Алессандро Барикко – Без крові. Така історія (страница 31)
— Що ти робитимеш, коли опинишся по той бік річки? — спитав Ультімо. — У тебе ж усе відберуть.
Але хлопець тільки розреготався:
— Спочатку нехай знайдуть. — І додав: — Ми ж усі підемо додому.
Сказавши це, він з надзвичайним запалом, про який двоє інших уже й забули, штовхнув хлопців прямісінько в гамірливу юрбу людей, щоб вони могли вийти просто неба, і провів за собою вбік гір на пристань, де вже заплатив місцевому човняру за переправу золотом. Мій син зазначив, що поки не спаде вода, човни не ходитимуть, проте Кабіріа знав, що переправа буде, варто лише заплатити. І хоч як не складно було пройти, бо численні біженці то розходилися, то знову стікалися в гурт, неначе хмара чи піщана буря, Кабіріа все-таки проштовхнув їх вперед. «Вони, наче риба у сітці», — мовив Кабіріа. Він говорив так, немов вони троє чимось відрізнялися від інших — були мандрівниками, що випадково, через якийсь таємничий жарт долі, зупинилися на півдорозі серед цих людей. Ці люди були страшенно спантеличені, адже ходила чутка, що наближаються німці, а італійці не хочуть їх пропускати, бо намагаються загальмувати просування ворога і виграти хоч кілька днів чи годин. У возі, на самій копиці, сидить баба і без угаву репетує: «Боягузи, боягузи, боягузи». Немов нічна пташка, що, умостившись на гілці, невтомно виспівує одне єдине слово: «Боягузи». «Замовчи, стара!» — кричали до неї солдати, та вона, не зважаючи на їхні крики, наспівувала ті самі слова, немов прокляття чи молитву, яку навіть багатоголосе ревище не могло заглушити. Боягузи. Десь удалині чулися вибухи, а тут, зовсім поруч — ляпання багнюки, солдатська пісня чи, вряди-годи, звуки музики, а ще ляскіт потрощеного скла і посуду, скажене ревіння двигуна чи гудок клаксону і лемент, лемент мільйонів людей. Аж ось, посеред цього стоголосся самотніх душ, Ультімо зауважив жінку: брудна, стривожена, вона йшла, наче п’яна, і щось тихо бубоніла.
Жінка підійшла зовсім поруч, була вже за спиною у Кабіріа, продовжуючи продиратися крізь натовп. Тож Ультімо нарешті розчув, що саме вона бурмотіла: «Мій синочок».
— Де твій син? — спитав Ультімо.
— Синочку мій…
— Де він? Чуєш мене? Де твій син?
Нарешті, вона помітила хлопця. І промовила:
Ультімо кивнув головою, показуючи, що він зрозумів її.
— Ми знайдемо його, — відповів. — Де ви залишили дитину?
Вона сказала, що то хлопчик. Йому чотири рочки.
— Ходи сюди, — прокричав Кабіріа, вдягнений у свій елегантний костюм, — йди сюди, поки нас не помітили.
— Зачекай, — відповів Ультімо. Потім повернувся до капітана поцікавитись його думкою. Той підійшов до жінки і спитав, де вона бачила хлопчика востаннє.
— Ви телепні! — закричав Кабіріа.
— Не знаю, — відповіла вона, — ми йшли за вантажівкою із солдатами, а потім машина зупинилася, я пройшла вперед і більше його не бачила. Йому чотири. Він у зеленому светрі.
Вони озирнулися довкола, видивляючись малого в зеленому светрі. Та це неначе голка у копиці сіна. Капітан показав жінці на військову вантажівку, яка стояла позаду метрів за п’ятдесят, і спитав, чи то та сама вантажівка.
— Я загубила свого синочка, — знову промовила жінка.
— Малоймовірно, що це та вантажівка, — мовив капітан, — треба спробувати повернутися ще далі.
— Та вам що, геть клепки повилітали? — знову взявся горлати Кабіріа. — Трясця вам, тут усе військо зараз накладе головою, а ви в ньому малого шукати збираєтесь. Та що з вами в біса таке? Нам тікати треба, а з цим малим ми не вліземо. Ви хочете врятувати свою шкуру, чи ні?
Та в той час, як Кабіріа драв горлянку, Ультімо спала на гадку дивна думка: що пошуки малого стосуються кожного, а отже, можливо, він втілює для всіх новий початок. Хлопець подумав, що якби лишень їм удалося об’єднати матір і сина, то все б тоді стало на свої місця, немов коли знаходиш краєчок нитки, за який потім розплутується весь клубок. Їхня помилка полягала в тому, що вони нервово борсалися в тенетах, замість того, щоб відновити порядок у всесвіті, розпочавши все заново там, де все сплуталося. У його уяві постала та сама мить, коли дитячі пальченята висковзнули з материної долоні, і це був безсумнівний початок усього, то була найперша рана з усіх ран, помах крил, з якого розпочалася буря, тріщина, що розколола цю землю.
— Ми пошукаємо малого, — відповів Ультімо Кабіріа.
— Ти навіжений. Сам йди його шукати, а я пішов у човен, — гримнув хлопець, не тямлячи себе з люті.
— Нікуди ти не підеш, а чекатимеш на нас на цьому самому місці. Будь ласка, — відповів Ультімо і поглянув другові у вічі, аби прочитати його наміри. Кабіріа, ховаючи очі, закивав головою. Ультімо не зводив з хлопця очей, щоб переконатися, що до нього дійшло. Тоді капітан витяг офіцерського пістоля і тицьнув у Кабіріа.
