Алексин Фоллмут – Шістка Атласа (страница 87)

— Я знайшов дещо, – сказав Атлас раніше, ніж очікувалося. Поки що всього один, аніматор.

Аніматор?

— Просто довірся мені, – сказав Атлас, якому на той час перевалило за тридцять, і він став носити костюми, приховуючи своє походження за благородним акцентом і дорогими шмотками. Езрі, звісно ж, як і раніше, був двадцять один рік. Або ж двадцять два, але хто встежить за віком із такими стрибками в часі? — На його рахунок у мене є передчуття.

Приблизно в цей час початкова ейфорія згасла, і Езра засумнівався у власній корисності. План в основному залежав від талантів Атласа, але в них Езра був упевнений. Пригнічували ж нескінченні стрибки з точки в точку, з одного часу і місця в інші – до Атласа. Таке життя не надто схоже на повноцінне. Езра не вкладався у справу, по-справжньому він не був її частиною. Повертайся в НУМІ, запропонував тоді Атлас, підшукай для себе що-небудь, тобі ж лише двадцять три (або близько того), і ти молодо виглядаєш. До того ж, зі сміхом зауважив Атлас, ти закоренілий американець і навряд чи впишешся кудись іще.

І Езра повернувся в НУМІ.

На жаль, для того щоб знайти собі гідне заняття, довелося сповільнити час. Знову переживати його лінійно, залишаючись в одному й тому самому хронологічному зрізі й дозволивши собі старіти в нормальному темпі. Згнітивши серце пустити коріння, зійти за нешкідливу людину. Спочатку Езру коробило, все здавалося йому нуднішим – тепер, коли він залишив природний для себе спосіб життя. Однак не встиг він кинути спроб і рушити далі, як монотонне існування завдяки щасливому випадку привело його на посаду постійного студентського радника.

І саме в цей час він несподівано дещо виявив.

— Вони обидва потрібні тобі, – сказав Езра Атласу, ставши свідком епічної сварки між Ліббі та Ніко. — Коли прийде час, ти просто зобов'язаний отримати їх обох.

— Але ж у них одна й та сама спеціальність, – із сумнівом зауважив Атлас. Кілька років тому в нього почали сивіти скроні, і відтоді він голив голову. — Ти хіба не хочеш посвяти? Адже це ти маєш стати шостим.

Езра задумався. Він завжди хотів пройти одного разу посвяту, але формальності здавалися йому неважливими. Через Атласа він отримав доступ, можливості, бачення. А те, що вони могли накоїти з одним фізком, раптово померкло порівняно з тим, що вдалося б із двома на борту.

— Доведеться взяти обох, – повторив Езра, додавши: — Та й потім, ти б не зміг отримати одного без іншого. — Це він знав напевно, бо бачив, у чому суть їхнього суперництва. Хоча зрозуміти її було не складно.

Атлас подумав, розглядаючи ідею з усіх боків.

— Кажеш, вони... фізики?

— Мутанти, – уточнив Езра. Сам він вважав це великою похвалою. — Досконалі мутанти.

— Ну, тоді наглядай за ними, – задумливо промовив Атлас. — А мені поки що є над чим попрацювати.

Справа була нехитра, а якщо згадати, що Езра мав вигляд непримітного студента, який лише на два роки старший за Ліббі з Ніко (нехай і народився на двадцять років раніше), то Ліббі стала для нього особливо привабливою ціллю. Езра сам здивувався, зрозумівши, що хоче її. І простого життя чи бодай шматочка його, втім, яка в підсумку різниця? Однак то була нецікава казка, якщо врахувати закінчення.

От із Ніко порозумітися не вдалося. Езра вже знав, що його місце отримає цей хлопчина або інший кандидат, якому Атлас відвів одну з головних ролей у своїй шістці. Це натураліст, сказав він. Але для чого нам рослини, хмикнув тоді Езра, на що почув тільки: за рослини не переживай, я впевнений, ти все зрозумієш. Натомість Ніко все спростив би: завдяки йому Ліббі просто не змогла б відхилити пропозицію.

І тільки в рік, що передує ініціації, в Езри нарешті розплющилися очі, він зрозумів, що весь цей час не стільки голодував, скільки постив. Тепер, без Ліббі і Ніко, він грав свою випестувану сірість перед величезним порожнім залом. Без Ліббі Езра став нефункціональним і самотнім, почувався стомленим, закрився і занудьгував. А ще відчував дискомфорт від розуміння, що він перестав бути невід'ємною частиною плану, виявився несподівано сильним.

— Дурниці, ти мені дуже навіть корисний, – сказав Атлас. — Набагато корисніший, ніж ти думаєш.

— І як же? – роздратовано запитав Езра. Нудьга мучила його, вона викликала невловимий свербіж, немов судома в литковому м'язі. — Ти здобув усі потрібні тобі спеціальності.

— Так, але щодо Паріси я, здається, помилився.

Езра насупився.

