Алексин Фоллмут – Шістка Атласа (страница 86)

— Перестань уже новини дивитися, – сказала вона. — Це тобі не на користь.

Востаннє, коли Езра спостерігав загибель матері, її тіло впало так само, як і завжди: на нього, захищаючи. Затуляючи порожнє місце, оскільки сам він завжди залишався в безпеці, а вона навіки – ні. Виснажений, він звалився в невелику діру в часі й подумав: ну добре, нехай буде так.

Останній раз, і все.

Він вимив голову, вдягнув парадні туфлі і взяв маму за руку, хоча вважав для цього себе вже занадто дорослим. Мама чимось захопилася і не здивувалася, але так було навіть краще. Прощатися Езра так і не навчиться.

Тепер, знаючи, що двері відчиняться в потрібний момент, він вирішив змінити тактику. Ще не розуміючи, як саме, задумав відкрити для себе іншу щілину. Зосередився на дверях, які привели б його в інше місце, за межами минулого дня.

І коли вийшов по той бік, то виявив, що з похорону матері минуло вже три тижні, – це була найдальша точка, куди він зумів дістатися за своїх нерозвинених здібностей. У теорії, він був медитом, у якого ще тільки проклюнувся дар. На практиці – хлопчиком, який відчайдушно благав всесвіт забрати його куди-небудь подалі.

Незабаром приїхали соцпрацівники і забрали його під свою опіку. Езра пішов із ними, не відчуваючи жодних почуттів, – мабуть, тому що в нього на очах мати померла вже дванадцять разів.

Звісно, американська система роботи з сиротами залишала бажати кращого. Езра заприсягся ніколи більше не тікати і жодній живій душі не розповідати про те, що бачив і робив, проте є в житті звичка порушувати дитячі обіцянки. Через рік він уже призвичаївся відчиняти двері, керуючи результатом. Час минав, а він плавно переміщався по ньому, не старіючи, якщо тільки сам не бажав того: до шістнадцяти Езра залишався ще п'ятнадцятирічним, мінус один день: у сумі він проскочив лише 364 миті.

У сімнадцять (або близько того) Езрі запропонували стипендію в Нью-Йоркському університеті магічних мистецтв, і тоді ж він дізнався, що такий не один. Так, двері відчиняти вмів тільки він, але виявилося, на землі є інші маги – або медити. Перед Езрою відкрився новий світ, незнайомий і таємний.

Ким же був Езра? Точно не фізиком у строгому сенсі цього слова. Він просто відкривав невеличкі, розміром із себе червоточини в часі, проте його магія мала межі, і обмежував її він сам. Сила Езри була унікальна і небезпечна.

Не хизуйся нею, радили вчителі. Ніколи не знаєш, що за люди захочуть грати з часом. Вже точно не ті, у кого добрі наміри.

І Езра слухняно тримав талант у таємниці, ну, або намагався... доки на нього не вийшло Олександрійське товариство.

Пропозицію зробили привабливу: сила взагалі приваблює. Утім, куди більше Езру цікавили однокласники. Ті четверо, які залишилися б після усунення п'ятого. Езра за вдачею був інтровертом – бідність, сила, яку доводилося тримати в таємниці, передчасна смерть матері... усе це в поєднанні зробило його відносно відлюдькуватим, – однак знайшовся серед кандидатів один, з яким вони одразу знайшли спільну мову.

Атлас Блейклі був хвацьким волоцюгою з дикою копицею натурального волосся та незгладимою усмішкою. «Типу лондонський гопник» – так він жартома назвав себе під час знайомства. Від його гучного іржання розліталися всі голуби. Хижий, жвавий і дуже розумний, він часом бентежив людей, але Езра одразу ж перейнявся до Атласа симпатією – взаємно. Їх об'єднувало почуття, в якому вони з часом розпізнали голод, щоправда, спершу не розуміли, до чого. У Езри оформилася здогадка, що вони просто зліплені з одного бідняцького тіста, нікому не потрібні покидьки вмираючого світу. Решта четверо кандидатів мали освіту, родовід, їм прищепили властивий ситості цинізм і пихату похмурість. Езра й Атлас, навпаки, нагадували яскраві плями. Зірки, які відмовлялися гаснути.

Першим про смерть, як частину обряду втаємничення, дізнався Атлас – прочитав у чиїхось думках чи якось іще, бо наполягав: насправді думки він не читає.

— Та пішло воно все, – сказав Атлас Езрі, коли вони вдвох лежали на підлозі під куполом розфарбованої кімнати. — Треба когось убити? Ні вже, приятелю, дякую покірно.

— А як же книжки? – тихенько гудячи, запитав Езра. Вони з Атласом обидва мали слабкість до отрути, смертних наркотиків. Під ними Езрі простіше вдавалося відчиняти двері, а Атлас просто відпочивав від чужих думок: вони викликали срану мігрень.

— Кляті книжки, – повторив Езра. — Ціла бібліотека. У ній стільки книжок.

Атлас упоровся так, що очі його перетворилися на вузькі щілинки. Налаштований на праведний лад, він загадково вимовив:

— Книги – це ще не все, приятелю.

Однак в основі Езра з ним згоден не був.

