Алессандро Барикко – Без крові. Така історія (страница 33)
Ультімо змовк і нарешті поглянув на мене. Він довго не відривав від мене очей. Було помітно, що є ще щось, про що він змовчав, як про найбільший секрет. Я чекав. Але він не говорив ні слова, тому я спитав: «А що було потім?» Він ледь нахилив до мене голову.
— Було нелегко, — відповів він. — Не завжди стається так, як сподіваєшся. Одначе, — додав Ультімо, — я маю план.
— Який такий план? — спитав я, усміхаючись.
— Добрий план, — відповів чоловік. Потім присунув до мене свого стільця. У нього засвітилися очі. — Я побудую трасу, — почав він. — Коли, не знаю, але побудую. Я побудую таку дорогу, про яку ніхто ніколи навіть і не мріяв. Дорогу, що закінчується там, де й починається. Вона починатиметься нізвідки. Навіть не від сараю чи тину, просто нізвідки. Але люди на ній не ходитимуть, ні, — на ній мчатимуть. Вона не буде мати пункту призначення, бо йтиме в себе саму, вона буде поза світом і поза всією його недосконалістю. Усі дороги світу зійдуться в одну єдину і вестиме вона до мрій кожного, хто вирушить нею в путь. Я намалюю її, і знаєте що я ще зроблю? Я побудую її досить довгою, аби на ній умістилися всі події мого життя одна за одною. Поворот за поворотом, усе, що бачили мої очі і про що пам’ятають і досі. Ані сонце на вечірнім прузі, ані зморшка на всміхнених вустах. Ніщо з того, що бачив я за життя, не піде в забуття. Вона стане особливим місцем, вічним малюнком, досконалим шляхом. І ось що я скажу: коли я нарешті її побудую, то сяду в автомобіль, рушу з місця і сам-один поїду все швидше і швидше. Я невпинно їхатиму, аж поки не заніміють руки і я не буду певен, що пройшов ідеальне коло. Тоді я зупинюся в точнісінько тому самому місці, звідки почав свій шлях. Вийду з автівки і, не озираючись, піду геть.
Він усміхався. Гордо.
— Ти серйозно? — питаю.
— Так.
— Справді?
— Заради цього я живу на білім світі.
Сміючись, я похитав головою:
— Тобі на це знадобиться море грошей.
— А я знайду їх.
Він сказав це так, немов уже мав ті гроші. Я уявив, як він сидить нерухомо за кермом, попереду рівна-рівнісінька дорожня смуга його автотраси — ще мить і він увімкне двигун і проживе своє життя спочатку.
— Як прикро, що того дня мене не буде поруч з тобою, — мовив я.
Ультімо нахилився і кінчиками пальців ледь торкнувся зморшки на моєму лобі, немов хотів запам’ятати її.
— Ви будете там, — відповів він.
Єлизавета
Я розпочинаю цей щоденник 2 квітня 1923 року.
Ніякої романтики. Мені лише потрібно зареєструвати мої починання.
Внести в список. Щоб не забути. Так, список.
Хто така: мені 21 рік. Звуть Єлизавета. Росіянка. З Санкт-Петербургу.
Я народилася у палаці, де було п’ятдесят дві кімнати. Кажуть, що його знесли, а натомість побудували сховище для дров. Це лише одне з перетворень, що сталися за останні шість років.
Я вирішила, що забуду все своє попереднє життя, зокрема, рідну землю, яка вже не моя і яку хочу стерти з пам’яті. І не через ненависть, а через байдужість. Мені байдуже. До Росії мені байдуже.
Моя нова Батьківщина — Штати, принаймні наразі.
Не вірю, що у США мені не знайдеться місця.
Те, чого я бажаю:
Мої батьки померли під час революції 1917-го року. Вони позбавили себе життя у своєму маєтку в Бастеркевіці, випивши отруту. Збайдужіння.
Мене врятував американський посол. У потязі, що темної ночі увозив нас геть, було шістнадцять вагонів. Ми були в першому. Я, американський посол, моя сестричка Алма і ще одинадцять біженців із вищого світу.
Американський посол закохався в мою сестричку, а вона сказала, що нікуди не поїде без сестрички Єлизавети.
Саме так я опинилася тут.
Що ж ще.
Грошей не маю. Животію у справжнісіньких злиднях. Живу із уроків музики. Музиці навчилася, бо це входило в обов’язковий набір умінь для жінок нашого суспільного становища, щоб вони змогли вийти заміж. Крім того, туди входили ще італійська, французька, малювання, складання віршів, танці і садівництво. Проте єдине, що стало у пригоді, — це музика.
Наразі досить.
Спати лягаю у двадцять на дев’яту вечора.
Про моє тіло.
Моя сестричка була вродливою. А я маю сумний вираз обличчя. Великий рот. Посередні очі. Затонке волосся. Чорне. Гарного чорного кольору. Одначе чоловікам моє тіло подобається. Худоба. Груди. Ноги. Шкіра кольору перлин. Щиколотки. Декольте. Так, їх приваблює моє тіло. Обличчя у мене негарне, тому чоловіки переходять відразу до вдоволення свого сексуального апетиту, не вдаючись у романтично-любовні прелюдії. Мене це влаштовує. Мені подобається виставляти своє тіло напоказ. Не прикривати груди, коли я нахиляюсь. Кружляти босоніж. Подобається спускати спідницю аж до стегон. Розмовляючи, притулятися до чоловіків грудьми. Затискати руку поміж стегон, мовчки озираючись навсібіч. І ще багато іншого.
Я спала з одинадцятьма чоловіками. Проте я досі незаймана. Не те, щоб мені не дуже подобалось, коли двоє з них володіли мною ззаду. Радше, вони були не в захваті, до того ж вони більше не показувались. Гадаю, я їх принизила. І це мені подобається. Для мене секс — це помста. Принаймні зараз. Так буде не завжди, але наразі це саме так.
За що мені мститися.
За що мені мститися.
Спитай мене, про що хочеш, і я відповім.
Тож він каже:
— Не знаю, я нічого про тебе не знаю.
— То спитай.
— Де твоя родина?
— У мене її немає.
— Так не буває.
— Спитай щось інше.
— Ти непроста дівчина.
— Мій батько завжди казав, що я непроста дівчина, і тепер я розумію, що цим він хотів мені сказати — і собі зізнатися, — що ми двоє не могли зблизитись, тому він знайшов вихід у тому, що любив мене на відстані і кожну мить свого життя жалкував про те, що не може, насправді не буває непростих людей, просто
Я навчаю дітей грі на фортеп’яно. Іноді і дорослим даю уроки. Зарплатню мені платить фірма «Стейнвей і сини», — це вона виготовляє цей інструмент. Ось і вся історія. На початок століття.
Що за дурня — вести щоденник.
На початок століття.
Ім’я: Ультімо. Італійською це означає
Італійські порядкові числівники:
Перший
Другий
Четвертий
П’ятий
Шостий
Сьомий
А про «третій» забула?
Я спитала Ультімо, чи справді в його родині більше не було дітей. «Більш-менш», — відповів він. У батьків він був єдиною спільною дитиною. Його мати закохалася в одного італійського графа, що був їхнім другом, батьковим другом. Він загинув в автомобільних перегонах. А за шість місяців мати народила хлопчика. Від графа. Батько його всиновив, проте всі знали, що то дитина графа.