Альфред Дёблин – Берлін Александерплац (страница 12)

Фаталістична промова райхсканцлера Маркса[35]: Будучина, на моє переконання, визначена Господом, який для кожного народу накреслив його долю. Тож порівняно з цим усі людські справи залишаться лише дрібною часткою. Ми можемо тільки працювати відповідно до своїх переконань, щосили й без упину; тож я буду вірою й правдою служити нашій справі на посаді, яку займаю. Вельмишановні панове, на закінчення дозвольте побажати вам великих успіхів у вашій нелегкій та самовідданій праці на благо чудової Баварії. Хай щастить вам у всіх ваших починаннях! А як вже доведеться помирати, то про обід ти не забудь подбати. «Ну що, пане, вже все прочитали?» — «А що?» — «Може, вам газетку відчепити й поближче присунути? У мене тут був один добродій, то він стільця попросив, щоб читати зручніше було». — «Ви ж самі свої картинки розвішуєте, хіба не для того, щоб…» — «Для чого я картинки розвішую, то моя справа. Ви мені за кіоск не платите. А тих, хто на дурняк читає, мені тут не треба, ви тільки клієнтів відлякуєте».

Відвалив нарешті, краще пішов би та черевики почистив, напевне, ночує у «Пальмі»[36] на Фребельштрасе, диви, ще й на трамваї їздить. Точно без квитка, або може десь підібрав уже використаний. Чом би йому не спробувати? А як спіймають, скаже, що дійсний квиток загубив. Постійно ця наволоч тут товчеться, а он ще двоє сунуть. Наступного разу поставлю ґрати. Уже час снідати.

Тут підходить Франц Біберкопф, на голові капелюх, попід руку пухкенька полячка Ліна. «Ліно, рівняйсь, праворуч! У під'їзд кроком руш! Погода не для безробітних. Давай картинки подивимося. Гарні картинки, але тут надто вже продуває. Скажи, колего, як ідуть справи? Тут задубіти можна». — «А це вам не пункт обігріву!» — «Ліно, ти хотіла б стовбичити в такому кіоску?» — «Ой, ходімо, цей тип так неприємно вишкіряється». — «А що, фройляйн, багатьом би сподобалося, якби ви ось так тут стояли й продавали газети. Обслуговування ніжною ручкою».

Пориви вітру, газети на затискачах підлітають угору. «Колего, тобі треба тут іззовні парасольку прилаштувати». — «Це щоб ніхто нічого не бачив?» — «Ну, тоді зроби скляну вітрину». — «Та ходімо, Франце!» — «Зачекай секундочку. Ось тут чоловік годинами стоїть на вітрі, а його й досі не здуло. Не будь такою недоторкою, Ліно». — «Та я не тому, просто він так шкіриться». — «То в мене такий вираз обличчя, таки риси, фройляйн. Нічого тут не вдієш». — «Чуєш, Ліно, він постійно так вишкіряється, от бідака!»

Франц зсунув капелюха на потилицю, подивився газетяреві у вічі, пирхнув і розсміявся, не випускаючи Ліниної руки зі своєї. «Він тут ні до чого, Ліно. То в нього вроджене. Знаєш, колего, яка в тебе фізія, коли ти шкіришся? Ні, не так, як зараз, а як щойно. Знаєш, яке, Ліно? Так ніби він ссе материнську грудь, а молоко раптом скисло». — «Про мене такого не скажеш. Мене з пляшечки годували». — «Дурні жарти». — «Ні, колего, ти скажи, скільки на такій справі можна заробити?» — «Вам «Червоного прапора»? Дякую! Пропусти людину, колего! Обережно, прихиліть голову, ящик». — «Та тут цілий натовп».

