Алессандро Барикко – Без крові. Така історія (страница 32)

Я не намагався дізнатися більше про смерть мого сина, адже мене цікавили лише останні дні його життя. Я не знаю, хто скомандував стріляти, як і не знаю, хто підписав наказ про його страту. Я не хочу покладати на когось провину: можливо, вони зробили лише те, що мали. Зараз я ігнорую й те, в яких бюрократичних хащах синове ім’я стоїть проти ганебної приписки «дезертир». Проте я щиро хочу вірити, що, якщо моя розповідь пролила хоч крапельку світла на події при Капоретто, то якийсь судовий розгляд досягне тих загублених глибин пам'яті військових і надасть свідчення на користь безстороннього і чесного правосуддя.

На останок маю лише подякувати всім тим, хто дозволив мені, послуговуючись їхніми спогадами, відтворити війну, якої я не бачив на власні очі. Дехто з них фігурує в моїй розповіді під власними іменами, а всім іншим я не винен і крихти вдячності. Знаю, що досвід кожного з них був неоціненний і, певною мірою, незабутній. Однак не буду приховувати, що протягом цих печальних днів найбільше я жалкував за Ультімо. Щоб почути його розповідь, мені, людині, що не надто полюбляє подорожувати, довелося подолати довгий шлях. Певно, побачивши мене, йому не дуже приємно було усвідомлювати, що всі ці кілометри не сховали його від минулого. Проте, незважаючи на все, ми знайшли спільну мову й отримали надзвичайне задоволення від повернення у минуле і від спроби його осягнути. Як я вже мабуть зазначав, раніше ми ніколи не зустрічалися, тож мені було дуже цікаво дізнатися, як склалося його життя і що сталося з його мрією. Принаймні, я б хотів вірити, що він не зазнав розчарування. Напередодні мого від’їзду він сказав, що хоче мені дещо розповісти, бо відчуває, що я, як ніхто інший, зможу все зрозуміти. Це сталося не в Капоретто, а пізніше, коли він був у полоні. Я відповів, що слухати його було б для мене за щастя. Він кинув на мене обережний погляд: аби зрозуміти, чи не кажу я так лише з увічливості. Потім почав свою розповідь. Спитав, чи відомо мені щось про табори, куди відправили арештованих у Капоретто італійців.

— Ані крихти хліба і багато роботи. І дуже холодно, — почав він. Далі розповів, що опинився у Шпіцбурзі, поблизу одного австрійського селища. Їх відправили на щоденну роботу на ремонт тилових комунікацій. — Ми працювали по вісім-десять годин на добу. З нами поводились, як із рабами, і те приниження щодня потроху вбивало. Врешті, ти сам себе переконуєш, що ти ні для кого більше не існуєш, навіть для себе самого. Одного дня вантажівкою нас відвезли до величезного майданчика, в нікуди. Ми там ще жодного разу не були і гадки не мали, що можна робити в такому місці. Поблизу стояло лише кілька халуп. Нас висадили і сказали стати посеред луків. Пізніше ми втямили, що то була злітно-посадкова смуга, побудована посеред рівнин: ідеально пряме полотно втрамбованої землі, довжиною метрів сто чи, може, трохи більше. Вони створили її на полі й забур’яненій території, а потім покинули, і вона хтозна-скільки так простояла. Цей майданчик був таким занедбаним і нікому не потрібним, що мені навіть спало на гадку, що вперше за багато часу я побачив щось приємне. Ймовірно, австрійці вирішили, що вона їм ще знадобиться, а тому, щоб навести на ній лад, привезли нас. Треба було залатати вибоїни і відбудувати халупи. Навколо стояла мертва тиша, лише вільний вітер гуляв неозорими просторами. Коли я дивився на те полотно, мало-помалу в мені відродилося відчуття, що я повернувся нарешті додому. Повернувся не з війни чи навіть не у своє рідне село — це було геть інше відчуття. Я повернувся в себе. Не знаю, чи ви мене розумієте, та я повернувся в себе.