— Постав наплічника, — промовив він. Кабіріа не втямив. — Віддай, кажу. Це для певності, що ти не накиваєш п’ятами. — Кабіріа не йняв віри в те, що коїться. Проте капітан говорив цілком серйозно. — Наплічник, — мовив він. Хлопець стягнув рюкзак з плечей і кинув додолу. Капітан підняв торбу. — Чекай нас тут, — промовив.
Кабіріа зиркнув на Ультімо. Здавалося, йому забракло слів. Ультімо всміхнувся.
— Усе буде добре, друже, тільки не кидай мене тут, Кабіріа.
Хлопець ні пари з вуст. Він бачив, як, пролізаючи крізь юрбу, вони разом із жінкою відходять далі й далі. Але перш ніж зникнути з очей, Ультімо ще раз озирнувся, і Кабіріа його відразу ж помітив, бо скільки б людей не було навколо, хоч тисячі, Ультімо видно вмить, адже у нього тінь із золота, а тому його неможливо загубити. Хлопець бачив, як Ультімо повернувся і ще раз поглянув на нього, як це робить плавець, коли пливе у відкрите море і для перестороги охоплює поглядом берег. Здалеку хлопці ще раз подивилися один одному у вічі. Це був останній раз, коли вони бачилися.
Хлопчик дійсно був у вантажівці. Мати взяла його за рученята й у світу більше не було причин бути неправильним. Капітан сказав, що вони можуть поїхати разом, на човні, а Ультімо подумав, що, можливо, тепер човни і не знадобляться, нічого більше не потрібно, бо у світі знову панує порядок, і все; а вголос відповів, що то, безперечно, слушна думка й у човні, звичайно ж, знайдеться місце і для нових знайомих. Вони почали проштовхуватися крізь гурт людей, аби повернутися до Кабіріа. Проте, дійшовши до місця, де він мав чекати на них, побачили, що хлопця немає. Ультімо заспокоїв, що він не міг далеко піти. Вони почали шукати. «Може, він пішов до річки, — припустив він. — Там, за цими двома хатинами, під горою, є невеличкий мостик». Вони вийшли з натовпу і за кілька хвилин уже йшли поміж полів, голосно озиваючи Кабіріа, і озираючись, щоб не відійти далеко від річки. Їх було четверо: Ультімо, капітан і жінка з дитиною. Вони пройшли вперед ще трохи, а потім зупинилися, бо не було видно нічого з того, що вони шукали. Тож капітан мовчки взяв наплічника і, поставивши долі, розстібнув. Усередині лежали шматки м’яса, костюми, пара черевиків. «Вилупок», — промовив капітан. Ультімо підійшов до капітана і перевернув наплічника догори дриґом. «Кабіріа», — промовив він тихо. А за їхніми спинами в напрямку мосту продовжувало стікатися в один організм величезне створіння з людей-утікачів. Повз них текла річка, несучи повні береги води і бруду. Малий присів на камінь. Мати не відпускала дитячої руки. А потім на обрії, далеко попереду, на пагорбі, вималювалися темні озброєні постаті. Вони з’явилися нечутно, тишу порушував хіба що голос, який віддавав накази чужоземною мовою. Малий випростався. Ультімо стояв непорушно. Солдати спускалися пагорбом, неначе комахи. Вони йшли не поспішаючи, але їхня хода здавалася рішучою і невблаганною. «Ні, я не хочу в полон, ні, — промовив капітан, — я хочу повернутися на поле бою. Ультімо!» Хлопець повернувся до нього й усміхнувся: «Щасти вам, — відповів він, — ви були гарним капітаном. Побачимось удома». Капітан усміхнувся — то був мій синок. Він утік, знову втік, вельми поважні сеньйори головнокомандуючі, знову втік, як робив ось уже кілька днів, проте не через боягузтво, а через хоробрість, не для власного порятунку, а щоб віддати життя, втік від свинцю, що вважав ворожим, хоч насправді був ваш, шановні кати-гівнюки.
Ультімо вирішив чекати на німців нерухомо, піднявши руки догори, адже хотів скористатися цим боязливим, але разом із тим елегантним жестом. Та перш ніж він устиг зробити це, хлопець відчув, як жіноча рука шукає його руку, а потім її стискає, таку теплу і втішну. Було в цьому стисканні щось дитяче, а ще — сила, якою речі тримаються купи. Тож він зустрів арешт з опущеними руками, проте міцно тримаючи в них серце світу.
На цьому я закінчую свої мемуари, написані за одинадцять днів і одинадцять ночей з єдиною метою — очистити знеславлене ім’я мого сина, несправедливо засудженого до страти за дезертирство 1 листопада 1917 року. Я б волів писати їх з усією старанністю, на яку б спромігся у своїй безтурботній старості, та, як я вже казав, обставини склалися інакше. З хвилини на хвилину за мною прийдуть, і я навіки попрощаюся з кімнатою, у якій народився і прожив життя. Я не знаю, у чому моя провина, проте мені дали зрозуміти, що розплачуся я за неї життям. Протягом усіх цих років я відповідав за своє рішення і висловив думку, що були скоєні злочини, судити про які вже не мій клопіт. Я зробив це, щоб мене не чіпали і через те, що мав намір своєю поведінкою підтвердити свою байдужість до того, що відбувалося. Люди, що мене засудили, сповнені сподівань, і їхня віра в завтрашній день має живитися хоч би з будь-якого правосуддя. Якщо для цього їм необхідний старий мертвий фашист, то я саме той, хто їм потрібен. Я навіть не намагався виправдовуватись, і мені байдуже, що на мене чекає. Можливо, я мав би замислитись над тим, що, хоч і з тридцятирічною різницею і по-різному, та батька і сина спіткав однаковий і ганебний кінець, проте іншої моралі, окрім нашої нікому не потрібної винуватої покірності, я не знайшов. За найбільшими переворотами стоять мільйони покірних душ, а їм шлях утеч невідомий.