— Вона не така гарна, як ти думав?

— Ні, в тому, що стосується здібностей, вона мої надії виправдала. — Пауза. — Однак є в мене підозри, що вона стане проблемою.

— Якого роду проблемою? — Езра й не думав, що в Атласа вони взагалі бувають.

Езрі здавалося, що без нього все йде як по маслу, тому й хандрив.

— Проблема. — Атлас відсьорбнув чаю. — Утім, я можу переконати її змусити решту вбити Каллума.

— Це який? Емпат?

— Так. — Хтось завжди помирав; зрештою навіть ідеальній групі кандидатів належало втратити одну людину. Для Атласа – і тут Езра погоджувався з ним – Каллум був чимось на кшталт ядерного коду, і, позбавивши світ від нього, вони зробили б людству послугу. — Потім ми зможемо зайнятися Парісою.

— О так, звісно, треба тільки зайнятися нею, і проблему розв'язано, – вголос подумав Езра, очікуючи у відповідь сміху, який так і не пролунав.

Тривожний дзвіночок. Дуже тривожний.

— Кажучи «зайнятися», ти маєш на увазі... – почав Езра.

— Я жартую, – запевнив його Атлас, через мить. — Це просто жарт.

— Точно, – з полегшенням вимовив Езра. — Так, точно, так і є...

— Так і є. — Атлас відсьорбнув ще чаю.

Езра насупився й опустив погляд на свою чашку.

— Отже, для ясності...

— Знаєш, ти і цього разу ледве не потрапив до числа кандидатів, – ніби мимохідь промовив Атлас. Езра, якому все ще не давало спокою його чудове почуття гумору, підняв здивований погляд. — З огляду на все, я думав, мені самому доведеться тебе протягувати... — З огляду на те, що Езра вже був у Товаристві, або (і це вже не так схвально) що Езра з настанням нового століття нічого особливого з себе не являв. — ...але, виявляється, рада не переймається чимось поза межами архівів. Вони засікли твої невеликі магічні вихлопи й подумали: чудово, як цікаво, добре, що ми першими його виявили... — Атлас знизав плечима, роблячи ковток із чашки. — І тебе внесли до списку. Кумедно, чи не так? Усе-таки ми для них не люди, – зауважив собі під ніс Атлас. — Просто джерела сили.

Він знову пригубив чай, а Езра насупився, відчуваючи, як зріє в нього всередині обурення.

— І ти відрадив їх, треба думати?

— Звичайно.

— Віддавши перевагу завербувати когось іншого?

Атлас повільно поставив чашку на стіл.

— Так, – сказав він. — Як ми й домовлялися. Вірно ж?

— Вірно, – погодився Езра, опускаючи погляд.

Кава в його чашці вже охолола.

— Ти начебто мені не віриш, – через мить зауважив Атлас.

— З чого б це? — Езра саме що сповнився підозрілості. — Просто ти не згадав, що мене може знову завербувати Товариство. — Він помовчав. — Або радше перезавербувати.

Атлас знову взяв зі столу чашку і збовтав у ній чай.

— Якось із голови вилетіло.

З усіх можливих відмовок ця звучала настільки слабко, що межувала з образою.

— З голови вилетіло? – трохи презирливо, луною повторив Езра. Йому здалося, що повітря між ним і Атласом розжарилося, чи то це клекотіло в нього в грудях? — Із твоєї чарівної голови, за допомогою якої ти й чаклуєш... щось вилетіло?

— Яка різниця? Ти б не зміг прийняти запрошення. — Атлас як ні в чому не бувало відпив чай. — Мені здавалося, тебе це не цікавить.

— Не цікавить. — З якого дива? Вони ж такого варіанта навіть не припускали. — Але все ж таки я...

— Міс Роудс дізналася б, що ти їй брешеш, – натякнув Атлас, однак Езра стримався і не здригнувся при згадці (явно навмисній) Ліббі. — Чого, я думаю, ти не бажаєш. І це, гадаю, повертає мене до міс Камалі.

— Це яким же чином? – не втримавшись, роздратовано випалив Езра.

— Таким, що міс Роудс – це щось спільне для вас обох, – не віднімаючи від губ чашки, промовив Атлас.

Він чудово знав, що не все між Ліббі та Езрою побудовано на брехні, а отже, цим зауваженням мав намір вразити його. Однак Езра не бачив сенсу визнавати це і просто мовчки закотив очі.

— Ліббі про мене нічого не знає. Тобі не здається, що з мого боку було б лицемірно закидати їй ту зраду?

— Ніхто від тебе цього й не вимагає.

Вони починали ходити колами.

— Ну, так і що в тебе за біда з телепатом? Ти ж її сам обирав.

Він із гіркотою наголосив на «ти сам», а не на «обирав».

— Так, – вимовив Атлас, – і вона виправдала мої очікування. Ось тільки виявилася небезпечнішою, ніж я думав.

«Нарешті проявилися контури картини», – неспокійно подумав Езра.