Він розповів, як вони взялися за роботу і як він обходив той майданчик із палицею в руках, перекладаючи землю з місця на місце. Ультімо зізнався, що йому було приємно дбати про той шмат землі, проте робив він це неначе в трансі, бо подумки постійно намагався вгадати, що ж у цьому місці такого священного. Так, він висловився саме так, «священного». З його вуст це слово лунало якось дивно. Як іноземне.

— Я продовжував працювати, — казав він, — але ні на мить не припиняв гадати і, нарешті, зрозумів. Несподівано я побачив дорогу. До літаків мені було геть байдуже, але потім я все зрозумів і побачив під маскою тієї смути дорогу. Дорогу. О, ви не в змозі зрозуміти, що для мене означають дороги, адже я ріс, а в голові у мене були лише дороги, і я роками не бачив перед собою нічого іншого. Усе, що я бачив і чув, — це шлях і ревіння автомобільного двигуна. Це був подарунок від батька, і цей шлях існував тільки в наших думках, бо лише ми завжди бачили ввесь оточуючий світ у ревінні поршнів і поворотах дороги, і неважливо, були то обриси пагорба чи вигини жіночого тіла, — для нас то була дорога, яку ми підкорювали і якою я їхав кожний мент своєї юності. Через дорогу я сприймав світ, і це було тим, що подарували мені мої молоді роки: були дороги, і було вміння підкорювати їх шалом своїх моторів, нашої фантазії і безстрашності. Розумієте мене, професоре?

— Мабуть, — відповів я.

— Для мене дороги — це те ж саме, що для вас числа, розумієте? — мовив Ультімо.

— Тепер розумію. У нашому розумінні це неначе гарантія порядку.

