Алексин Фоллмут – Шістка Атласа (страница 88)

— Тільки не кажи, що не можеш із нею впоратися.

Атлас завмер, не донісши чашки до рота.

— Я міг би.

«Міг би», а не «можу».

— Але не станеш, – здогадався Езра. — Чому? – напружено додав він. — Чекаєш, що я зроблю це за тебе?

— Я б не пішов проти своїх же кандидатів. Тобі це відомо. — Атлас знизав плечима. — Але ти також знаєш, що в нашу справу не можна допускати того, хто цю саму справу активно підриває.

Ах, вона, значить, уже наша?

— У мої плани невинних убивати не входило, – відрізав Езра.

— Я не говорив, що нам це варто, – незворушно парирував Атлас, – а якби й потрібно було, то...

— А, ну так, який я дурний, – пробурмотів Езра. — Ти ж просто жартуєш...

— ...можливо, ти не розумієш того, що важливо, – закінчив Атлас, відставивши чашку вбік.

Було в цьому жесті щось чуже – Атлас ніколи чай не любив, надаючи перевагу міцному сп'янінню, – що змусило Езру засумніватися, чи знає він Атласа взагалі. Колись так і було, але тривало це... один рік? Відтоді минуло понад двадцять років, протягом яких Езра й не жив. Що за цей час могло змінитися в голові в Атласа, у його переконаннях, у його душі? Що зробила з ним посвята в Товариство?

І тоді Езра вирішив зробити те, чим раніше не переймався. Відчинив двері в майбутнє – у найдальшу доступну для нього точку.

Це було не так захопливо, як могло здатися, адже майбутнє – якщо його не проживаєш – завжди можна виправити. Так, деякі події він не міг змінити (смерть матері, наприклад), але загалом він навчився дивитися на двері як на псевдонадійні астрологічні прогнози: імовірний, але не гарантований розвиток подій. Якщо він не затримувався в майбутньому, то й не прив'язувався до наслідків побаченого. Його присутність, коли він нічого не порушував, залишалася непоміченою, немов падіння піщинки.

Однак відкриття сильно його стурбувало. Адже те, що він побачив – підсумок його й Атласа плану – мало біблійні масштаби. Крізь тріщину в часі Езра розгледів мор і війни; надривне гудіння застарілого насильства. Небо почервоніло, сховалося за пеленою попелу й диму – таке собі знамення кривавого й знайомого катаклізму. То був невидючий погляд стрільця крізь двері храму, і Езра знову став єдиним свідком кінця цього сраного світу.

— Давай створимо новий, – колись запропонував йому Атлас. Для Езри це було не так давно, для Атласа Блейклі минуло двадцять років, а отже, навряд чи він пам'ятав. — Наш світ гівно, приятелю, він пропав і зовсім втратив сенс. Досить латати дірки і возитися зі зламаними деталями. Коли екосистема гине, природа створює нову. Природа, або хто там за все відповідає. Так види і виживають.

Він повернувся до Езри і глянув на нього темними очима.

— Нахер усе. Станемо богами, – сказав Атлас.

У той момент Езра все списав на наркотики.

Але потім він побачив в одних з дверей, як Трістан Кейн перетинає сам час за чарами, які допоміг навести Езра, і тоді ж уперше зрозумів: Атлас Блейклі вже зібрав свою ідеальну команду, сам, наодинці. Атлас прагнув побудувати новий світ, яким би він не був, і ось зараз Езра запідозрив, що це йому все ж таки під силу.

— А на що здатен Трістан? – безтурботно запитав на наступній зустрічі Езра. — Ти мені так і не сказав.

Побачивши Трістана, він прийняв його просто за ще одного мандрівника, але відтоді дедалі сильніше починав підозрювати, що все не так просто.

— Хіба? – запитав Атлас, підносячи до губ чашку.

Езра, втративши терпіння, вдарив його по руці.

— Не вистачає всього одного шматочка, Атласе. — Того, хто вміє маніпулювати квантами: використовувати темну матерію і осягнути безодню. А ще здатний стати живим божим оком для управління іншими. Привнести ясність у дослідження.

Однак він ще не бачив такої сили, а якби вона й існувала, то наділений нею медит став би над законом і мораллю. Ним просто не могла бути людина, яку зустрів Езра.

— Та й будь у тебе цей шматочок, нічого б не вийшло, – продовжував він. Намагатися підірвати всесвіт було просто безглуздо. Для цього була потрібна нелюдська спонтанність, а не звичайний розрахунок. — Тобі не влаштувати Великого вибуху, – сказав Езра, дивуючись безглуздості подібних суперечок, – а якби й удалося, то що це за масштаб?... Наш світ зріяв мільярди років, яких тобі не світить. Що б ти не створював, це має бути...

