Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 13)
Він задумався, схилившись над столом, водить пальцем по розлитому пиву. «От піду запишуся, де треба, й торгуватиму газетами. Це ж діло!» Ліна ні пари з уст. Здається, трохи образилась. А Франц зробив, що задумав. І якось близько полудня він уже стоїть на Розенталерплац, Ліна якраз принесла йому бутерброди, рівно о дванадцятій він зривається, тицяє їй до рук шабатуру на підставці й картонну скриньку під пахву та йде дізнатися про газети.
Надибав біля Гакеського ринку перед Оранієнбурґерштрасе якогось стариганя, який порадив йому зайнятися сексуальною просвітою. Її зараз проводять у широкому масштабі, й справа ця, мовляв, прибуткова. «А що воно таке: сексуальна просвіта?» — запитав Франц з неохотою. Сивоголовий показує на свою розкладку: «Подивись і питати не будеш». — «Ну, голі дівчата намальовані». — «В іншому вигляді не тримаю». Мовчки курять, стоячи поряд. Франц витріщається на картинки, оглядає згори донизу, пускає клуби диму, старигань не звертає уваги. Франц перехопив його погляд: «Скажи-но, колего, тобі справді подобається оце з дівчатами й такі картинки? Усміхнене життя. Ось намалювали голу дівчину з кошеням. А до чого вона тут на сходах, гола, з кошеням? Підозріла особа! Я тобі не заважаю, колего?» Той скрушно зітхає, покірно скорчившись на своєму складаному стільці, й подумки нарікає: бувають же такі віслюки, височенні, як справжні верблюди, швендяють усенький день по Гакеському ринку і, коли не пощастить, зупиняються перед тобою й починають сотати нерви. Сивоголовий мовчав, тож Франц узяв з розкладки кілька журналів: «Можна подивитися, колего? Як це називається? «Фіґаро»[40]. А оце «Шлюб»! А ось «Ідеальний шлюб». А це, значить, щось інше, ніж просто шлюб? «Жіноча любов». Все окремо. Можна багато чого дізнатися. Якщо, звичайно, є гроші, бо щось дорогувато. Та й, напевне, не все так чисто». — «Хотілося б знати, що ж там нечисто? Все це дозволено. Нема нічого забороненого. На все, що я продаю, в мене є дозвіл, і немає тут нічого нечистого. Від нечистого я тримаюсь подалі». — «Я тобі ось що хочу сказати! Просто хочу сказати, що всі ці картинки — то пусте. Я сам знаю з досвіду. Це тільки псує чоловіка, їй-богу, тільки силу розтратити можна. Все починається з розглядання картинок, а потім захочеться, а ти ні туди ні сюди, природним способом уже не виходит». — «Щось я не збагну, що ти маєш на увазі? І не бризкай слиною на мої журнали, вони дорогі, й не треба постійно обкладинку шарпати. Ось почитай: «Для тих, хто не в шлюбі». Уяви собі, й для таких є спеціальний журнал». «Не в шлюбі? Ясно, що такі є, я ось сам зі своєю полячкою Ліною не розписаний». — «Ну ось. Подивися, що тут написано, хіба не правильним, є, наприклад, таке: «Бажання регулювати статеве життя обох партнерів у шлюбі й декретувати відповідні шлюбні обов'язки, як того вимагає закон, означає найогидніше й найпринизливіше рабство, яке тільки можна уявити». Ну, що скажеш?» — «Як то що?» — «Ну, правильно це чи ні?» — «Такого зі мною не траплялося. Щоб жінка вимагала цього від чоловіка — це вже ні, хіба таке можливо? Таке буває?» — «А ти почитай». — «Ну, це вже взагалі. Попалась би мені така!»
Франц вражено перечитує фразу, а потім перескакує нижче й показує сивоголовому одне місце: «Осьо, далі: Наведу тут приклад з твору д'Аннунціо «Насолода», ти диви, цю свиню звати д'Аннунціо; якийсь іспанець чи італієць, а може, й американець. Тут думки чоловіка настільки спрямовані до далекої коханої, що в ніч любощів з випадковою жінкою, яка править йому за заміну, у нього мимоволі виривається ім'я справжньої коханої. Ну дає! Ні, колего, з таким я не хочу мати справи». — «По-перше, де це написано? Покажи!» — «Осьдечки. Служить заміною. Каучук замість ґуми. Ріпа замість нормальної страви. Ти чув таке, щоб жінка чи дівчина служила заміною? Він бере собі іншу, бо своєї наразі не має, а нова помічає, і все гаразд, вона й пискнути не сміє? І цей іспанець таке друкує. Якби я був складачем, не став би набирати такого». — «Ну-ну, легше! Не думай, що тут, у товчії Гакеського ринку, ти своїм куцим розумом можеш зрозуміти те, що пише справжній письменник, до того ж іще іспанець чи італієць».
