Алексин Фоллмут – Шістка Атласа (страница 89)

— Чудово, – сказав він. — Чудово, нехай Паріса вб'є Каллума, а я займуся рештою.

— Міс Роудс щось підозрює? – запитав Атлас.

Ні. Ні, Езра про це подбає.

— Я триматиму Ліббі на короткому повідку, – пообіцяв він, помилково вважаючи завдання здійсненним.

Хоча, по правді, знав, що не впорається. Що більше Езра на Ліббі тиснув, умовляючи і намагаючись, немов відданий шанувальник, запевнити її у своїх почуттях, думаючи, ніби саме такої любові вона й чекає, що сильніше розраховував зберегти довіру Атласа, підтримуючи віру Ліббі, то більше вона віддалялася, холонучи до нього після кожної розмови. Езра сподівався на союз: раптом відкритість Ліббі дасть уявлення про плани Атласа. Він чіплявся за роки, проведені з нею, за односторонню довіру, цей створений ним же міраж, який часто здавався йому справжнім. Він шпигував здалеку, покладаючись на ту, чиї моральні принципи, як він думав, ніколи не підведуть – навіть якщо не витримають їхніх стосунків. Але Ліббі відсторонялася, відчуваючи до нього безплідну недовіру і безцільну злість.

— Я не твоя, – сказала Ліббі, проводячи між ними межу і зачиняючи для нього двері у своє життя.

І ось, залишившись без Ліббі, навіть втративши надію повернути її, Езра не бачив іншого виходу, окрім як піти на крайні заходи. Якщо він хотів зірвати плани Атласа Блейклі, то треба було самостійно нейтралізувати Товариство.

Насамперед треба було прибрати з дошки одну з фігур Атласа.

Злом чар був найпростішою частиною. Двадцять років тому Езра вмонтував у них розмикач, точно за своєю фігурою, про який не дізнався б жоден із наступних класів. Езра з легкістю міг проникнути в будинок, прослизнувши крізь єдиний вимір, якого не бачив більше ніхто, але ось що робити потім – вже інша справа. Куди складніша.

Він певною мірою уявляв, хто з шістки кандидатів найбільше цінний для Атласа, а хто ні. Ліббі, Ніко і Рейна становили тріумвірат сили, а отже, Атласу знадобляться всі троє. Трістан... було в ньому те, про що Атлас замовчував, і що, можливо, робило Трістана стрижнем задуму.

Але кого б Езра не вибрав, потрібно було ще переконати Атласа, що він мертвий. Пішов.

Ілюзія?

Ні, дещо краще. Щось переконливе.

Щось дороге.

— Знаю того, хто тобі допоможе, – надійшла відповідь, коли Езра закинув вудки, пошерстивши в колах не настільки законослухняних. Русалка, кинули йому так, немов це слово залишало в роті поганий післясмак. — Обійдеться недешево, але якщо гроші є...

— Гроші є, – сказав Езра.

Тип, відомий як Принц, через русалку передав Езрі анімацію. Вона була нудотною і безликою, невиразною і млявою. Болванка, непримітна модель трупа, який зустрів жорстокий кінець.

— Тобі треба буде надати анімації обличчя, – сказала русалка високим, верескливим голосом, схожим на дзвін скла, що б'ється. В Езри навіть щось трапилося з внутрішнім вухом, від чого він на секунду втратив рівновагу. — Щоб анімація була повною, вона повинна буде замінити того, кого ти близько знаєш. Людину, чиї обличчя і пластику ти вивчив прискіпливо і можеш відтворити.

Це, завмерши на мить, усвідомив Езра, значно звужувало коло вибору. Але якщо вже він збирався викрасти в Атласа один із його скарбів, то нехай буде той, без якого він точно обійтися не зможе. Ліббі і Ніко були ключем і замком, а Езра, який ходив через двері, знав, що одне без іншого безглуздо.

Ліббі, ще не побачивши Езру, відчула його присутність у кімнаті. Слух у неї був гострий, до того ж щось на кшталт ехолокації сповістило Ліббі про його появу. Вона відчула його, відчула спричинений ним розрив у часі. На мить Езра, побачивши, як змінився її погляд, навіть відчув укол совісті.

Але лише на мить.

Викрадення стало тією ще задачкою, розв'язати яку було мало шансів, – і це за його-то здібностей до подорожей у часі. На руку зіграв малий зріст Ліббі й те, що вдалося застати її зненацька. І коли вони проходили крізь двері, пролунав лише один звук: її крик, відлуння якого не змовкало, поки вони не прибули туди, куди Езра її затягнув. Потім її голос стих, сірником спалахнувши наостанок.