— Однак усі дороги для мене вмить щезли в ту саму хвилину, коли вони скалічили мого батька, — продовжив Ультімо. — Відтоді я осліп, а дороги стали для мене лише сплутаними фігурами. Саме життя незворотно заплуталося. Я й на війну пішов для того, щоб віднайти там щось, окрім непрохідної поволоки. І знайшов це в Капоретто — довгому, даремному шляху, де не було нічого певного і не було місця жодній дорозі. Той, хто там не був, не в змозі це зрозуміти. Особисто я через ту поразку пізнав усю повноту втрати. Потрапивши в полон, я став нічим і навіки згинув би безіменним полоненим. Аж тут, під личиною злітної смути, я побачив дорогу. У ній було щось незвичне, пам’ятаєте, я вже казав, — щось святе. Навколо не існувало нічого: ані людей, ані дерев, хат, голосів чи життя — нічого. Це було щось більше за звичайну дорогу — це була ідея, план будь-чого, про що я мріяв за життя, досконале втілення кожної моєї мрії, вирізьбленої з порожнечі рівнин. Це був загублений скарб. Я зупинився. Прислухався до давно забутого відчуття спокою в душі. Потім я зробив те, чого так давно не робив. Сів за кермо і запустив двигун. Переді мною була стометрова смужка, що йшла в нікуди. І кожен її метр був лише мій. Я натиснув на зчеплення — і колеса покотилися, спочатку повільно, а потім чимраз швидше. Доїхавши до кінця, я повертався назад, потім рушав спочатку ще і ще, щоразу збільшуючи швидкість аж поки не діставався кінця прямої — і знову спочатку. Охоронці щось кричали вслід. Їм не подобалось, коли клеять дурня. Нетями. А я відчував кожну вибоїну, кожен подих вітру, відчував, як дрижить у руках кермо і як підстрибує піді мною двигун. Я відчув, як з далечі в моє тіло знову повертається втрачена сила і як на тому маленькому клаптику землі з уривків подій, що я пережив протягом довгих років і ніяк не міг зібрати докупи, реконструюється світ. Охоронці наближалися. Розлючені, вони кричали щось дошкульне. Та я кермував автівкою, що в цей момент робила шість тисяч обертів, і вже знаходився в самісінькому кінці смуги. Я знав, що цього разу наглядачі надто близько, щоб повертатися, а ще я був певен, що не натисну на гальма. Дороги під колесами вже не було, але я не зупинився. Можливо, я на мить повірив у те, що я літак чи пташка якась, хоч чудово знав, що пуста п'янкість польоту — це не вихід і ніколи ним не був. Я походив з селянської родини, родини землеробів, а ми не літаємо. Тут, на цій землі, і є наш порятунок. На земних дорогах. Переді мною виріс солдат і, червоний від люті як буряк, щось мені прокричав. Та я не бачив його. Переді мною було ще метрів зо двадцять дороги і нестерпно коротка мить для того, щоб знайти поворот, за яким я щезну з очей. Боятися не було часу. Я, як ніколи чітко, побачив перед собою першу літеру свого імені, яку колись, давно-давно, моя мати намалювала червоними барвами на картонній коробці, де зберігалися мої таємниці. Я знову побачив вишуканий жест, яким її малювали, акуратно так, не відриваючи руки. І я усвідомив, що десь усередині я теж володів цим жестом. Я теж так можу. У м'якій колисці тієї літери «U» я пришпорив своїх коней і врятував собі життя. Я стис руки на кермі і всією своєю вагою нахилився ліворуч. Було чутно скреготіння гуми від зчеплення із землею і те, як важко рухалася машина, неначе риба, що пливла проти течії. І тут дорога повернула, повернула велично і лише для мене. Я з жалем відчув, як щось впилося мені поміж лопаток. Певно, то був приклад рушниці. Не знаю. Я впав навколішки. Підбігли люди, вони щось кричали. Та мене вже неможливо було спинити. Я повернув праворуч, обережно притримуючись краю казкової спідниці, яку я пам’ятав усе життя, а коли потрапив на вигинисту спину риб, що часто приносили за наш стіл аромат моря, — натиснув на газ. У ту хвилину, коли мене черговим ударом прикладу збило з ніг і я впав долічерева, я вже на скаженій швидкості здіймався канавою в Пассабене, і поки на мене під нестерпний ґвалт один за одним сипались удари, я знімався у повітря, горланячи своє ім’я. Я заплющував очі і знову з легкістю спускався шиєю найвродливішої у світі жінки, і, перш ніж зникнути з очей на її плечі, я обережно тиснув на газ. Я знову контролював життя. Аби захиститися, я закрив голову руками, адже не хотів знепритомніти. Більше я нічого не відчував. Крім остраху, що смерть забере мене раніше, аніж я доїду до кінця. Я знав, де я хочу зупинитися. Це була нечувана думка і в той же час ще нічого в житті я не відчував так ясно. Проте цей ідеал був у мені завжди. Зібравши останні крихти волі, я обігнув різкий поворот, який я бачив на звивистих дорогах Колле Тарсо, потім опинився в затоці великої річки, на берегах якої красувалися залиті літнім теплом пляжі, і довірив своє тіло її водам, щоб вона віднесла його туди, де я хотів спочити. Я чув, як віддаляються крики і як повітря клекоче в грудях. Ще якийсь час я хапався за кермо, і моє серце ще билося. Не зрадила мене споконвічна річкова мудрість: і ось я на швидкості 140 виїжджаю на пряму-пряму дорогу, де через убогу примітивність війни садили нікчемні літаки і де я віднайшов путь, з якої все починалося. Однієї туманної ночі, багато років тому, йдучи пліч-о-пліч із батьком, я зрозумів, що лише той рух справжній, який веде до сутності речей, туди, де оживає час. Тепер я знав, що в мені він теж є, треба було лишень щодня відкопувати його з-під руїн життя.