Франц читає далі: «Велика пустка й мовчання переповнило після того її душу». Сказитися можна! Якого біса цей письменник морочить людям голову? Байдуже, звідки він. Відколи це «пустка й мовчання»? Тут я й сам маю що сказати, не гірше за нього, та й дівчата там мають бути такі самі, як і скрізь. Була в мене одна й знайшла в моєму записнику адресу, і ти думаєш, що знайшовши таке, вона промовчала? Погано ти жінок знаєш, добродію! Ти б її тоді послухав! Увесь дім аж ходором ходив від її лементу. Я навіть не міг їй пояснити, в чому там була річ. Репетувала, ніби її на палю посадили. Посходилися люди. Ото я вже був радий, коли звідти вирвався». — «Послухай, ти двох речей не враховуєш!» — «Це ж яких?» — «Коли хтось хоче мати мій журнал, то купує його й має. Якщо там дурниці написані, те нікого не обходить, усі цікавляться лише картинками». Франц Біберкопф з осудом примружив ліве око. «А ще в нас є «Жіноче кохання» і «Дружба», і там дурниць не пишуть, а ведуть боротьбу. Саме так, за права людини». — «А чого їм бракує?» — «Параграф 175[41], знаєш такий?»
І саме сьогодні в Александерпаласі на Ландсберґерштрасе відбудеться лекція, де Франц може почути про несправедливості, яких щоденно зазнають у Німеччині сотні тисяч людей. Послухаєш — волосся дибки стане. Сивоголовий засунув йому під пахву паку старих журналів. Франц зітхнув, зиркнувши на журнали під пахвою; так, він прийде. І що мені там робити, я справді маю туди йти? Хто його знає, чи то справді добрий ґешефт з цими журналами? Всі ці голубі, от упхав мені під пахву, і що мені тепер робити, тягти їх додому й там читати? Звичайно, шкода таких хлопців, але мене вони, власне, не обходять.
Ну і втрапив він у халепу; вся ця справа здавалася йому геть некошерною, тож Ліні він не сказав ані слова, а ввечері потай від неї вийшов з дому. Старий торговець газетами вштовхнув його у невелику залу, де сиділи майже самі чоловіки, переважно молоді хлопці, й лише декілька жінок, але також парочками. Цілу годину Франц не промовив ні слова, лише часто пирхав зі сміху, затуляючись капелюхом. Після десятої він уже не міг витримувати, треба було змиватися, ця тема й народ, що зібрався, були аж надто кумедні, стільки голубих вкупі, ще й він разом з ними, він вискочив на вулицю й реготав аж до Александерплац. Виходячи, він ще почув, що якийсь доповідач говорив про ситуацію в місті Кемніц, де діє розпорядження поліції від 27 листопада. Згідно з цим розпорядженням гомосексуалістам забороняється парами ходити по вулиці, а також користуватися громадськими вбиральнями; якщо їх заскочать на гарячому, доведеться заплатити 30 марок штрафу. Франц шукав Ліну, але та пішла кудись разом зі своєю хазяйкою. Тоді він ліг спати. Уві сні він багато сміявся й сварився, бився з якимось навіженим шофером, який безперестанку їздив колами навколо фонтана Роланда на алеї Перемоги. Транспортна поліція вже майже догнала його. Врешті Франц вистрибнув із машини, вона шалено заревла і далі кружляла довкола фонтана, кружляла й кружляла, не зупиняючись, а Франц стояв і обговорював з поліцаєм, що робити з тим шофером, який вочевидь втратив глузд.
Наступного дня він, прихопивши журнали, в обідню пору чекає у кнайпі на Ліну. Франц хотів розповісти їй, як страждають оті хлопці в Кемніці, а ще про той параграф і тридцять марок штрафу, хоча його це зовсім не обходить, і нехай вони самі розбираються зі своїми параграфами, от зараз ще Мек прийде, який збирався допомогти скототорговцям. Ні, Францу потрібен спокій, вони йому до одного місця.
Ліна зразу бачить, що він погано спав. Тут Франц сором'язливо підсовує до неї журнальчик із картинками на обкладинці. Ліна з переляку прикрила рукою рота. Тут він знову взявся просторікувати про розум. Шукає вчорашню калюжку пива на столі, але її нема. Ліна відсунулася від нього подалі: невже він також схибнувся, як ті, про яких у журналі написано. Вона нічого не розуміє, дотепер він таким не був. Франц мимрить собі щось під ніс, сухим пальцем виводить лінії на білому дереві столу, тут вона хапає всю паку журналів й кидає на лавку, стоїть люта, як менада[42], вони пильно дивляться один на одного, він знизу догори, як маленький хлопчик, аж тут вона розвернулася й пішла геть. А він сидить зі своїми журналами й розмірковує про тих голубих.
Одного вечора якийсь-то лисий пан пішов на прогулянку, в Тирґартені він надибав вродливого хлопця, який зразу взяв його попід руку; погуляли вони разом собі в задоволення, нараз у лисого виникло бажання, чи радше потяг, чи пристрасть, могутня й несподівана, приголубити цього хлопця. Він одружений, він уже часом помічав щось таке за собою, але зараз це має відбутися, і це так чудово! «Ти моє сонечко, ти моє золотко».
А той такий ніжний. І готовий зайти так далеко. «Давай підемо в який-небудь готельчик. Ти подаруєш мені п'ять марок або десять, а то я геть прогорів». — «Усе, чого побажаєш, сонечко». Він дарує йому все, що має в портмоне. І трапляється ж таке! Краще годі уявити.