Алессандро Барикко – Без крові. Така історія (страница 30)

— Ви мене за яйця схопили, професоре. Ставлячи такі питання.

— Я роблю це задля мого сина.

— Та досить вже про вашого синочка, бо ж до вашого сина всім по цимбалах, ви що, не розумієте? Історія з вашим малим — то крапля в морі, ви стільки років уже шукаєте краплю в морі. Ну, що ви ще хочете знати, щоб переконатися в його невинуватості чи провині? У тримільйонному морі наброду є щось важливе? Що важить більше?

Я потягся за пляшкою, щоб узяти її, і в мого співрозмовника в очах промайнула туга. Туга і роздратування. Я забрав руку і чоловік узяв пляшку. Зірвавши зубами стрічку і корок, він відкрив її. Не пив. Дивився на пляшку. Потім поставив її на стіл, проте й досі продовжував тримати її рукою. За мить, трохи схиливши пляшку в мій бік, подивився мені просто у вічі. Чоловік говорив, не обриваючи розповіді навіть для того, щоб зробити ковток коньяку. Голос у нього був злий і монотонний.

— Я перебував на мості Деліція. У Тальяменто. Там, на східному березі, був госпіталь для тиловиків, і там я надавав свою допомогу. Несподівано і неконтрольовано туди у великих кількостях стікалися біженці і солдати з військ, що відступали. Тими днями річка саме була повноводною, тому мости були єдиним, чим можна було туди дістатися. Навколо стояв неймовірний хаос, з далини степів вони збиралися у сотні тисяч, аби лишень знайти собі місце на цих по-садистському вузьких дорогах на мостах. Уночі йшов дощ і на вулиці стояв собачий холод. Німці прийшли вранці, прослизнувши вздовж протилежного боку річки. Вони накинулися на нас, наче вовки на отару овець. З величезного тіла натовпу лунали агоністичні крики, а потім ми бачили людей, що пустилися навтьоки, урізнобіч, кидаючись у воду, трощачи все на своєму шляху. Німцям потрібні були мости, тож вони зі страшенною швидкістю наближалися до нас, розганяючи юрбу. Ми відкрили вогонь. Ворогу було нелегко, адже вони були на відкритій місцевості, а ми — в укритті. Тож німці спробували просунутись уперед, але вимушені були повернутися. Однак дуже швидко вони зробили ще одну спробу. Цього разу вони стали на в’їзді на мости, вибудувавши собі щит з італійських військовополонених. Німці штовхали бранців уперед, ховаючись за їхніми спинами. Оце так дилема була. Професоре, а ви б що зробили? І не питайте, чи стріляти в той живий щит формально означало дотримування наказів, чи демонстрацію нашого жалюгідного страху. Італійські бранці, здійнявши руки догори, йшли вперед і кричали, щоб ми не стріляли. Якщо відкриємо кулеметний вогонь, австрійці почують і повернуться. Багато полонених залишилось помирати посеред мосту. Вони плакали і благали нас, і цього разу вимагаючи від нас те, що зробити було не в нашій змозі. Потім німці втретє пішли в атаку. Ми розуміли, що вони не відступлять і випробовуватимуть наші сили весь день. Тож генерал наказав підірвати міст. Проте це було справою непростою, адже для цього нам довелося ізолювати сотні тисяч людей, тим самим прирікаючи їх на полон. Однак, з іншого боку, якщо б німці пройшли нас, це був би кінець. Треба було визнати свою поразку за мить до того, як ми програли, і, щоб утримати німців на іншому боці, підірвати міст. Це дуже делікатне завдання. Я знав генерала, що мав це зробити, — ми були земляками. Іноді розуміння війни приходить разом із розумінням подробиць. Він жив разом з матір’ю-вдовицею і прославився тим, що раз на тиждень йому присилали з дому повію. Кожного разу іншу: повій обирали для нього сестри, а матір платила. Ось таким він був. І тепер у його руках були життя мільйонів людей. Підірвавши міст, він ніби відшвартував корабель і, здавалось, та, інша частина Італії, пішла дрейфувати. У повітря злетіло багацько німецьких солдатів, усі трупи, що лежали посеред мосту, а також речі і худоба. У селі, що знаходилося за три кілометри від місця подій, у хатах повилітали всі шибки. Ось вам і Пан Вибух. Коли небезпека минула, ми почали перебудовуватись на своєму боці річки. Солдатів, що відстали від своїх військових частин, відправляли у тил, щоб їх переозброїли і перерозподілили по нових підрозділах. Знайшовши серед рядових солдатів офіцера, військова поліція вимагала пояснити, чому він покинув свої війська. Одначе часто, навіть не дочекавшись відповіді, вели його на річкову обмілину і там розстрілювали. За дезертирство. Ймовірно, з вашим сином сталося те саме. Може, ваш син був саме тим, хто лементував і обісцявся перед усім гуртом. Бо ж він був наймолодший.

Чоловік замовк. Може, він уже закінчив оповідати. Лікар продовжував стискати горличко пляшки з коньяком, але не пив.