Ідеальним. Ідеальним і за ідеальних умов.

Тобто нічого не вийде.

Чи ні?

У голові в Езри сталося коротке замикання, і в тиші, що повисла, його охопив гарячковий жах. Що за план у Атласа? Увесь цей час він вважав, що це якась помста, мало не розіграш академічної еліти – просто захопити Суспільство, ха-ха-ха. Про всемогутність деміурга й мови не йшло.

Але що, якщо на нього Атлас і замахнувся? Адже він блискучий розум... або божевільний. Раптом Атлас справді з'їхав з котушок? Чи він просто геній? І з тим і з іншим Езра був згоден. А може, він завжди ці плани виношував? І якби навіть не зміг втілити їх у реальність, то мислив усе одно глобально. Знав, як грати в цю гру, знав ходи всіх фігур.

На що Езра підписався того дня, коли потиснув руку Атласу?

— Боїшся, друже? – зі слабкою посмішкою пробурмотів той. — Схоже, ти вже не так відданий нашим цілям, як колись. Можливо, – його фальшивий аристократичний акцент можна було прирівняти до зґвалтування королеви, – усе тому, що ти нічим не жертвував, щоб сюди потрапити.

— Я? Атласе, – рубанув Езра, – це від самого початку входило в план...

— Так, але поки я останню чверть століття старів, ти так і залишився дитиною, чи не так, Езра? Ми тебе стерли, потім створили заново, і тепер твоїх ставок більше немає. Ти, – з докором або ж із розчаруванням промовив Атлас, – не бачиш, як змінилася гра.

— Я – дитина? – вражено повторив за ним Езра. — Ти не забув, що я робив за тебе брудну роботу?

— І за неї, думаю, я вже віддячив тобі з лишком. Ще я пропонував тобі місце поруч зі мною, хіба ні? Не один раз, до речі.

Відповідь його прозвучала настільки непропорційно, що вразила Езру, і він уставився на Атласа.

— Ми ж усе це затіяли тому, що вважали Товариство прогнилим, – мляво промовив Езра.

— Так, – погодився Атлас.

— А що зараз?

— Воно все таке ж прогниле, якщо говорити твоїми словами. Але цього разу я його полагоджу. Тобто, – поправився він, – ми його полагодимо, якщо ти приймеш моє бачення речей.

Коли екосистема гине, природа створює нову. Так види і виживають.

Мовчання, що настало, нагадувало вакуум, який, однак, одразу ж наповнився відчуттям недовіри.

Що стане з цим світом, коли Атлас із ним закінчить? Утім, Езра вже знав відповідь. Він бачив її.

Пожежі, повені. Мор, насильство.

— Запитай у мене, – безтурботно промовив Атлас.

І Езра мало не запитав.

Ти що, справді збираєшся довести справу до кінця?

Тобі вистачить зарозумілості, гордині, і ти віриш, ніби в тебе є право на це?

Езра почасти не вірив. Атлас Блейклі не настільки збожеволів від влади, щоб зазіхати на неможливе. Езра уявив, як запитує його: «Ти справді зруйнуєш усе, аби побудувати нове?», просто для вірності, а Атлас відповідає: «Ні-ні, звісно ж, ні». Потім злегка усміхається, похитавши головою: «Езра, ну ти що. Сам же знаєш: масові руйнування – це не моє». І обидва вони сміються над жартом.

Однак Езра пригадав, як легко Атлас запропонував просто взяти й позбутися Каллума Нови; залагодити питання з Парісою Камалі. За необхідності, сказав він.

А що буде, коли нарешті стане марним сам Езра? Це було єдине запитання, поставити яке варто було, але тієї ж самої миті стало ясно, що відповідь вони обидва вже знають.

— Архіви ніколи не дадуть тобі те, що ти хочеш, – вимовив зрештою Езра. — Своїх намірів ти від самої бібліотеки не приховаєш.

Мовчання.

— Ти що, когось іншого для цього використовуєш?

— Ти або в грі, Езра, або ні, – низьким голосом вимовив Атлас, і вони пильно подивилися один на одного.

Десь цокав годинник.

Потім Езра посміхнувся.

— Ну звісно, я в грі, – сказав він. — Я й не виходив із неї.

І це була правда.

До того моменту.

— Усе ж дуже просто, чи не так? Ти ще побачиш, на що вони здатні, – пообіцяв Атлас. — Я тобі все покажу.

Езрі вистачило розуму не засумніватися в цьому, навіть подумки.