Ліна потягла його за собою, вони покрокували Шосештрасе до Оранієнбурзької брами. — «Знаєш, таке мені підійде. Я швидко не мерзну. Але це нудне стояння в під'їзді…»

Через два дні потеплішало. Франц продав своє пальто, надяг теплу білизну, яка не знати звідки взялася в Ліни. Ось він стоїть на Розенталерплац перед магазином «Готовий одяг Фабіша, Фабіш і Ко», вишукана кравецька майстерня, пошив на замовлення, добротна робота, низькі ціни — то ознаки наших товарів. Франц закликає купувати затискачі для краваток: «І чого це на заході Берліна пани носять метелика, а пролетарій не носить? Панове, прошу ближче, фройляйн, ви також, разом із вашим чоловіком, підліткам вхід не заборонено, для підлітків ті самі ціни, не дорожче. Чому ж пролетарій не носить краватку? Бо він її пов'язати не вміє. Тож він змушений купувати затискач для краваток, коли ж він його купив, то бачить, що той поганий, і краватку з ним не зав'яжеш. Це шахрайство, від цього народ стає озлобленіший, це вкидає Німеччину в ще більшу нужду, а воно й так невесело ведеться. Чому ж, наприклад, не беруть великі затискачі для краваток? Бо нікому не має охоти прив'язувати до шиї совок для сміття! Такого не захоче ні чоловік, ні жінка, такого не захоче й немовля, хоч воно не здатне відповісти. З цього не слід сміятися, панове, не смійтеся, адже ми не знаємо, що там діється в милій, маленькій дитячій голівці. О божечки, мила голівонька, його мила голівка й волоссячко, немає нічого милішого, але платити аліменти — то вже не смішно, то може довести до біди. Купіть собі такі краватки у Тіца або у Вертгайма, а не хочете в євреїв купувати, то можна й деінде. От я — арієць».

Він піднімає капелюха — руде волосся, червоні відстовбурчені вуха, веселі бичачі очі. «Великі універмаги не потребують моєї реклами, вони й без мене проживуть. Купіть собі таку краватку, як оце в мене, але подумайте, як будете її зав'язувати.

Панове, хто має сьогодні достатньо часу зранку зав'язувати краватку? Хіба не краще дозволити собі кілька додаткових хвилин сну, адже нам доводиться багато працювати, а заробляємо ми небагато. А ось такий затискач для краватки покращить ваш сон. Він — конкуренція для аптек, адже хто його купить, той не потребуватиме снодійних пігулок чи сиропів, зовсім нічого. Засинаєш одразу, як немовля на материнській груді, адже знаєш: завтра не треба квапитися; те, що тобі потрібно, вже готове й лежить на комоді, треба лише заправити за комір. Ви ж витрачаєте гроші на всілякі дурниці. Ось минулого року ходили дивитися на тих дурисвітів у «Крокодилі»[37], пригадуєте, перед дверима продавали гарячі сосиски, а всередині лежав Жоллі[38] у скляній труні, в нього на обличчі була щетина, як капуста квашена. Це всі бачили, — та підійдіть ближче, щоб мені не надривати горло, мій голос не застрахований, я ще й першого внеску не зробив, — отож ви бачили, як Жоллі лежав у скляній домовині. А як йому потайки шоколад підсовували, цього ви не бачили. А в мене ви одержите правдивий товар, це не целулоїд, це вальцьована ґума, двадцять пфеніґів за штуку, за три — п'ятдесят.

Зійдіть з дороги, молодий чоловіче, а то вас ще авто задавить, а хто прибиратиме всю ту бридоту? Зараз я вам поясню, як зав'язувати краватку, вам не треба нічого вбивати в голову дерев'яним молотком. Ви людина кмітлива, і так зрозумієте. Отже, з одного боку ви забираєте десь сантиметрів із тридцять-тридцять п'ять, потім складаєте краватку, але тільки не ось так, а то у вас буде не вузол, а роздушена на стіні блощиця, так би мовити, здобич на шпалерах, поважні пани так не носять. Отже, склали, а потім берете мій апарат. Треба економити час. Час — то гроші. Романтики тепер немає, і вона ніколи не повернеться, нічого вже не вдієш. Ви ж не будете щодня навколо шиї намотувати зашморг, вам потрібен готовий вишуканий вузол. Ось подивіться, це буде для вас різдвяним подарунком, якраз на ваш смак, пане, вам на радість. Якщо за планом Доуса[39] вам ще щось залишили, то хіба вашу голову під капелюхом, а хто має голову на плечах, той зрозуміє: це саме для мене, купую й понесу додому собі на втіху.