Ліббі вивернулася, злісно втупилася в Езру, і в той момент він, на власний неабиякий подив, зрозумів, як скучив за нею.

— Езра, якого біса...

— Це не те, що ти думаєш, – поспішив він запевнити її, сказавши чисту правду. Якби він міг забрати когось іншого, то забрав би. Справа була зовсім не в Ліббі.

— А що ще мені думати?!

Він коротко виклав їй суть справи: Атлас Блейклі – поганий, у Товаристві майже всі погані, і Ліббі зникла заради свого ж блага.

Їй це не сподобалося.

— Для мого ж блага? Я ж веліла не вирішувати за мене, ще поки ми разом були! – закричала вона на Езру. — От і зараз не смій!

Хоч би якою здавалася йому привабливою перспектива ще раз посваритися з колишньою подружкою, терпіння для задушевної розмови в Езри зараз не було.

— Слухай, я б багато чого хотів змінити в наших стосунках, і найбільше – їхній початок. Але якщо вже я цього зробити не можу...

— Ти мені весь час брехав. — Ліббі прикрила рот долонею. — Боже ти мій, але ж я вірила тобі, захищала тебе...

— Я не брехав. Просто... — Езра замовк і прочистив горло. — Не говорив усієї правди.

Ліббі приголомшено втупилася на нього. На її виправдання варто було зауважити, що відповідь Езра дав просто жахливу. Він так і не навчився говорити ті речі, яких вона від нього чекала, хіба тільки про її ворожнечу з Ніко, але, якщо чесно, він і не знав, як тут відповідати.

Поступово Ліббі знайшла дар мови.

— Але ти ж... — Пауза. — Ти все про мене знаєш. Усе.

Він сподівався, що до цього не дійде.

— Так.

— Ти знаєш про мої страхи, мрії, жалі. — Вона зблідла. — Про мою сестру.

— Так. — Не те щоб вона про нього чогось не знала.

— Езра, я ж довіряла тобі, – прокричала Ліббі.

— Ліббі...

— Для мене все було по-справжньому!

— Для мене це теж було по-справжньому.

Майже все.

Дещо.

Навіть більше, ніж він смів визнати.

— Боже, Езра, я взагалі...

Ліббі зупинилася, так і не запитавши, чи значила вона для нього хоч щось, і слава богу. Навіть якби вона задовольнилася його відповіддю (сумнівно), то сама необхідність узагалі питати про це завдала б їй нестерпного болю. З якими б комплексами Ліббі Роудс не боролася, свої кордони вона, в силу природи, знала і болісно плекала, як свіжі синці.

— Так і навіщо ти мене викрав? – ледь не запинаючись, запитала вона.

— Через Атласа, – зітхнувши, відповів Езра. Ну ось, ще одне замкнене коло. — Я ж казав: справа зовсім не в тобі.

— Але тоді... — Ще пауза. — Куди ти мене потягнув?

Схоже, вона нарешті почала повністю усвідомлювати, що її викрали. Початкове потрясіння вже минуло, і скоро Ліббі почне обмірковувати шанси на втечу.

— Справа не зовсім у тому, де ми... – почав Езра.

Він зупинився. Зрештою, Ліббі була надто розумна і, безумовно, сильна, щоб не відшукати вихід, якщо тільки не залишити її в темряві, у лабіринті, який вона не бачить. Більшість людей дивилася на світ у трьох вимірах. Час для них був винятково лінійним, рухався в одному напрямку, і його перебігу вони не могли ні порушити, ні зупинити.

Уявіть, ніби шукаєте людину, знаючи тільки, що вона перебуває десь. А тепер уявіть, ніби шукаєте людину, знаючи тільки, що вона жила в той час, коли існувала система комунального водопроводу.

Ліббі ніхто не знайшов би, їй і самій довелося б попітніти, щоб знайти себе.

— Не можна мене тут тримати, – сказала вона глухо, невиразно, мертво. — Ти не розумієш, що я таке. Ніколи не розумів.

— Я точно знаю, що ти таке, Ліббі. Уже якийсь час... Емпат мертвий?

Вона так і витріщилася на нього.

— Це означає «так»? – запитав Езра.

— Я не... як? — Ліббі часто-часто заморгала. — Ти знаєш про Каллума?

Езра випнув щелепу, даючи зрозуміти, що це – риторичне запитання.

— Так так чи ні, Ліббі?

— Я не знаю, – стривожено випалила вона. — Напевно, мертвий...