Я не збирався відволікатися від головного через його ницість, тож зберігав спокій і не показав своєї розгубленості. Насамкінець, з ноткою полеміки, хоч і непотрібної, я зазначив, що нелегко віднайти щось святкове в усіх цих подіях.

Він кивнув, немов визнаючи, що в моєму зауваженні є сенс. Проте відразу ж по тому злобно розсміявся, наче хотів мене налякати.

— Ви геть нічого не можете втямити, — промовив він, а потім знову зареготав.

Я зауважив, що тепер він мене зненавидів.

А потім він знову, як і раніше, пильно подивився мені в очі, продовжив розповідь таким самим однозвучно-моторошним тоном і, перш ніж показати мені на поріг, розповів ще дещо.

— Прийміть від мене в дарунок останній мій спогад, пов’язаний з Капоретто, а тоді робіть, що заманеться. Отже, йшов дощ, надворі було по-зимовому холодно. Усі ми в повному складі повернули до П’яве, а на п’яти нам наступали австріяки. Ми йшли навмання і, повірте мені, у нас не лишилося більше ані порядку, ані честі. Я зупинився перепочити через неабияку втому. Я стояв під навісом біля курника, знудьговано спостерігаючи за тим, як лопотить дощ. Я позвав, прибігло двадцятирічне жовтороте хлопча. Він добре знав, чого я від нього хотів. Він став переді мною навколішки, розстібнув штани і витяг мій член. Поки він робив свою справу, я гладив його коротко стрижену голову. Я все ще торкався її руками, коли, поглянувши в бік дороги, за якихось сотню метрів побачив їх. Цілісінький батальйон австрійців, що тихо марширують строєм. Їх було десь з двісті, може, трохи більше, але ось що було незвично — усі до одного в руках, ховаючись від дощу, тримали парасольки. В одній руці — рушниця, а в іншій — парасолька. Правду кажу. Сотня ідеально вистроєних парасольок на фоні похмурого сільського пейзажу. Ледь нахилившись, вони качалися в унісон, наче чорні буйки на морських хвилях. Час від часу я згадую про цей випадок, і щоразу у мене виникає таке відчуття, ніби я вві сні побачив свої похорони. Але справа не в сні, а у фотокартці. Ось тримайте. Тепер вона ваша. Мені вона більше не потрібна.

Два роки по тому, зустрівши спільного знайомого, я дізнався, що одного дощового дня, у неділю, лікар А. пострілом з рушниці вкоротив собі віку. Попри те, що від наших з ним бесід у мене лишилося мерзенне відчуття, мені було його жаль, і я не міг не подумати про всіх тих, кого та війна ще довго продовжувала вбивати вже після того, як пролунав останній її постріл. Неначе звір, що заховав своїх жертв у темінь лігва і тепер, якнайдовше підтримуючи в них життя, щоб зберегти тепло живої плоті, помалу їх пожирає. Одначе, якщо зважити, як потім ця війна понадгризала останні роки моєї старості, позбавляючи мене звичайних клопотів мирного часу, то я теж можу записати себе у ряди її нещасної здобичі. Хоч я і не маю на меті надати собі поважності через мій жереб, яким я аж ніяк не пишаюся, адже змушуючи себе роками вмирати смертю власного сина, намагаючись її зрозуміти, чи просто мати змогу в будь-який час до неї повернутися, я з власної волі перетворив своє життя на пустку. Проте у стражданнях, що ми самі собі заподіюємо, немає героїзму, як немає в цьому і власне страждання, — а є лише незбагненне задоволення. Не знаю як, але мені необхідно було повернути свого сина до життя і, пройшовши через його втечу разом із ним, показати, що він був не гіршим за інших. І я дуже добре це усвідомлюю. Я знаю напевно, що кожен його крок свідчить на користь його виправдання, тож я щиро вірю, що записані мною спогади спонукають військове правосуддя визнати недбалість свого вироку. Однак, навіть якщо цього не станеться, я все одно знатиму, що зроблена мною робота не була марною, адже завдяки їй я провів свого сина до самого порогу смерті. Сина, якого я незмірно і беззастережно любив. Ось чому віддати свої дні за те, щоб знову бути з ним поруч, було для мене найбільшим щастям. Яка ж то втіха в останні хвилини життя мати змогу, щоразу як я того забажаю, хоч сто разів на день, бачити перед собою його останній образ, що я повернув із тліну тих подій. Я можу бачити його у самому серці дивовижного хаосу: одягнувшись у мундир, він спостерігає за темними, мутними водами повноводної річки проти сріблясто-похмурого неба. Сотні тисяч людей, приречених на безкінечно довгі страждання в журливих водах під мостом Деліціє,[10] які безжально повільно їх поглинали. Жодної можливості повернутися назад чи піти вперед уже не було, тож єдине, що лишалося тим людям, — це витримати з останніх сил напружену бездіяльність. Кабіріа наполягав, щоб усі перевдяглися у цивільне, але Ультімо і мій син відмовились. Тож лише Кабіріа красувався у затісному і по-ідіотському вишуканому костюмчику темного кольору. Хоч наплічника, який він понабивав краденим скарбом, він не кинув. Усе те добро тепер належало йому, а тому переправа через річку перетворилася на до біса важливе завдання.