Панове, всім нам потрібна розрада, всім до одного, й коли ми дурні, то шукаємо її у кнайпі, але розумний так не вчинить, він побереже свого гаманця, бо сьогодні корчмарі поять такою гидкою горілкою, що аж з душі верне, а добра — дорога. Тож беріть оцей апарат, пропустіть ось тут краватку вузьким кінцем, ви можете взяти й ширший кінець, але не ширший, ніж шнурки на черевиках у голубих, коли вони виходять на прогулянку. Ось тут пропускаєте кінець, а тут витягаєте. Справжній німець купує лише справжні товари, такі, як у мене!»

Але Франца Біберкопфа таке не задовольняє. Він крутить головою на всі боки. З добродушною нетіпахою Ліною він поспостерігав за вуличним життям між Алексом та Розенталерплац і вирішив торгувати газетами. Чому? Йому сказали, що ця справа для нього, і Ліна може допомогти. Раз туди і раз сюди, навкруги, і без біди.

«Ліно, я не вмію виступати, я не народний трибун. Коли я згукую покупців, мене розуміють, але це все не те. Знаєш, що таке розум?» — «Ні», — Ліна витріщила на нього очі, чекаючи відповіді. «Ось подивися на хлопців на Алексі або тут, всі вони не мають розуму. Навіть ті, в кіосках, і ті, що тягнуть візочки, то все не те. Вони, звісно, спритні хлопці, міцні парубки, хіба я не знаю! А от уяви собі промовця в райхстазі, Бісмарка чи Бебеля, ці, що зараз — то пусте, а ті мали розум. Розум — то голова, а не просто макітра. А за цих усіх гуртом я й шеляга не дам, порожні кебети. Має бути добрий промовець». — «Ось як ти, Франце». — «Я — і промовець, ну ти даєш! Знаєш, хто був промовцем? Ти не повіриш — твоя господиня». — «Ота Швенк?» — «Та ні, колишня, на Карлштрасе, звідки я речі твої забрав». — «Та, що біля цирку? Про ту краще не згадуй».

Франц із таємничим виглядом схилився до Ліни. «Ось та була промовиця, Ліно, про таких тільки в книжках можна прочитати». — «Та де там! Приперлася до мене в кімнату, а я ще в ліжку лежала, схопила мою валізу й потягла до дверей, й тільки через те, що я за один місяць не заплатила». — «Гаразд, Ліно, послухай, то було негарно з її боку. Але коли я прийшов до неї й запитав, що там було з валізою, вона так розійшлася». — «Та знаю я, то все дурниці. Я навіть слухати її не хотіла. А ти, Франце, й вуха розвісив». — «Вона так розійшлася, їй-бо! Послухай, Ліно, вона торочила і про параграфи цивільного кодексу, і про те, як вона добилася пенсії за свого померлого стариганя, хоча того старого цапа шляк трафив, а війна там ні до чого. Відколи це стало так, що коли шляк трафив, то це пов'язано з війною? Вона сама казала. Але вона таки домоглася свого, маючи голову на в'язах. У неї є розум, пампушечко. Чого захоче, того й доб'ється, це тобі не кілька монет заробити. Одразу видно, що вона за одна. Оце так розмах! Я ще й досі не прийшов до тями». — «Ти ще зайдеш до неї?» Франц замахав руками: «Ліно, сходи сама! А то хочеш валізу забрати, з'являєшся рівно об одинадцятій, бо о дванадцятій маєш бути деінде, й до без чверті перша застрягнеш там. Вона все говорить, говорить, а валізи так і не віддає, можливо, так і підеш без валізи. Вміє забалакати».