Алессандро Барикко – Без крові. Така історія (страница 34)
— А в мого батька було шестеро дітей від чотирьох різних покоївок. Коли він ходив селом, то гладив їх по голівці, не підіймаючи на них очей.
Погана звичка пам’ятати минуле.
Одначе записувати треба те, що відбувається зараз. Для цього, власне, і потрібен щоденник.
Сьогодні у мене урок у Стівенсонів. Потім треба проїхати тринадцять миль у фургоні, бо ще маю урок у Байтів. У них двійко близнят. Моцарт. Тобто, я маю на увазі, що спробую навчити їх грати Моцарта, а не те, що вони грають, як Моцарт. Хоч діти того самого віку. Їм по п’ять рочків. Фірма «Стейнвей і сини» платить мені по півтора долари за годину. А коли нам удається продати фортеп’яно, ми отримуємо частку 4,5 %. Я розділяю її з Ультімо. Порівну. Хочу запам’ятати цю дрібничку, бо, коли я знову розбагатію, мені буде вкрай важливо це пам’ятати.
Він упевнений, що я знову стану багатою. Я маю схильність до таких речей, бо так буває, і так станеться.
Я хочу знову відчути, як м’які простирадла торкаються мого тіла; вони чисті і приємно пахнуть; хочу відчути природність марнотратства. Хочу викидати геть речі, які я використала лише раз. Хочу, щоб, коли з мого столу забирали на кухню миску, їжа в ній не була виїдена до крихти. Хочу бачити поклоніння в їхніх очах, хочу, щоб вони мені прислужували, хочу відчувати страх у їхньому голосі.
Усе це я пам’ятаю ще з тих часів, коли ми були заможними. Я нічого не забула. Я в будь-який момент знову зможу так жити.
Тепер я почну перераховувати дні, коли лягла спати голодною. Перший — цього вечора. Другий буде завтра, я вже знаю це напевно. Скільки ж голодних днів потрібно принцесі, аби навчити її всьому тому, чого вона має навчитися і потім знову могла їсти? 500 днів. Ані днем більше. Я обіцяю.
Лишилося ще 499 днів.
Я не така лиха, як здаюся.
I не така погана, як здаюся.
Не така.
Лягаю спати о десятій чотирнадцять вечора.
Молитва.
5
Уперше я побачила механічне піаніно в селі, у пана Брандіца. Треба зізнатися, що то було щось дивовижне. Коли на ньому грали, пан Брандіц ставав біля меблів і посміхався. Іноді він розчулювався і по його смутному обличчю текли сльози. Час від часу він вмикав піаніно потайки, не сказавши нікому, і робив вигляд, що нічого не відбувається. А іноді, коли ми всі були в саду, з вікон міг раптом залунати уривок з творів Шопена. Якщо це чув юнак, то він злітав сходами нагору, аби познайомитися з дівчиною, яка так просвітлено, спокійно грає, але натомість знаходив там похмуру порожнечу зали, в якій бездушні, — хоч це і сумнівно, — чорно-білі клавіші підіймалися й опускалися самі по собі. Він почувався присоромленим.
Я постійно відчуваю щось схоже, коли бачу тіла чоловіків, з якими кохаюся.
Коли піаноли вдосконалилися, досягаючи несподіваних і, по суті, казкових результатів, виробники фортеп’яно вирішили, що їхній час минув. Стало цілком очевидним — якщо люди матимуть змогу досконало відтворювати Шопена, не граючи самотужки, то потреба годинами корчитися на уроках задля привілею гри на музичному інструменті, коротко кажучи, стане непотрібною розкішшю. Тож усе більше людей почали розглядати можливості виробництва механічних піаніно. Хоч усім було зрозуміло майже одразу, що це гнітюча справа. Виготовляти піаноли було набагато легше, аніж фортеп’яно, проте геть усі передчували, що натомість вони втратять «серце музики», що б не мали зазвичай на увазі, уживаючи цей вираз. Тож вони були спантеличені і не знали, де знайти вихід.
У компанії «Стейнвей і сини» — одній з найвідоміших і найбільших у світі, конструктори цього музичного інструмента вирішили ґрунтовніше підійти до проблеми. Вони довго її вивчали. Довго розмірковували над варіантами. І, врешті, дійшли висновку, що фортеп’яно треба продавати разом із убудованим механізмом, що навчав би на ньому грати. Зрозуміло, що то був лише дослідницький етап, на якому задум ще не мав чітких обрисів. Наступний крок — винайти спосіб продавати фортеп’яно разом із піаністом, що гратиме, коли його про це попросять. Таким чином, можна було б знайти рівновагу між зручністю механічної піаноли і незамінним вкладом людини, яким, безсумнівно, є душа, зберігаючи при цьому «серце музики». Компанія серйозно почала вивчати можливість реалізації подібної розробки. Коли ж вони дійшли висновку, що з економічної точки зору їхня ідея не витримує ніякої критики, прийняли рішення, якому, наразі, я завдячую своїм заробітком. У 1920-му фірма «Стейнвей і сини» запропонувала публіці незвичну комерційну вигадку: безкоштовні уроки гри на фортеп’яно для тих, хто бажає приєднатися до вишуканого мистецтва музики. По всьому світу були відібрані сотні викладачів гри на фортеп’яно. Потім
У супроводі автомеханіка ми їздимо на фірмовому фургончику-вантажівочці. А геніальність вигадки полягає в тому, що бажаючим купити інструмент ми привозимо його абсолютно безоплатно, самі складаємо і ставимо там, де забажає замовник, а потім, аби допомогти їм на початковому, найважчому етапі опанування інструментом, ще протягом трьох місяців даємо безкоштовні уроки. Тим, хто після опробування фортеп’яно вирішує його купити, компанія дарує на додачу ще три місяці щоденного навчання за символічну плату в 10 центів за годину. Треба визнати, що з їхнього боку це дуже виважене рішення.