— Суспільство – це щось більше, – сказав він, – не тільки книжки. І питання, і відповіді. Це щось більше, ніж нічого. — Наркота заважала ясно викладати теорію. — Треба тільки якось пробитися, а там забратися на вершину гори. Влада породжує владу, і всяке таке.

Атлас явно не наздоганяв, і Езра продовжив:

— Мало хто вміє голодувати, – сказав він, переходячи до того, як мало людей у принципі здатні зрозуміти час: як його багато, скільки всього можна досягти, протримавшись трішки довше. Головне, прожити практично на одному повітрі, харчуючись зрідка і крихтами, і тоді в кінці залишишся саме ти. Лагідні успадковують землю[28] або щось у цьому дусі. Убивство – це погано, так, але що ще гірше – воно необов'язкове, неефективне. Чим взагалі було існування Езри, як не постійним створенням лазівок з метою підібратися до природи самого життя?

Езра відчував свою смерть і знав, що вона буде неприємною. Справа була не в магії, а в передвісті. Усе вже, вважай, сталося; він народився таким – таким, що йде довгою стежкою до безрадісного кінця. Залишалося вирішити, чим по дорозі зайнятися. І потім, чортові книжки їм дуже знадобилися б; довелося скласти план: чекати випало Атласу, а зникнути – Езрі. Езра запропонував інсценувати свою смерть; і якщо один залишиться не при справах, нікого вбивати не доведеться. Усе одно Езра нікому більше в класі не подобався: йому, такому замкнутому, не вірили. А ще ніхто до пуття не розумів, на що він здатний, але це зрештою було йому тільки на руку.

І ось, тієї ночі, коли всі змовилися його вбити, він відчинив чергові дверцята.

На той час він навчився забігати набагато далі трьох тижнів – на роки вперед, а то й на століття. І вибрав 2005-й, що настав через п'ять років після їхнього зарахування; відшукав Атласа в кафе, де вони домовилися зустрітися. Якщо для Езри минуло всього кілька годин, то для Атласа минуло двадцять вісім років. На той час він відійшов від наркотиків, але не закинув франтівських манер. Сівши навпроти двадцятиоднорічного Езри, Атлас вишкірився. «Я в грі», – сказав він і передав йому папку з підробленими документами.

— Отже, вони повелися? – запитав Езра. Суспільство знало, на що він здатний, але все ж... хто вони такі, щоб стверджувати, нібито він не помер?

— Так. — Усередині лежали водійське посвідчення штату Нью-Йорк, нова картка соціального страхування і – такий собі жарт Атласа – частково заповнена картка улюбленого клієнта в місцевій млинцевій. Езра мало не запитав, як це Атлас примудрився провернути за нього всю бюрократію, але вчасно нагадав собі, що Товариство неспроста вимагає вбивство за членство в ньому.

— Ну а як вони вчинили з... ну, зі мною?

— Так само, як чинять із усяким елімінованим кандидатом. Стерли тебе, – сказав Атлас, знизуючи плечима, а потім розсміявся. — Уяви, якби світ дізнався про орден учених-медиків, які кожні десять років убивають по одному своєму! Тож ні, приятелю, помер так помер. Тебе типу ніколи й не було.

Як зручно.

— І що, навіть без обряду...

Атлас підняв келих.

— Суспільство померло. Хай живе Суспільство.

Безперервність і вічність. Час, як і раніше, йшов далі.

— Ну і що тепер? – запитав Езра, загоряючись перспективами, що відкрилися перед ним.

Вони продовжували обережно зустрічатися, раз на рік, і Езра завжди приходив моментально, через двері. Обидва не хотіли, щоб він старів без потреби. У той час як Атлас дорослішав, Езрі залишався двадцять один рік; час для нього йшов інакше, але він йшов. Чекаємо шістьох, сказав Атлас. Тих самих шістьох, ідеальної групи, включно з самим Езрою. Атлас же тим часом мав піднятися кар'єрною драбиною і стати новим Хоронителем (нинішній пристойно постарів, і це, якщо не брати до уваги непомірного багатства, слугувало чудовим приводом для виходу на пенсію), щоб уже особисто визначати кандидатів. Він підібрав би ідеальну команду з п'яти осіб – один, звісно, помер би, але навіть цю нещасну душу шукали б із розумом і ретельно, – а потім Езра, шостий, узяв би все у свої руки.

Ідеальну команду, виходить? А для чого?

— Для чого завгодно, – сказав Атлас. — Для всього.

Варто було розуміти це як: «Захопимо цю прогнилу бібліотеку, усі кляті книжки і зробимо те, чого раніше ніхто не робив».

Вони довго виношували плани. Шукали фізика, здатного приблизно на те саме, що й Езра, тільки більше: червоточини, чорні діри, подорожі в просторі та часі. Людину, яка бачить кванти, маніпулює ними, розуміє їх і використовує. Таке взагалі можливо?

— Напевно, – сказав Атлас.

Людину, яка допомогла б усе це живити, як батарейка. Ще одного телепата, праву руку Атласа, який став би його очима і вухами (а Атлас би відпочив). Що вони будували? Ніхто не розумів, але вірив у свої інстинкти, сміливість, старанність і терпіння.