
Так і кортить кинутися в танок, з кожним тактом щораз дужче, а з-за пивних кухлів усміхалися люди, підспівували й розмахували в такт руками: «Пий, братику, пий, чаркою смуток залий, згадувать горе не варт, наше життя — тільки жарт».
Там був Чарлі Чаплін власною персоною, шамотів щось по-саксонському, вештався по балюстраді в широченних штанях та велетенських черевиках, ухопив уже немолоду пані за ногу й вихором проїхався з нею гіркою для катання. Майже кожен стіл пообсідали цілі родини. Тут можна всього за 50 пфеніґів придбати довгу палицю з паперовим віничком на кінці, з нею ви можете зав'язати знайомство з ким завгодно: шия доволі чутлива до лоскоту, згин під коліном також. Полоскочеш — людина зразу відсмикне ногу й озирнеться! Кого тут тільки немає! Цивільні обох статей, окрім того дехто з райхсверу разом із подружками. Пий, братику, пий, чаркою смуток залий.
Не курять, а просто чадять, у повітрі хмарки диму з люльок, сигар, сигарет, уся величезна зала ніби в тумані. Коли диму стає затісно, він, оскільки легкий, піднімається вгору й шукає шпарини, щілини, дірки й вентилятори, готові випустити його назовні. А там, на вулиці, темна ніч і холод. Тож дим уже шкодує, що такий легковажний, опирається своєму єству, та тут годі щось вдіяти, вентилятори крутяться без упину лише в один бік. Запізно. Він має скоритися законам фізики. Дим не розуміє, що з ним коїться, хоче схопитися за голову, а її немає, хоче подумати, але немає чим. Його підхопили вітер, холод і ніч, тож тільки його й бачили.
За одним із столиків сидять дві пари й дивляться на тих, хто проходить повз. Кавалер у костюмі кольору «перець із сіллю» нахиляє своє вусате обличчя до повних грудей чорнявої товстушки. Їхні серця тремтять від замилування, носи вдихають аромати, він — її грудей, вона — його напомадженої потилиці.
Навпроти регоче пані у жовто-картатому вбранні. Кавалер кладе руку на спинку її стільця. У неї випнуті вперед зуби, монокль, розплющене ліве око ніби згасло; вона усміхається, пускає дим ротом, хитає головою: «Таке ти питаєш!» За сусіднім столиком молоденька куріпка з копицею світлого хвилястого волосся сидить чи, радше, прикриває своєю розвинутою задньою частиною, яку приховує сукня, залізне сидіння низенького садового стільця. Вона трохи гугнявить й блаженно підспівує музиці, розімліла від біфштексу та трьох кухлів світлого. Вона щось там базікає і базікає, кладе голову йому на плече, на плече другого направника однієї фірми з Нойкельна, у якого це вже четвертий роман в цьому році, а він сам у цієї куріпки десятий чи навіть одинадцятий, коли ще рахувати брата у других, з яким вона постійно заручена. Вона розплющує очі, бо Чаплін може будь-якої миті впасти згори. Її партнер обома руками тримається за гірку, де вже здійнявся цілий шарварок. Вони замовляють солених брецлів.