Іноді ми можемо обміняти старий інструмент на новий. Потім їх перепродають у кав’ярні.
Мені подобається писати щоденник так, наче я пишу книжку. Це схоже на танець. У цьому є порядок. Треба старатися, щоб усе було вишукано. Надати рухам плавності. Розпочати і закінчити думку. Мені подобається надавати речам завершеної форми. Фразам.
Одначе, написавши одненьку сторінку, я видихаюся.
Цікаво, письменникам так само важко? Навряд чи. Навіть граючи багато годин підряд, я не відчуваю втоми і можу грати без кінця-краю. Справжнє покликання — це те, що робиш, не відчуваючи втоми.
Хоч ще кілька років тому, навіть елементарна думка про те, що стосовно мене можна буде застосувати вислів «опанувати професією», видалася б мені смішною і брутальною.
9:33. Йду спати.
І все ж таки, як самотньо.
Тоді ми забираємо фортеп’яно і викреслюємо їхнє ім’я зі списку. Багато хто відвідує уроки перші три місяці, а потім, придбавши інструмент, відмовляється від подальших занять, бо вони в захваті від самого лише предмету умеблювання. Вони думають, що сам той факт, що вони мають такий інструмент, уже вирізняє їх з-поміж інших, для них не має значення — грає хтось на ньому чи ні. А на додаткові уроки погоджується зовсім небагато. Пізніше ці люди просять, щоб я залишилась ще, хоч би в якості гувернантки для їхніх дітей. Проте в мене ніколи не було такого бажання. Тож я й досі продовжую кататися Новою Англією на фургончику, у якому крім мене сидить Ультімо і три чи чотири розібраних фортеп’яно, які, однак, залишаються з нами ненадовго.
Немає нічого гнітючішого за сільську місцевість Нової Англії.
Тож я склала собі план. Це для того, щоб не жити безцільно. Плетениця схожих один на один днів, проведених у сільській глушині, звела б мене в могилу.
Я поставила собі за мету зіпсувати кожну родину, в якій працюю. Зазвичай у мене на це безмаль 112 днів. А іноді трапляється і менше. Та для мене це має значення, бо головне — зробити справу.
І цей щоденник — це список моїх справ.
Зіпсувати родину легко, адже всі родини вже зіпсовані. Лягаю спати.
Отримала листа від сестри. Зараз вона мешкає в Каїрі. Живе, як квітка в оранжереї. Будь-що може її добити, адже, коли вона приїхала в Єгипет, у неї геть здали нерви. Вона це добре знає, але не переймається. Турбується лише за збереження своєї краси. Проте писати не забуває. Хоч я ніколи не відписую.
Цікаво, що Ультімо теж кожного тижня одержує листа. Та він не тільки на них не відповідає, він їх навіть не розпечатує.
Зазвичай Ультімо ночує у фургоні — економить гроші на готелях і потроху відкладає. У нього теж є план.
Великий план.
Ой, ой.
Лягаю спати о десятій одинадцять. У роті ані крихти. Як я і передбачала, сьогодні день другий.
498 днів з Божої ласки.
«З Божої ласки», — так зазвичай казала моя матуся.
А ще: «З усією повагою».
«З огляду на різницю в масштабах».
«Говорити голосно», замість «думати вголос».
«Додержуючись фактів».
І таке інше.
Мертві помирають, проте продовжують жити в наших словах. Ох.
Коли маєш обмаль часу, треба діяти швидко. Аби зрозуміти, коли треба йти в наступ, мені вистачає і чотирьох-п’яти уроків. Сім’ї схожі на фортеці: у них завжди є слабина. У Патерсонів уже після тижня занять я отруїла собаку.
Я діяла швидко, бо Мері, дочка, позіхала на моїх уроках. Їй усе було до лампочки. Надовго її б не вистачило. Вони і близько не могли дозволити собі фортеп’яно. Тож я прикінчила пса.
Пан Патерсон терпіти його не міг, а пані тваринку просто обожнювала. Ветеринар сказав, що песика отруїли. Два додати два — чотири. Тепер пані Патерсон повсякчас, день у день, з’їдатиме свого чоловіка. Зазвичай, нікому і на думку не спаде підозрювати вчительку музики — молоденьку, скривджену долею російську принцесу. Та й поводжуся я наче янгол, присланий з небес, аби позбавити їх страждань. Справді, я їм потрібна. Вони чекають, що я їх врятую. Це значно полегшує завдання.